Повернувшись до себе, Ігор ліг на ліжкові просто в одязі та черевиках, не скидаючи плаща. Думок у голові не виникало зовсім. Від ситної їжі потягнуло на сон, до того ж почало збиратися на дощ, і Князевич списав свій півсонний стан саме на погоду. Заплющивши очі та пообіцявши собі покуняти яку годинку, розліпив їх, коли за вікном входив у свої права осінній вечір, а крізь прочинену кватирку чувся легенький шелест дощових крапель.

Ігор сів на ліжку. Пошукав і знайшов цигарки. Згадав при цьому – в школі курити не рекомендується.

Гори воно все вогнем!

Закурив. Коли затягувався, сплюнув на підлогу налиплі на губи тютюнинки. Забавити себе в цей момент зовсім не було чим. До того ж із голови не йшла нинішня розмова з Марією. Вона назвала себе жертвою, себе й Антона Мазура. Її зґвалтував комсомольський секретар, його – переконана комуністка.

Жертви та грішники.

Князевич знову затягнувся. Пошукав, куди б збити попіл. Розпатрав пачку з недоїденим галетним печивом, скрутив із обгортки пакуночок, щось на кшталт попільниці. Опустив голову. В кімнату вже вповзли сірі сутінки, та світло Ігор умикати не поспішав.

Отже, жертви і грішники. Це – ключ до всього, що відбувається, чи просто збіг обставин? Троє людей, котрих ніхто ніколи не притягнув би до відповідальності за скоєне, померли один по одному, з інтервалом смерть на тиждень, бо щось не так із місцевою природою – чи хтось зводить із ними особисті порахунки, прикриваючись популярною тутешньою казочкою? До смертей причетні всі, обставини загибелі всіх трьох відомі кожному мешканцю Гайворона – або один вирішив мститися за всіх у такий витончений спосіб, коли не можна чітко назвати всі смерті кримінальними злочинами. Уявити собі існування в одному, окремо взятому віддаленому місці Божої кари – чи дехто сам себе уявив Богом?

Ігореві вже не хотілося шукати відповіді. Адже виходило – він знайшов тут, у далекому селі на заході України, те, від чого вперто намагався втекти в Києві.

Абсолютно те саме, до коми, до крапки.

Та гори воно все вогнем!

Князевич кинув недопалок під ноги, просто на підлогу, на якийсь час його захопив процес розтирання недопалка передком черевика. Як злитися на кого, то хіба на самого себе, власне безсилля дорослого, тридцяти трьох років, мужчини перед необхідністю приймати й виконувати чужі рішення. Не знаючи, чим іще себе зайняти, взяв бляшанку з кільками, підкинув на долоні, міцно стиснув пальцями, рвучко замахнувся, пожбурив у стіну. Звук вийшов досить гучним, за стінкою напевне був сусіда сторож. Тільки реакції жодної. Далі стояла тиша, ніби нічого ні з ким довкола не відбувалося.

Ігор різко підвівся, обсмикнув плащ.

Сьогодні десь тут танці.

Де в Гайвороні клуб, він дізнався вдень, прогулюючись сільськими вулицями.

Логіка потребувала, щоб заклад культури розташувався в самому центрі, поруч із селищною радою, поштою, магазином, чайною та школою. Проте тут клуб розміщувався далі, треба було пройти трошки за школу, повернути праворуч і тупати не зовсім прямою, але й помірно звивистою вулицею десь із кілометр. Приміщенням будинку культури вулиця не закінчувалася, але саме воно стояло ніби в глибині, утворюючи перед входом невеличкий майданчик.

Над дверима світилась одна велика потужна лампочка. Перед входом уже зібрався народ. Стояв помірний людський гомін, його можна було, за бажання, навіть помацати. Гармидер густо замішувався на тютюновому димі, горілчаних випарах, беззлобних матюках і тихому, мов від розчавлених вошей чи тарганів, хрускоті роздушених зубами насінин.

Історію цього закладу культури Ігор уже встиг дізнатися від Рогози, той вдень зустрів Князевича на шкільному подвір’ї, ввічливо запитавши, як прогулянка та чи добре дихається на свіжому повітрі. Переїхавши в село порівняно недавно, в уже солідному віці, Віктор Григорович устиг довідатися про місце, котре стало тепер його домівкою, досить багато. Зокрема – про клуб.

