Він знову відтворив руками рухи циркового ілюзіоніста.

Віхура обмінявся поглядами з Ліндою. Знизав плечима, почухав потилицю. Провів долонею по обличчю.

— Припустімо, ви маєте рацію. Я визнаю помилку. За недогляд отримають прочухана всі, хто зранку був у будинку на Валовій, на місці пригоди. Та разом із тим дуже прошу вас, пане Кошовий, не виносити змісту цієї розмови за межі ось цього приміщення. — Комісар зробив жест, креслячи в повітрі невидиме коло. — Причин пояснювати не буду. Відтак попереджаю: якщо ви, людина честі, таки триматимете язика за зубами, щодо стриманості пана Шацького я і пан Лінда маємо величезний сумнів. Ви гніваєтеся за це на нас, пане Шацький?

— Ні-ні-ні! — Йозеф завбачливо виставив перед собою руки долонями вперед.

— То добре. Бо всякий розголос я відразу припишу вам, пане Шацький. Страждатиме за це ваш молодший та, як бачимо не вперше, допитливий, спостережливий та розумний колега. Ви хочете для нього такої долі? Наразите на неприємності?

У відповідь зубний лікар лиш мовчки й старанно похитав головою.

— Хотілося б вірити. Ну, коли на те пішло, може, маєте ще чим поділитися з поліцією, пане Кошовий?

Клим знову поклав ногу на ногу.

— Ймовірно, був свідок. Там, у будинку. Вдень, оглядаючи усе, забрів я у дальнє крило першого поверху. Туди, де зберігся старий підвал, або, як тут кажуть, пивниця. Там досі валяється старий драний міх, поруч — порожня пляшка з-під дешевого вина, угорського. Якщо не помиляюся, токайського. Я дозволив собі взяти її за горлечко двома пальцями, понюхав. Тхне противно, але запах не вивітрився. Досить свіжий. Таке пійло полюбляють жебраки. Хтось із них напевне облюбував собі дах забудови на Валовій учора вночі, коли сіяв незатишний дощик.

Віхура невдоволено гмикнув, пробурчав, ні до кого не звертаючись:

— Пся крев, теж мені працівнички… Отак вони в мене шукають речові докази. Всипати буків у внутрішньому дворику, при всіх, по голих дупах, аби надалі шанувалися, — озирнувшись для чогось на портрет цісаря, що висів над головою, знову звернувся до Клима. — Припускаю, так могло бути, коли йдеться про жебраків. Тільки чому ви думаєте, що то був свідок? Волоцюга міг раніше піти звідти.

— Й залишити своє, з дозволу сказати, спальне причандалля? Ви так само краще за мене знаєте, як трусяться мешканці міського бруку над своїм нехитрим скарбом! Підстелив під себе на голу землю, лигнув бридкого вина — так і ніч до ранку мине. Ні, пане Віхуро. Почувши, як хтось прийшов уночі туди, де він отаборився, безхатько принишк. Вичікуючи нагоди дізнатися, що ж то за один. А коли на його очах розгорнулася кривава трагедія — накивав п’ятами, залишивши своє благеньке майно. Я можу йти, пане комісаре? Тобто, — озирнувся на Шацького, — ми можемо бути вільними?

— Та йдіть уже з Богом! — Віхура втомлено махнув рукою. — Пан Лінда проведе, аби більше не виникло непорозумінь. І пам’ятайте про обіцянку не патякати.

Підвівшись, Кошовий вдягнув капелюха.

Ступив ближче до столу, простягнув комісарові руку. Думав — вагатиметься. Але ні, Віхура так само підвівся, коротко й міцно стис його правицю.

Вагався Карл Лінда, та дуже коротко — теж потиснув, щоправда, не так сильно.

Клим почав застібати пальто. Інші мовчки стежили за ним.

Упоравшись із половиною ґудзиків, він завмер, ніби згадавши щось дуже важливе. Знову озирнувся на Шацького, ніби міркуючи, варто чекати від того підтримки чи ні. Тоді промовив, уже комісарові:

— І ми забули про таку собі Чорну пані.

— Чорну?..

— Привида з Валової. Панове, я серед вас єдиний, хто ще години чотири тому не знав жодних історій про неї, чудово почуваючись без того. Не робіть вигляду, пане Віхуро, що не думали про неї, коли почули про смерть у тому будинку. Не першу, до речі. Здається мені, досвіду й сміливості Антона Моргуна могло вистачити для спроби шукати зустрічі з тамтешньою нечистою силою. Для того й «бульдог» у кишені.

