– Ну, нехай так буде. Хто ще оглядав тіло Новицької та всіх інших? Чув, фельдшер? Кудімов, здається?

– Слушно.

– Де його можна зараз знайти?

– Простіше провести. Вже по обіді, він напевне вдома.

Місцевий фельдшер виявився не надто говірким, на вигляд сорокарічним чоловіком. Розказати міг іще менше, ніж Рогоза, причому говорив не дуже охоче. Видно, від усього цього втомився за короткий час. Ігор прекрасно його розумів: хто-хто, а вже лікар за специфікою професії точно мусить бути не меншим, а то й навіть більшим матеріалістом, ніж міліціонер.

Наскільки міг швидко прийшов до лісу.

Переконався – пульсу таки нема, жінка мертва.

Щось особливе? Та наче нічого. Ага, руки. Для людини, котра довго перебуває в лісі та контактує з ним, руки в Новицької виявилися на диво чистими. Тільки в Новицької? Та ні, ось тільки тепер, коли мова про це зайшла, Кудімов пригадав: Лизгунов і Боровчук теж ніде не замастили рук.

Вийшовши від фельдшера, Князевич якийсь час стояв серед вулиці, якраз навпроти чайної, та намагався збагнути, чому саме зачепився за чисті руки мерців і чому вони не дають йому спокою.

Глянув на свої руки.

Пригадав слова шкільного сторожа: рукомийник біля кухні.

До чого тут рукомийник?

Бо руки стають чистими, коли їх миють. Елементарно, змістовно, як у «Мийдодирі».

У лісі можна десь помити руки? Теоретично – в річці, якщо вона там є. Але річки нема. Є джерело. І то, схоже, досить далеко. Поки від нього дійдеш, та ще серед ночі, руками в лісі хоч як за щось візьмешся. І не будуть вони чистими. А вони чисті. В усіх трьох.

Де їх могли помити?

Хто подбав про це?

Головне – задля чого…

День збіг непомітно.

Смеркло якось відразу, ось ніби видно все – і раптом село хтось рвучко накрив сірим широким простирадлом. Ліхтарів обабіч дороги тут, звісно, ніхто ніколи не передбачав. Та один за одним засвітилися вікна в хатах, що аж ніяк не допомагало Князевичу поки що орієнтуватися в незнайомій місцевості, де він далі почувався чужим, на очах у всіх навіть у сутінках.

Чужаком, якому ніхто нічого не скаже.

Обідній хміль за цей час розвіявся остаточно, тут Ігор не без підстав завдячував чистому та свіжому повітрю. Постоявши серед вулиці й трошки поміркувавши, він таки вирішив піти до Козуба. Коли йшов – згадав: це ж село, дільничний о такій порі напевне на робочому місці не сидить. Та помилився, той ще був у себе і не заперечував, аби Князевич телефонував на міжміський. До Тернополя вдалося добитися не відразу, але й тут пощастило: Пилипів також іще сидів у кабінеті.

Розмова вийшла короткою та, за висновком Ігоря, майже позбавленою змісту. Начальник обласного карного розшуку уявлення не мав ні про які чисті руки. Не знав, чи фіксували це спеціально в протоколах, коли оглядали тіла на місці, потім – у морзі, перед розтином. Скерував Ігоря до колег із Кременця, вони ж виїздили на трупи, їм краще знати. Та погодився: година справді вже не та, щоб когось легко знайти на роботі. Хоча наголосив: чисті руки мертвяків – не така вже серйозна причина, щоб заради неї підіймати на вуха купу народу просто зараз. Пообіцяв, зітхнувши, на ранок розібратися, дати потрібні вказівки, дільничний там нехай буде на зв’язку постійно, інформацію Князевич дістане по змозі оперативно. І все одно Пилипів не зрозумів до пуття, чому далися київському слідчому ті руки.

Ігор і сам поки що не знав.

Він же не пояснить усе мурахами по тілу, котрі в більшості випадків свідчили про інтуїтивне та підказували напрямок думки, нехай навіть цьому відразу не було пояснення. Головне – таким відчуттям Князевич, знаючи себе, звик довіряти. Отже, лишається знайти підтвердження своїй інтуїції. Поки цього нема, доведеться просто засинати, крутячи думку в голові.

