На цьому рудовусий замовк, розвернувся назад, і далі вони їхали вже мовчки.

Хвилин за п’ятнадцять після того машина збочила з основної траси на іншу дорогу, теж асфальтовану, та вужчу й більше побиту. Ще якийсь час «Нива» наближалася до лісової стіни, потім повернула, і підполковник кивнув перед собою:

– Бачиш, он зупинка? Сюди автобус і завертає.

– Приїхали?

– Не зовсім.

Наблизившись до прямокутного бетонного навісу, на дашку якого не було, на відміну від більшості подібних зупинок, жодного напису, водій проїхав трішки далі, й аж тепер Ігор побачив металевий стовпчик із вказівником «Гайворон 6». Поворот на вибиту ґрунтівку був тут-таки, «Нива» завернула, Князевича враз підкинуло на ресорах – дорога, як і очікували, виявилася не найкращою. Водій дещо скинув швидкість, і машина повільніше, та від того не менш упевнено наближалася до лісу.

Ще трохи – і Князевичу здалося, що перед ним розчахнулися величезні зелені ворота. Ліс ніби впустив прибулих у свої володіння, і, коли машина на невеликій швидкості посунула неширокою дорогою вперед, довкола відразу ніби спустився вечір – сонячні промені губилися між дерев, листя на яких цієї пори ще впевнено трималося. Несподівані сутінки серед білої днини видалися Ігореві лиховісними, та він негайно прогнав від себе ці забобонні думки: просто лісова дорога, нічого особливого.

Коли ж дерева нарешті випустили їх із короткого полону і попереду показалися перші, крайні хати, Князевич не стримався, мимоволі озирнувся. Машина саме повертала разом із дорогою в бік села, і склалося враження – велика зелена брама знову зачинилася позад них.

Чи то відрізаючи шлях назад.

Чи лишаючи прибулих у замкнутому просторі.

Село Гайворон нараховувало трошки більше як десять вулиць.

Виглядало воно дещо розкиданим, проте, як запевнив Князевича черговий новий знайомий, дільничний Василь Козуб, тутешня поштарка знає всіх, тож листи, газети й іншу пошту доставляє без особливих труднощів. Варто лише написати правильно поштовий індекс, назву самого села та прізвище, ім’я й по батькові адресата. Незмінна за тридцять останніх років поштарка Василина на своєму ровері доправить пошту вчасно і кому треба.

– Нагодуйте людину, – з удаваною суворістю звелів підполковник. – Війна війною, а обід за розкладом.

– Та яка війна, товаришу підполковнику, побійтеся Бога! – в тон йому відповів дільничний. – Давно готове все! З нами?

– А чого ж! Тільки швидше, бо ще робота.

Накрили просто там, у селищній раді. Князевич зазначив: забудова відносно нова, бо не перероблена зі старої хати чи панського, зведеного ще за Польщі маєтку, а споруджена спеціально як адміністративне приміщення. Тут передбачили окремий кабінет для голови, поруч – кімната для бухгалтерії, далі невеличка кімната з суворою табличкою «Партком» на дверях. Поруч, як пояснив запопадливий перед великим міліційним чином селищний голова Павло Палійчук, сидів Юрко Боровчук, царство небесне. Сказавши так, Палійчук хутенько перехрестився, перехопив швидкий погляд Ігоря, тут-таки перевів розмову на іншу тему:

– Як там Київ? Що кажуть, буде війна?

– Із ким? – не зрозумів Князевич.

– Ну як! Із американцями! Ми тут газети читаємо, політінформації, лекції в клубі. Міжнародне положеніє, все як має бути. Правда, лектори до нас не так уже й часто приїжджають. Бачте, до нас не всякий і доїде.

– Але ж добираються.

– Без цього не можна. Як у Величаві, сусідньому селі, це один із нами колгосп, хтось буває – нам неодмінно привозять. Якщо час у людини є, звісно. Але ми хочемо, в нас народ любить слухати, особливо перед кіном. У клубі кіно крутять, перед ним – лекція.

– Про війну з Америкою?

– Чому? Взагалі, про те, що в країні робиться, в світі, про тенденції… Люди в нас – не дивіться, що віддалено живуть, – політично грамотні, свідомі, газети виписують, читають, п’ятирічку виконують, молоко здають.

– Молоко – це добре, – не знаючи, що на це сказати, мовив Ігор.

– А зараз молочка, давайте? – пожвавився Палійчук. – У Києві такого нема, точно вам кажу.

– Павле Павловичу, – озвався начальник міліції.