— Поліція не ловить привидів. — Голос Віхури раптом зазвучав хрипкувато. — Зараз ми взагалі відволікаємося від суті й починаємо розповідати одне одному казки.

— Згоден із вами, пане комісаре, як ніхто! І все ж ви не заперечуєте, що чули про таку собі Чорну пані з вулиці Валової?

— Не буду, — поліцейський обмежився короткою відповіддю. — Хочете сказати, Моргуна вбив… привид?

— Привиди лякають, пане Віхуро. Але не вбивають. Проте я б не виключав — поява озброєного колишнього агента поліції в овіяному страшною легендою будинку так чи інакше пов’язана з Чорною пані. Треба знайти того, кому не сподобався інтерес Моргуна.

У повній тиші застебнувши решту ґудзиків на пальті, Клим підхопив портфель і завершив:

— До побачення. Моє шанування.

Й відсалютував.

Не можна сказати, що історія на Валовій за цей час цілковито перестала його цікавити. Але Клима більше тішив саме факт того, що він знову отримав шанс загнати комісара в глухий кут, аніж справді переймали пошуки вбивці. Справи колишнього таємного агента поліції Антона Моргуна його самого жодним чином не стосувалися. На Валову вночі озброєного сміливого чоловіка могла привести яка завгодно потреба. Міг справді полювати на загадкову Чорну пані. А міг вистежувати цілком реальну людину, котра когось убила чи погрожує комусь смертю, й Моргуна попросили вирішити делікатне й водночас небезпечне питання.

Так він міркував, збираючись наступного ранку на конторську службу.

Клим не мав та й не бачив особистих мотивів, аби влазити в історію з головою. На відміну від минулого разу, коли довелося кілька разів ризикувати здоров’ям та навіть життям, активно беручи участь у пошуках убивці адвоката Євгена Сойки, який був його давнім, ще з київських часів, знайомим, і знайомство це не давало Кошовому додаткових позитивних рекомендацій. Навпаки, його ледь не звинуватили в шпигунській діяльності на користь російського царя, тож встановлення істини стало тоді для Клима ще й засобом власного порятунку.

Моргуна бачив сукупно не більше п’ятнадцяти хвилин за життя. Не мав з ним нічого спільного. Тож не було жодних потреб наближатися до людей та процесів, котрі жодним боком його не торкалися.

Щоправда, газети таки всує згадали у зв’язку з трагедією на Валовій про Чорну пані. Але — дуже коротко, у невеличких замітках. Та й то більше в заголовках, аніж у самих повідомленнях. Лише з метою привернути увагу, аби хлопчикам-газетярам було що вигукувати на вулицях, вимахуючи свіжими видрукованими аркушами й закликаючи народ на вулицях викладати крейцери. Стара легенда привертала увагу сама по собі, тож Кошовий не утримався, купив кілька газет, аби переконатися: ніхто ніде не пише більше того, що повідав напередодні Йозеф Шацький.

Тому вже через день привид Чорної пані так само вилетів із голови. Натомість Кошовий змушений був віддаватися службі в конторі пана Штефка навіть більше, ніж донедавна. Старий нотар досі гнівався на зроблену помічником без його благословення візитівку. Через те дозволив собі захворіти надовше, ніж зазвичай у вологу пору року, переклавши на Клима всю роботу й заборонивши турбувати. Хіба виникне щось вкрай важливе, не здатне вирішитися без особистої пана Штефка участі. Та контора «Штефко й партнери» за надто серйозні й складні справи не бралася вже давно. Тож Кошовий з волі свого патрона занурився в стійке паперове, навіть не бурхливе море — тихе болото.

Єдиний, хто бодай трохи розрадив за цей час, — невгамовний нафтовик. Пан Липницький з’явився в бюро наступного дня. Спершу з ввічливості запитав Степана Яковича, але потім відразу взявся за його молодого колегу. Хотів ані мало, ані багато. Антон Моргун трагічно загинув, через це справа, на яку його підписав бориславський промисловець, лишилася невирішеною. Сам пан Липницький далі не мав часу та й змоги займатися нею особисто. А «Штефку й партнерам» довіряв безмежно. Тому наполегливо попросив знайти надійну особу, здатну взятися за діло. Якщо така не знайдеться, цією людиною міг би стати, наприклад, пан Кошовий.