Князевич зітхнув, пригадавши, як одного разу навіть від Головного управління МВС вимагали виділити бригаду для поїздки «на картоплю». Тоді він ще ходив у лейтенантах, його згоди особливо ніхто не питав, і тиждень міліційні опери та слідчі жили в якомусь селі під Березанню. Спали у шкільному спортзалі, туди з такої нагоди занесли ліжка. Занять усе одно до ладу не було, середні та старші школярі товклися на колгоспному полі разом із «партизанами» – так їхню бригаду чомусь прозвали. Вечорами добре йшов самогон, а майор від парткому, котрий формально вважався старшим бригади, вже на третій день махнув рукою на політичні анекдоти. А на п’ятий дістав у табло від якогось місцевого тракториста – поперся на танці та нахабно запросив дівчину, котра була не вельми й проти уваги гороцького міліціонера. Те, що заїжджий був міліціонером, тракториста не зупинило…

– Добре, Вікторе Григоровичу, ближче до справи.

– Так куди вже ближче. Пішов рано в ліс по шипшину, а знайшов мертву жінку.

– Ось звідси – докладніше. Де саме це було?

– Можу показати рукою.

Тепер від шкільного сторожа ледь чутно повіяло холодком.

– Не треба рукою. Мені навіть не потрібно бачити це місце, все одно стільки часу минуло. Просто скажіть, далеко це від села?

– Не дуже. Десь менше за кілометр у ліс. Жінка лежала під буком.

– Ви відразу зрозуміли, що вона мертва?

– У нас тут жінки не валяються по лісах. Не мають такої звички.

Тепер Рогоза вже помітно знущався, що підказало Ігореві: не такий простий цей сивий старий чоловік.

– Ви кажете, люди тут регулярно збирають щось у лісі. Це могла бути місцева жінка, якій раптом стало погано… з серцем наприклад. Ні?

– Справді, – кивнув Рогоза. – Тільки я підійшов до жінки швидко. І тут-таки побачив – незнайома. У своєму селі ми всі одне одного знаємо. Тим більше на ній був брючний костюм. Тут у таких ніхто не ходить. Далі я гукнув до неї – нічого. Нахилився, торкнувся рукою – не ворушиться, холодна. Пульсу не було. Ось і все, чим можу бути корисним. Дільничному нашому та міліціонерам із Кременця розказав те саме.

Князевич помовчав.

– Ви не думали, як і для чого сюди занесло ту жінку? Хто вона – вас не цікавило?

– Тоді – ні. Уже потім дізнався: це та, котра занапастила життя Антонові Мазуру. Я дуже добре пам’ятаю цього хлопчика, він із хорошої родини, постійно зі мною вітався, йшов на срібну медаль. Дали, до речі. Цілком заслужено. Тепер… а… – Старий махнув рукою.

– Я так розумію, раніше її в селі не бачили.

– Так ви ж знаєте відповідь.

А ще Ігор знав напевне: хоч раніше ніколи не спілкувався зі шкільними сторожами, як на звичайного сторожа Віктор Григорович Рогоза досить грамотно говорить і чітко формулює думки.

– Знаю.

– І вже встигли, мабуть, переконатися: просто так, проходячи повз, до нашого Гайворона не втрапиш.

– Теж слушно. Якщо припустити, що вона… До речі, її звали Софія Новицька. Так ось, якщо припустити, що Новицька потай, секретними стежками пробралася сюди, до Гайворонського лісу, то з якою метою?

– Думаю, Ігоре, ви й це знаєте.

– Хочу почути від вас.

– Ну, хай буде. Та жінка, як і решта померлих, вирішила знайти таємне джерело. Вони прийшли сюди потай, бо здогадувались, як не знали напевне, – тут, у селі, їм ніхто не допоможе.

– Чому?

– Хоча б через небажання брати на душу гріх.

– Гріх?

– Ті люди напевне б пішли з життя. Для них жива вода перетворилася на мертву. Тим більше – серед ночі.

Князевич знову зітхнув.

– Ви вірите в ці казки?

– А це не казка. Ту жінку, Софію Новицьку, справді не знали. Зате дуже добре відомий тут товариш Лизгунов. На ньому кров, на його совісті – людські життя, він цим пишався. Вихвалявся перед дітьми в школі, в актовій залі, і я це чув. Я не місцевий, ви вже це знаєте. Та бачив лиця наших селян, батьків і бабусь школярів, котрі слухали його виступи разом із дітьми. Проте, – сивий сторож знову розвів руками, – якби комусь випала нагода забрати життя такого чоловіка, нею, нагодою, навряд чи хто скористався б.

