– Обставини смерті вашого комсорга так чи інакше треба з’ясувати.

– І ви гадаєте, я напоїла його отрутою? Цікаво, як я це зробила.

– Хтось уже питав вас про це?

– Для чого?! Я навчилася читати по людських очах. Тим більше – тут, у рідному селі, коли ловиш на собі з деякого часу досить красномовні погляди. – Молода жінка говорила тихо, рівним голосом, та Князевич відчував – усередині її закипає лють і вона ледь стримується від зриву. – Повторюю вам ще раз: у нас із Боровчуком не було жодних взаємин. Нормальних, я маю на увазі. Таких, які мають чоловік і жінка перед цим. Але після того, що сталося, я не планувала зробити щось йому. В мене було інше бажання – зробити щось із собою.

Чому ж не зробили, хотів запитати Ігор – йому просто закортіло прийняти виклик, відповісти так само впевнено, дати таку саму однозначну оцінку всьому, що довкола тебе.

– Навряд це вихід, – мовив уголос.

– Правильно. Жити – не вихід, померти – теж. До того часу я завжди думала: тут, довкола, все рідне й безпечне. Не думайте: раз селючка, то наївна. Навпаки, Ігоре, місто мене не спокусило. Хоч я ніде особливо в містах не була, навіть у Києві не була, можете собі уявити?

– Можу. На світі багато людей, котрі жодного разу не були в Києві.

Марія, думаючи про щось своє, пересунула зошит на край столу: трошки повозила ним по гладкій поверхні, дивлячись при цьому кудись у вікно. Нарешті знову глянула на Князевича.

– Пуста розмова.

– Ви якась… – Ігор спробував дібрати потрібне слово. – Зла. Чи сувора. Або все разом.

– Я не знаю, чи була такою раніше, – почулось у відповідь. – За собою не помічаєш. А ніхто не скаже, особливо тепер. Вас іще ніхто не питав, навіщо ви сюди приїхали? Боровчук – жертва для вас усіх? А чому ніхто не може припустити, що є ще жертви?

– Крім Боровчука? – стрепенувся Князевич. – Ану, давайте, давайте, я чогось не знаю?

– Не лише ви. Гайворон – таке місце, де всі на очах. Антон Мазур, наш сусіда, через шість хат. Дуже близький сусіда вважається. Думаєте, його батькам удалося приховати, чому й через кого він вилетів із інституту, в якому я теж навчалася?

Стоп.

Ігор не стримався, клацнув пальцями.

– Чекайте… То ви – та сама вчителька, яка впізнала Новицьку?

– Батьки Антона її не знали особисто. Але я їздила до нього в лікарню, ми ж не чужі, сусіди. Він говорив – телефонувала ця жінка. В кабінет головлікаря, підгадала, коли старі Мазури будуть десь поруч. Що говорила, що пропонувала, не знає до ладу. Чого ж Антона не вважають жертвою? Її жертвою, чому? Про себе вже не кажу… Ви думаєте, мене зваблювали, водили в кіно, поїли шампанським, обіцяли одружитися, родину, дітей, сімейне щастя? Так думають у селі. Не говорять – але думають: нагуляла дівка, злякалася, ще більший гріх зробила… Ні, якби ж то Боровчук хоч для вигляду щось пообіцяв, у чомусь признався, хай би говорив про любов, тримаючи пальці навхрест…

– Навхрест?

– Так роблять, коли брешуть, не знали? Аби ж він мене дурив, хай на годину дав відчути себе тією, яку кохають… Він діяв грубо. Сказав – я комсомолка, а він комсомольський вожак. І якщо не поступлюся, буде те саме, тільки не надто приємно. Для чого мені неприємності? Не повірила… Кому це доведеш? Нікому. Боровчук потім… після всього… зустрів мене в селі, сказав: усе знає, тепер я нікому тут не потрібна, крім нього. І зараз узагалі безпечно нам із ним щось робити… Значить, я теж не жертва?

– Я такого не говорив.

– Усе одно приїхали сюди за багато кілометрів не заради нас із Антоном Мазуром. – Дівчина рішуче взяла зошит, поклала собі в сумку, підвелася. – Не хотіла говорити з вами, та бачте, як вийшло. Думаю, ви все зрозуміли. Напевне, – Марія на мить затнулася, – мабуть, вам хочеться спитати, де я була, коли знайшли мого кривдника?

– Раз уже ви самі завели…

– Їздила в Тернопіль, до лікаря. Відпросилася та поїхала. Ночувала в подруги. Про те, що баба Галя знайшла його труп, дізналася вдень, тоді саме приїхала. Влаштовує вас?