Колись, за Польщі, там тримали коней. Недалеко, ясна річ, розташувався маєток власника стайні, тутешнього поміщика. Маєток спалили в жовтні тридцять дев’ятого року [4], хто – досі невідомо. Одні кажуть – нова влада так боролася зі згадками про панську Польщу, інші – «червоного півня» пустили свої ж, селяни, зводячи таким чином трошки запізні порахунки, третя версія – маєток віддали вогню родичі власника, аби нікому не дістався. На тому місці люди давно вже забудувалися. Але стайню відразу прилаштували під агітаційний пункт. Будівля виявилася просторою, і вже за кілька місяців тут почали читати лекції, крутити кіно, словом – облаштували дозвілля радянських селян. До приміщення всі звикли, тож заклад культури вирішили нікуди не переносити, просто кілька разів ремонтували та завозили якісь відповідні меблі: крім актової зали, де далі показували кіно, проводили загальні збори, урочисті вечори, читали лекції й танцювали, ліве крило колишньої стайні виділили під сільську бібліотеку.

Уваги на появу Ігоря спочатку ніхто не звертав.

Народ, переважно хлопці старшого шкільного, допризовного віку, переймався своїми, виключно приватними, цікавими тільки їм і, безперечно, глобальними справами. Час від часу хлопці віталися з новоприбулими або кидали сповнені не надто прихованого сексуального змісту репліки дівчатам-одноліткам. Ті поки теж трималися зграйками, окремо від хлопчачого гурту. Їх, на відміну від парубків, чути майже зовсім не було.

Ліворуч, біля рогу будівлі, Князевич зачепив поглядом дільничного. Козуб стояв по формі, можна сказати навіть – при параді, курив і розмовляв із високим мужчиною років тридцяти, в незвичному для села замшевому піджаку, вдягнутому на гольф. Його Ігор теж уже знав – місцевий вчитель фізкультури, потрапив до Гайворона за розподілом після інституту, згуртував серед місцевих дві команди, футбольну та волейбольну, ті вряди-годи перемагали на районних змаганнях, через що фізкультурник отримував якісь додаткові гроші до зарплати. Вгледівши Князевича, дільничний махнув рукою, кивнув, гукаючи до себе. Ігор хитнув головою, відмовляючись.

У своєму плащі почувався мов голий. Утім, переконався, що комір піднято, запхав руки глибше до кишень, перед тим затягнувши пояс, і, виставивши вперед праве плече, пройшов усередину.

Потрапивши в невеличке фойє, враз натрапив очима на зачинене віконечко з написом «Каса». Стіну поруч прикрашало відразу кілька плакатів та афіш, друкарських і рукописних. Найперше впадав у вічі прямокутник ядучо-жовтого кольору, з якого намальований, точніше перемальований з фотографії, прибалтійський актор, красунчик Івар Калниньш у формі офіцера НКВС – колишня дружина Ігоря серйозно закохалася в нього, вважаючи за ідеал чоловічої вроди, називала його буржуазним, – цілився з автомата в білий світ. По діагоналі через плакат ішла назва фільму, котрий покажуть завтра: «Личной безопасности не гарантирую». «Оце точно», – подумав Князевич, перевівши погляд на аркуш паперу в клітинку, видертий із середини зошита. На ньому від руки, великими літерами й дуже акуратним, красивим почерком написали: «Скоро – “ЗІТА І ГІТА”, Індія».

Двері праворуч вели до зали. Там чомусь не вимкнули світло, хоча горіло воно не на всю потужність. Видно, хтось просто викрутив кілька лампочок. Звідти лунала музика. Князевич не вважав себе меломаном, хоча колишня жінка тримала вдома магнітофон та постійно вмикала якусь музику. Тепер, коли вона пішла, забравши апарат із собою, усі знання Ігоря про актуальну музику обмежувалися випусками «Ранкової пошти», яку він час від часу дивився, п’ючи в неділю чай перед телевізором.

Тим не менше, музику, під яку стримано, як належить вікові та статусу, тупцяли пари, ставши в коло, він упізнав – італійська естрада. Хто саме співає – уявлення не мав, та й не цікавився, коли вже на те пішло. Здається, це Пупо, та гарантії сам собі Князевич тут дати не міг. Але поки що все відбувалося консервативно та, напевне, головне дійство не почалося – залу, звільнену від розставлених уздовж стін стільців, поки що займали, за визначенням Ігоря, сімейні пари від двадцяти п’яти до тридцяти з невеличким гаком років: ті, кому це ще не набридло, але вже не так приваблювало. На танці вони, як зрозумів Князевич, ходили радше для себе, власного заспокоєння – це своєрідний вихід у світ та зізнання самим собі: ми ще не старі.