– Чому?

– Вбивство – гріх. Навіть такого, як Лизгунов. Провести його до джерела Святої Варвари означає вбити. Отже, взяти на душу гріх, який не відмолиш, не спокутуєш.

Князевич замислено почухав потилицю.

– Значить, такі тут люди?

– Хороші люди.

– Сумнівів нема. Але ж вірять у силу джерела?

– Вірять. Знаєте, чому? – Сторож враз нахилився ближче. – Бо хочуть вірити в Божу кару, в її невідворотність. Більше вірити нема в що, товаришу з Києва. У вас там вірять у щось?

Усе ясно.

Ігор дедалі ліпше починав розуміти, де опинився та з чим доведеться працювати далі. Старий шкільний сторож по волі чи по неволі став для чужинця виразником загальних настроїв, панівних для цього віддаленого західноукраїнського села. Підозра, що такі настрої можна зустріти не лише в селах цієї місцевості, переросла в упевненість.

Якщо люди щось і знають – нічого не скажуть.

Навіть одне одному. Лише подивляться з розумінням – те, що відбувається, справді краще списати на дію вищих сил. Тим паче в цій історії: інших варіантів поки що не вимальовувалося.

– Скажіть… – Ігор старанно добирав слова. – Скажіть, а чому ви не боїтеся ось так зі мною говорити? Я офіцер міліції все ж таки, ніби як влада.

– Скажу, – кивнув Рогоза. – Що я вам такого особливого тут розповідав, чого б не повторили десь в іншому місці? Зрештою, чим може загрожувати владі шкільний сторож із віддаленого села? Ну і влада ви… звиняйте… хіба в Києві. Та й то, думаю, невелика.

Сперечатися з на диво мудрим сторожем перехотілося.

– Гаразд, Вікторе Григоровичу. Ще одне, і не буду вас більше мучити. Ви сказали: тим більше серед ночі. Вдень із ними не могло такого трапитися?

– Джерельна вода набуває своєї сили тільки вночі. А в нічну пору до тутешнього лісу краще не потикатися. Він оживає, розумієте? Все те, про що ви могли хіба читати в дитячих казках, виходить назовні. Це хазяї ночі, Ігоре. І не дивіться так на мене, я немолодий, та з головою маю повний лад. Звідки, думаєте, джерело черпає свої сили? Читали Гоголя, може? В тому і полягає випробування – пройти до таємного джерела серед ночі, коли в лісах панує нечисть.

Так. Усе. З нього досить.

Ігор ляснув долонями по зігнутих колінах.

– Слухайте, ви зараз граєтеся зі мною в якісь ігри чи справді вірите в те, про що говорите?

– Повторюся: тут, у селі, нема людини, котра б у це не вірила. – Рогоза таки не виглядав божевільним. – Цікава штука виходить, скажу я вам. З одного боку, лісова нечисть чи, правильніше сказати, лісові духи охороняють таємне джерело від лихих людей та бережуть тим самим їхні життя. З другого – тільки той, хто проведе там, біля джерела, ніч, зможе відчути силу води. І сила ця здатна як зробити людину дужою, так і вбити. Навіть якщо це вигадка, легенда, казка абощо, придумано недарма. Люди в такий спосіб бережуть і джерело, і себе та інших від нього.

– Це ви в міліції пояснювали?

– Намагався. Не я один. Гайворонці в цьому живуть не одне століття, тож не приховують.

– Ви самі в це вірите? Особисто ви? – Князевич націлив на старого вказівний палець.

– Цього я вам не казав. Лише переповів місцеві байки. Та за певних обставин готовий повірити.

– Навіть так? Що за обставини?

– Можна я не буду відповідати? Як для першого знайомства і так наговорив вам зайвого. На це ви мені навіть указали…

«Не треба відповідати», – подумав Князевич.

Натяк зрозумілий, стара пісня, починається спочатку. Знає він ці обставини: двоє мертвих комуністів, один комсомолець, як тут не поговорити про вищий суд над безбожною владою… Справді, в замкненому просторі, серед лісу, ще не в таке повіриш.

Та хай там як, одну обставину тут не врахували.

Він, Ігор Князевич, – матеріаліст до нутра кісток. І в казки не особливо вірив навіть малим.

Це означає – він тепер просто мусить знайти цьому всьому розумне, земне, логічне пояснення.