А дівка – задерика, подумав Ігор, виходячи разом із нею з класу. Зрозуміло, життя навчило. Десь вона права, його справді цікавило, де була Марія Романів, безпосередньо зацікавлена в смерті комсомольського секретаря та відновленні справедливості.

Тільки Ігоря більше могло зацікавити не те, де молода вчителька перебувала в день, коли тіло її кривдника знайшли.

У нього враз виникло питання, що робила вона того дня, коли Юрій Боровчук зник. І заодно – коли зникла Софія Новицька, знайома Марії Романів іще з часу її навчання в інституті.

А ще Князевич вирішив при нагоді перевірити, наскільки добре ця молода вчителька історії знає такий предмет, як хімія.

Принципами довелося поступитися – дільничний таки затяг до себе на обід.

– Їси тут усяку гидоту, встидаєшся, наче не рідний, – категорично відмахнувся Козуб від млявих спроб гостя відмовитися. – Щоб ти знав, є офіційне розпорядження годувати тебе у шкільній їдальні. Кухня тільки по неділях не працює. Давай сміливо, без цих ваших київських… – не знайшовши доречного слова, підсумував: – Усе, ходімо до мене, жінка чекає. Накрила вже.

Дружина дільничного виявилася привітною, та не надто говіркою жінкою. Ігор підозрював: вона або сама вирішила тримати язика на припоні при столичному гостеві, або виконувала суворий наказ чоловіка. Козуб мав усі підстави побоюватися за свою долю – все так чи інак залежатиме від результатів роботи Князевича. Втім, про роботу вони не говорили. Та, на превеликий подив Ігоря, на столі не виявилося пляшки.

– Можу налити. – Дільничний ніби прочитав його думки. – Як сам, звичайно, захочеш. У нас тут люди самі з собою не п’ють, не прийнято.

– Дякую, утримаюся.

– Я сьогодні той, при виконанні. – Козуб говорив більше стурбовано, ніж гордо: – Субота, танці в клубі. Завтра кіно, але то не так страшно. На танцях таке можуть навершити…

– Б’ються?

– Між собою – нечасто. Так, хіба який місцевий махабунда сильно вп’ється.

– Хто-хто? – не второпав Ігор. – Це прізвисько таке?

– Як? А! – зрозумів Козуб, реготнув. – То в нас так батярів кличуть. Усім батярам батяр, гірший за батяра навіть, – то є махабунда.

– Наче якесь ім’я з індійського кіно. А батяр – це хто такий?

– Ясно з тобою все. – Дільничний відкинувся на спинку стільця. – По-вашому, по-київському, то називається «хуліган». У нас тут, братику, вже років із двадцять п’ять інших злочинів, окрім мордобою, не було. Крали ще, але не свої, чужі, вираховували швидко. Це тепер наче хто наврочив.

– То ти таки вважаєш те, що сталося, злочинами? – спробував підловити його Князевич.

– Слухай, я нічого не вважаю. Хай керівництво вирішує… і ти разом із ним.

Тепер і представник закону вирішив старанно уникати цієї теми. Справді, Ігор серйозно ризикував лишитися з місцевими забобонами сам на сам.

Мовчки їли. Нарешті Козуб відсунув тарілку, знову розвалився на стільці.

– Так, значить, свої між собою рідко заходяться. Виняток – особисті стосунки. Дівку не поділили, гроші хтось комусь винен, язиком хтось про когось ляпав не те й не там. Та буває, наші батяри збираються до Величави, там теж танці по суботах. Або їхні приходять до нас. Просто так, пригод шукають, кулаки почухати.

– Ось так, ногами ходять? Майже десять кеме?

– Ну, знаєш, скаженому псові сто верст – не гак. Та й звичні тут до ходіння, якихось півтори години, розмов більше. Потім, мопеди та мотоцикли. Сідають по двоє, і вперед, по ордени. Знаєш, як ще буває? Зустрінуться наші з їхніми десь на півдорозі, шлях-то один. Що з одного боку п’яні, що з другого. Туди краще не лізти. Вони все одно потім миряться, то в нас, то в них. Банячать разом, наче не пиздилися ось тільки. Це називається – до нових зустрічей. Отак живемо, братику.

Як далі підтримувати розмову і чи треба її підтримувати взагалі, Князевич не уявляв. Отож з’їхав на щось банальне та простеньке, на теми погоди й міжнародного становища. Подякувавши та вийшовши від дільничного, зрозумів – іти особливо нема куди. За розмовами, котрі не надто наблизили його до розгадки, минав черговий повільний сільський день.