Повернувшись у номер, Ігор просто в одязі завалився на ліжко, послухав у вечірньому випуску програми «Час» про відкритий лист президентові США Рональдові Рейгану за припинення робіт із виробництва нейтронної бомби, підписаний провідними діячами радянської науки. Коли почалася третя серія якогось фільму, початку котрого він не бачив, – заплющив очі та несподівано для себе міцно заснув під неголосне буркотіння телевізора.

Ранком на нього вже чекала вчорашня «Волга». Знайомий водій повіз до Кременця, і година їзди, хоч і вибоїстою дорогою, спливла швидко. На місці вже зустрічав начальник районної міліції, черевцем та вусами дуже схожий на Пилипіва, тільки в цього вуса, як і пострижене під бокс волосся, виявилися темно-рудими. Попри сподівання, поговорити з Антоном Мазуром та його мамою, яка чергувала біля сина в лікарні, міняючись зі своєю старшою сестрою, в якої поселилася невідомо на який час, Князевичу не вдалося. Точніше, рудий підполковник особисто завів Ігоря в палату, та Антон, колись напевне кров з молоком, нині ж – саме молоко, до того ж давнішнє й кисле, судячи з кольору обличчя, розмовляти відмовився. Князевич так і не втямив, здалося це йому чи в хлопця, що непорушно лежав на спині, лише від згадки про доцента Новицьку крізь хворобливу блідість справді почала проступати червінь. Зрештою, вирішив Ігор, давати якісь покази Антон Мазур у цьому випадку не повинен, навіть без протоколу. Мама ж його, не так давно, очевидно, висока та яскраво-чорнява, тепер же зіщулена, з сивими пасмами, з очима, здебільшого втупленими в підлогу, лише тихим голосом попросила не чіпати її хлопчика хоча б зараз, мати совість, і взагалі: Бог ту страшну підлу жінку вже покарав.

Отак. Знову вищий суд, знову Божа кара.

Затримуватися в місті після того Ігор не бачив жодного сенсу. Тернопільського водія вже відпустили, а коли повернулися з лікарні до районної управи, рудовусий начальник дістав телефоном чергові вказівки від Пилипіва, пробубонів щось байдуже-розбірливе, поклав трубку, почухав потилицю.

– Таж поїхали далі? Там чекають уже. Козуб попереджений, усе як має бути.

– Це хто такий?

– Лейтенант Козуб, Василь Пантелійович. Вася, так простіше, він узагалі хлопець простий, свій, наш. А саме село не просте, скажу тобі чесно.

– Чим не просте?

– Ось побачиш сам. Розумієш, у нас тут по районах що далі в ліси, то народ зліший.

– Тобто?

– Тобі боятися нема чого, – швидко виправився підполковник.

– А я нічого й не боюся. – Тут Князевич трошки збрехав, але більше сам собі. – Зліший на кого, на що?

– Тебе ніхто не з’їсть, – уточнив рудовусий про всяк випадок. – Але щоб розумів тутешню специфіку: що далі село – то далі від влади. Вплив на такі населені пункти, як той же Гайворон, ми не завжди маємо.

– Бунтують?

– Тьху на тебе, кому там бунтувати? Проти чого? Просто собі на умі люди, тихо сидять собі, мають на вашу, – тут підполковник збагнув, що бовкнув зайвого, миттю виправився: – на нашу владу давній гострий зуб. Чув чи не чув, після війни у тому-таки Гайвороні мало не в кожній хаті когось забрали. За пособництво абощо. Кого судили та розстріляли, кого – до Сибіру, на перековку, кого просто переселяли. Ось і вірять у різні казки про незабарний кінець комуністам.

– А ви вірите, товаришу підполковнику?

– Я тут живу, капітане. Місцевий. І, щоб ти знав, мій дядько теж у лісі довший час був. Коли влада пообіцяла амністію тим, хто вийде та здасть зброю, – вийшов і здав. Не він один такий був, і ті, хто лишався в криївках, потім відстрілювали їх, називали зрадниками.

– Дядько вцілів, як я розумію?

– Не просто вцілів. Уяви собі, капітане, – записався в міліцію. Прийняли, бо мало хто хотів. За колишніми своїми по лісах не ганявся, роботи й тут, у місті, вистачало. Так що, братику, в нас тут такого наплутано, такого намішано… Але так думаю собі – ти розберешся. З Києва кого попало не пришлють.

Не знаючи, вияв це довіри чи щось інше, Князевич просто кивнув, ніби дякуючи. Заразом у переконання переросла підозра: тутешня міліція, як загалом влада на місцях, хоче якомога віддалитися від цієї дивної й моторошної водночас історії, лишаючи всі висновки та рішення на сумлінні чужого, прибульця з іншого світу.

