— Панове не мають бажання! — гаркнув Лінда, глянув на Віхуру, перепитав: — Я правильно відповів, пане комісаре?

— Цілком, — кивнув той, знову відсунувши від себе кухля. — Пане Шацький, ось ця людина, Климентій Кошовий, здатен завдати вам більше шкоди, ніж згаданий пан Лапідус. Я 6 справді на вашому місці тримався від нього чимдалі…

— Так тримайтеся! — вигукнув Клим, трохи подавшись уперед. — Якщо зараз ви дозволите мені піти з цього кабінету й надалі не будете волочити сюди двічі на день, як сьогодні, це й буде називатися тримати мене подалі від себе.

Віхура постукав по краю столу розкритою долонею.

— Припиніть блазнювати, пане Кошовий. Зранку вас ніхто сюди не тягнув. Ми досить мирно бесідували, і нічого надважливого я від вас не почув. Тепер ви вештаєтесь місцем пригоди. І, вже трохи знаючи вашу натуру, підозрюю — недаремно. Знову задумали щось, здатне поставити дирекцію кримінальної поліції з ніг на голову.

Кошовий поміняв ноги, тепер поклавши ліву на праву. Капелюх прилаштував уже на інше коліно.

— Згадуючи мою натуру, пане комісаре, ви напевне маєте на увазі обставини нашого знайомства. Але тоді всі мої припущення й здогади виявилися кінець кінцем правильними. Хоч спершу слідчий Ольшанський шкірився на мої слова, відмовляючись брати на віру. Нагадати, чим усе скінчилося? Кримінальна поліція зажила завдяки вам чималої слави, під вашою, пане комісаре, орудою не лише розплутавши вбивство відомого адвоката, а й виявивши та знешкодивши зграю озброєних до зубів російських терористів. Королівській жандармерії не вдалося розділити успіх із вами повною мірою. Нехай вони намагалися, як кажуть у нас у Києві, примазатися до чужої слави. То невже минулого разу все справді вийшло так прикро?

Віхура поклав руку зліва, де серце, легенько притис до грудей, глибоко вдихнув, зі свистом видихнув.

— Може, поговоримо нарешті серйозно?

— Звісно, поговоримо! До речі, я збирався пояснити все Шацькому, аби він збоку, зі своєї, як кажуть, дзвіниці, спробував спростувати мої висновки. Або — погодитись із ними. Отак, перевіривши сам себе, я все одно прийшов би до вас, у поліцію. Бо шукати вбивцю — то ваша робота. Приватна особа, така як я, не має права цього робити.

Тепер перезирнулися вже Віхура з Ліндою.

— Вбивцю?

— Антона Моргуна вбито, панове. Жодного нещасного випадку.

Тишу, запалу після цих слів, порушило лише шморгання Йозефа Шацького.

Не знаючи, чим у роздумах зайняти руки, комісар узяв шматок цегли, покрутив у руці, підкинув на долоні, ніби вгадуючи вагу. Тоді глянув на Кошового так, наче зібрався зацідити йому цією каменюкою в писок.

— Враховуючи згаданий тут досвід, готовий вислухати ваші докази, — мовив нарешті. — Якщо зрозумію недогляд моїх людей, визнаю помилки. Тільки починайте від самого початку. Але варто мені зрозуміти, що ви, самовпевнений гоноровий нахаба, дурите мені голову, бо побачили себе уві сні Шерлоком Гольмсом, — начувайтеся.

Клим перехопив погляд Шацького. Вже жодного переляку, ніяковості чи невпевненості. В очах блимали знайомі вже вогники, розпалені непереборною цікавістю. Він неабияк тішився з власної причетності до розкриття неймовірних чужих таємниць.

— Гаразд, — кивнув Кошовий. — Тоді почну з того, про що вже нині говорив Шацькому. Бідака Моргун мав при собі заряджений «бульдог», яким чудово вмів користуватися. Значить, опинився минулої ночі в будинку на Валовій не випадково. Й готувався до зустрічі з небезпекою. Дивно, як це ви, пане комісаре, не врахували такої очевидної обставини.