– Ов!

– Сядь ти зі своїм молоком, заради Бога! Ігор Степанович іще побуде, сам же знаєш. Поп’є молочка, сметанки поїсть. Домовся, з ким треба, щоб йому носили. Краще борщу давай. І до борщу.

Оте «до борщу» знову насторожило Князевича. Побачивши, як у центр швидко накритого в кабінеті голови столу ставиться прямокутна пляшка з товстого скла місткістю щонайменше сімсот п’ятдесят грамів, по вінця наповнена прозорою рідиною, він непомітно для інших стиснув кулаки. Пучки пальців надавили на долоні, зуби до болю прикусили нижню губу. Приховати реакцію не вдалося – дільничний Козуб, помітивши сумнів гостя, відреагував миттєво:

– Натурпродукт. Подвійна перегонка. У нас, вважай, кожен робить…

– Це хіба не заборонено?

– Самогонка? Та не смішіть гусей, товаришу капітане! У селі самогонку не забороняла жодна влада! Не вітає, згоден, але якщо для себе…

Поки говорив, усміхнені жіночки, як визначив Ігор – тутешні працівниці, одна з них, старша, точно бухгалтер, швидко поклали ложки, поставили невеличкі гранчасті склянки, по всьому – парадно-вихідні. Потім почали носити звідкись, мабуть, із сусідньої кімнати, миски з червоним борщем. Якось так одночасно, незрозумілим для Князевича чином, на столі з’явилося підкопчене сало, біля нього – помідори та огірки. Увінчав обідній стіл дільничний – поставив на стіл чотири пляшки «Жигулівського» пива.

– Це в склеп завезли, два ящики, – пояснив не стільки гостеві, скільки рудовусому. – Мужики як поперли, почали битися, не повірите.

– Чого ж, повірю. Коли ще пиво привезуть, свіже, – кивнув підполковник.

– Куди-куди завезли? – перепитав Князевич.

– У склеп, – повторив Козуб. – А, ясно: в нас тут так сільпо називають, магазин продуктовий. – Наша Тонька, завмаг… Антоніна Іванівна… має, значить, крепкі зв’язки, десь там раніше працювала, поки сюди не перебралася. Хоч і далеко від траси живемо, а й нам товари коли-не-коли потрапляють. Буває, телевізор привезуть, якось навіть кольоровий, парторгова жінка собі найперша взяла. Холодильник можуть підвезти, Тонька навіть чергу організовує, люди записуються. Раз на два місяці можна взяти товар. Ось пиво хоча б…

– Теж раз на два місяці? – не стримався Ігор.

– Для чого? У нас тут чайна, біля сільмагу. Побачите, маємо тут усе в центрі, все поруч. Склеп, далі чайна, тоді клуб, пошта, лікарня. Точніше, лікарський пункт, щось серйозне – веземо до Величави, звідти далі, коли потреба є. Але першу допомогу Кудімов, фельдшер наш, завжди надасть. Він грамотний, навіть лікарем десь працював.

– Понизили?

– Сам переїхав. Одружився тут, живе, працює. Каже – тихо, спокійно. У нас таких, гм, переселенців трошки є. Так я про пиво. – Козуб відкоркував пляшку, Палійчук тим часом налив у чарки, коли дійшла Ігорева черга, він здригнувся. – Завозять його в основному для чайної. Там у нас Воловенко така командує, Ганна Василівна. Її всі тільки Василівною й кличуть. Зрозуміло, пивце вона розбавляє. Хлопці, бувало, до мене йдуть: Пантелійовичу, кажуть, роби щось, бо ти є радянська влада, наша міліція нас береже. Що є, кажу, хлопці? Василівна, сучка така, знову в пиво насцяла.

– Прямо так? – перепитав Князевич.

– Звісно, ніхто в пиво не дзюрить, – заспокоїв гостя дільничний. – Але розбавляє Василівна, факт. Це вони так її викривають, аби розуміли. Звичайно, йду в чайну, починаю Василівну виховувати. Вона божиться – нічого не розбавляє, то місцевим пиякам нема чого робити. Звісно, наливає мені на пробу. Можете бути певні – мені дає нерозбавленого. Як у неї виходить – Бог святий знає. Кажу їй: дивись, Василівно, дограєшся…

– Скажіть їй ще: кодекс законів Хаммурапі передбачав смертну кару за розбавлене пиво, – не втримався Ігор.

– Га? – перепитав дільничний, зробивші круглі очі. – Це де такий? Коли?