Нехай. У Києві теж не було особливо кому брати на себе відповідальність. Нічого нового не відбувалося.

А втім, рудовусий підполковник зголосився особисто довезти Ігоря до місця. Хоча, за прикладом усього керівного складу, їздив «Волгою», так само категорично чорною, вони в неї не сіли. Біля управління чекала новенька «Нива» ядучо-оранжевого кольору. Рудий пояснив, прочиняючи передні дверцята:

– Цим транспортом простіше. Шляхи там розбиті геть, село віддалене. Вважай, навіть не село, швидше селище. Там живе двісті з гаком людей, точно зараз не скажу. Належить до іншої сільради, там більше село за десять кілометрів. У них там колгосп імені Паризької Комуни, одне начальство на два населені пункти.

– І сидить це начальство не в Гайвороні, – не припустив – упевнено сказав Князевич.

– Правильно. Коли пізня осінь чи рання весна, сполучення між Гайвороном та зовнішнім світом практично немає. Поїхали, по дорозі договоримо.

Кинувши сумку на заднє сидіння, Ігор вмостився там-таки, позаду. «Нива» рушила. Коли виїхали за місто і взяли курс, за прикидками Князевича, на північний захід, підполковник провадив далі:

– Це я тобі, капітане, викладаю, можна сказати, оперативну обстановку. Отже, до найближчого населеного пункту від Гайворона десять кілометрів, до райцентру – вважай, усі п’ятдесят. У кого є свій транспорт, а це місцеве начальство переважно, і транспорт, відповідно, казенний, почуваються в плані комунікацій вільніше. Решті – рейсовий автобус, проходить повз село по вівторках, четвергах та суботах. І то, треба вийти на трасу, це ще п’ять кілометрів, і ловити, розклад же є. Запізнився, час не розрахував – або попутку лови, або вертай назад.

– Телефони там є?

– У людей по хатах – ні. Поштове відділення, там дають міжміську. Стаціонарні телефони – в селищній раді, там же дільничний сидить, має окреме приміщення і паралельний апарат. Ще в школі, магазині, клубі – державних установах, коротко кажучи. Приватний телефон є хіба в селищного голови, парторга, в хаті комсорга… колишнього… Тьху ти, комсорга нема… Ну, хата є, відповідно – телефон там теж є. Так що не зовсім відрізані вони від світу. Але таке враження в тебе напевне складеться, капітане.

– Чому?

– Бо в нас воно складається. Хоч ми тут давно живемо.

«Нива» виїхала на трасу. З одного боку з’явилися погір’я, з іншого поля плавно переходили в стіну лісів.

– Раз давно живете… Про джерело Святої Варвари – правда?

– Правда, – легко погодився рудовусий.

– Що саме правда?

– Зважаючи, яка правда тебе цікавить, Князевич. Була там колись капличка – правда. Люди вважали й досі вважають ту воду святою – правда. Що місце для паломництва ліквідували в рамках антирелігійної пропаганди – теж правда.

– Ви знаєте, де воно є? На карті я шукав, шукав…

– На нинішніх картах це джерело не позначене, – відрубав підполковник. – Та в Гайвороні більшість людей, особливо старих, туди дорогу ще не забули.

– Кажуть, там зараз охороняється?

– Сам не знаю до пуття. та якщо кажуть – правильно кажуть. Заборонена зона, поки не розберемося всі гуртом, що до чого. Але, звісно, про це ніхто ніде офіційно не повідомляв. Хочеш правду? – Рудовусий повернувся назад усім корпусом, навалившись на спинку сидіння. – Нам тут, у наших краях, цього всього не треба, такої репутації. Розумієш? Без того ситуація складна, настрої в людей, а надто по селах… словом, ще ті. Тут маєш іще такого. Дезертира нам тут мало.

– Ярчука? – Ігор спеціально не згадував, прізвище саме зринуло з пам’яті.

– Його. Коли повідомили про втечу, у нас тут уся міліція району, вважай, по бойовій тривозі піднялася. Місцевий особіст… – підполковник знову швидко виправився, – кадебіст місцевий влаштував у мене в кабінеті на кілька днів щось по типу командного пункту. Чекали, що неодмінно з’явиться в рідних краях, дільничного в Гайвороні перелякали… Зараз уже не так гаряче. Раз за місяць не дав про себе чути-знати, десь в іншому місці переховується. Але все одно кілька разів на тиждень мусимо доповідати: все, мовляв, спокійно в нашому Багдаді.