Козуб весь час слухав розмову, звісно ж, удаючи, що його це не стосується. Ігор відчував: сільському дільничному кортіло запитати столичного сискаря, чого далися йому чисті руки і, може, не такими вже вони чистими й були. Та стримався, запросив натомість до себе на вечерю. Пропозиція звучала щиро, але Князевич таки відмовився. Принаймні не зараз. Мусив відпочити, освоїтися на новому місці.

У сторожа світилося, та Ігор вирішив його так само сьогодні більше не чіпати. Їсти все ж закортіло, сільмаг, чи, як його тут називали, склеп або кооперація, ще світив вікнами. Заклично блимала й невеличка чайна, без назви на кшталт «Зустріч» або «Комета», просто й категорично – «Чайна». Туди поки не тягнуло, тож Князевич перейшов дорогу, взявши курс на крамницю.

Раптом зупинився, просто посеред невеличкого сільського майдану.

Повз нього з ревінням пронеслися кілька місцевих підлітків на гучних мопедах. Мов дві тіні, просунули в бік чайної чоловічі постаті, один із мужчин голосно й безадресно матюкався, махаючи руками. Перетнула майдан жінка чи то з відром, чи з великим кошиком.

Князевич нарешті зрозумів, що його тут збентежило, коли тільки в’їхали сюди і він вийшов із «Ниви», роззираючись. Він чогось не побачив, очі не наштовхнулись на щось звичне. Коли зайшли до адміністративного приміщення, все якось так стало на свої місця, Ігор навіть подумав – помилився, просто не побачив, усе насправді є. Бо стандартний, ширвжитків портрет Леніна таки висів на стіні в кабінеті Палійчука. Поруч – такий самий портрет Леоніда Ілліча Брежнєва. Бюстик Леніна, білий, гіпсовий, притулився в коридорі, на дерев’яній тумбі, поруч із не зовсім звичним для сільської місцевості вазонком із фікусом.

На вулиці, на центральному майдані перед селищною радою, жодного пам’ятника Леніну, вождеві світового пролетаріату, не було.

Зараз, у сутінках, Ігор переконався в цьому остаточно. Признався собі чесно: після розмов зі сторожем, котрий насправді не надто схожий на типових сторожів, бачених Князевичем за життя й, зокрема, за час міліційної роботи, відсутності Леніна в Гайвороні, на місці, де пам’ятники вождеві зазвичай височіють, він не здивувався. Розмова з дільничним, настрій селищного голови, навіть коротке знайомство з фельдшером, котрого, виявляється, не повинно тут бути, – все це зараз склалося в одну цілісну картину. Вона давала гостеві не повне, але все ж таки певне уявлення про загальні настрої гайворонців.

Коли десь і може жити стійке переконання, що комуністів і владу Бог карає, то тільки тут, у цьому дивному, відрізаному від великого життя місці. Це непрямо підтвердилося зайвий раз.

Із такими думками Ігор Князевич пішов спати.

Ранком у магазині з ним привіталися за сільською традицією, наче знали його все життя і не заходив він лише від учора.

Витримав цікавий погляд продавчині, напевне не раз уже згаданої Антоніни – чи Тоньки, як її тут називали попри вік «за сорок», – у не надто свіжому білому халаті. Вона, як і більшість селян, теж напевне вже знала, хто він такий та для чого приїхав. Князевич запитав, чи є хліб, почув у відповідь – уже нема, зате є галетне печиво.

– Добре хлібчик у вас іде, – спробував Ігор підтримати розмову.

– Як раз на тиждень завозять, то все незле їдять, – охоче погодилась Антоніна. – Машина по понеділках приходить. Із хлібом, – тут же уточнила. – До вечора розбирають.

– І тиждень сидите без хліба?

– Чого це? В нас тут є люди – самі печуть. Для себе. Це як борошно завезуть. Не завезуть – мішок собі випишуть, у колгоспі. Ой, пане-товаришу, складно то все й не треба вам.

Справді, погодився Князевич. Напевне, це соромно, проте ситуація з хлібом на селі його нині хвилювала дуже мало.

Він купив дві пачки галет, півлітрову бляшанку яблучного повидла, кільки в томаті. Довго дивився на кавовий напій, що самотинно тулився в кутку полиці, – без наміру купити, просто зважував, що з ним узагалі можна робити та яка від продукту з красивою назвою «Курземе» практична користь тут, у Гайвороні. Побачивши акуратно викладені квадратики цигаркових пачок із написом «Ватра», згадав: його болгарські вже скурилися. Запас курива становив дві останні сигарети, причому одна роздушилася в кишені плаща.