— Та я брав її до уваги! — рішуче заперечив Віхура. — Казав же вам, Моргун раніше надавав послуги поліції. Ось пан Лінда знав його найкраще з нас усіх, тут присутніх. Може розказати безліч цікавих та повчальних історій про його подвиги. Так, пане Карле?

— Абсолютно, пане комісаре. Віднедавна, й ви то знаєте, Моргун надавав різним особам делікатні послуги приватного характеру. Відповідного дозволу займатися приватним розшуком не мав. Тож намагався або уникати контактів із поліцією без нагальної на те потреби, або не влазити в надто слизькі пригоди, котрі можуть мати непередбачені й прикрі для нього наслідки. Кримінальна поліція та особисто ви, пане Віхуро, знаєте все це краще за мене. Я й не здивувався зранку, чому версія нещасного випадку виникла першою. Вона очевидна. Але страшенно здивувався, коли вона лишилася для слідства єдиною.

— Хто вам це сказав, про єдину версію? — визвірився комісар.

— Хіба це не так? — парирував Клим.

— Поліція не звітує вам і таким, як ви, про свої дії.

— Згоден як із цим фактом, так і з загалом правильною позицією, — мовив Кошовий, тепер уже знявши одну ногу з коліна іншої, нахилившись та впершись об стегна долонями, перед тим примостивши капелюха на краї комісарового столу. — Тільки у вас усе одно нема інших припущень, хіба ні, пане Віхуро?

Зі свого боку той так само подався вперед, поклавши руки перед собою й перенісши на них вагу.

— Гаразд. Коли вже ми тут домовилися тимчасово прийняти ваші правила гри — справді, стався нещасний випадок. Інших версій не висувалося, й вони не з’являться, поки ми не матиме на те вагомих підстав. І ще одне: особисто я припустив, що Моргун припхався вночі на Валову з дулом у кишені, вкотре займаючись чимось ризикованим і не дуже законним. Проте, пане Кошовий, це зовсім не заважало йому повестися необережно, ступити не туди, втратити рівновагу й полетіти сторчголов униз!

Сказавши так, Віхура з виглядом переможця відкинувся на високу спинку свого стільця, схрестивши руки на грудях. Карл Лінда, цілковито задоволений способом мислення начальства, посміхнувся, блиснувши золотим зубом, лівим нижнім.

— І акуратно впав головою на камінь, — підхопив Кошовий.

— Буває, — кивнув комісар.

— Такий, як ось цей?

Клим рвучко, жестом фокусника, випростав перед собою правицю.

Вказівний палець цілив точнісінько в цеглину на столі.

— Такий самий, — підтвердив Віхура.

Кошовий опустив руку.

— Шановне панство. Внизу, на першому поверсі, такої цегли нема. Ані цілої, ані шматків. Там є спеціальне риштування, котре дозволяє переміщати її нагору, де саме в розпалі мулярські роботи. На першому поверсі вони вже завершилися. Єдине, що там можна знайти, — дрібні скалки й крихти, — зараз Клим говорив голосом не переможця, а втомленої за день людини. — Навіть випадково шмат цегли, об який Моргун нібито розбив голову при падінні, не міг опинитися на тому місці. Наприклад, впасти згори.

— Та чому?

— Бо якщо ви підніметесь туди, пане комісаре, то побачите на власні очі: вся цегла, ціла й розбита на великі шматки, складена в дальньому кутку недобудованого помешкання. Грубо кажучи, треба взяти цеглину, підійти до провалля між риштаками, кинути її донизу, розраховуючи, що в певний день і час такий собі Антон Моргун об щось перечепиться й упаде саме на гострий кут цеглини.

Глибоко видихнувши, ніби щойно перетягнув важкий мішок на чималу відстань, Кошовий теж відкинувся на стільці. Витягнув хустку, витер зопрілого лоба.

Віхура мовчки втупився в каменюку. Ближче до столу ступив Карл Лінда. Навіть хотів узяти її, та комісар легенько ляснув його по руці. Не стримав цікавості й Шацький — витягнув шию, мов гусак, теж дивлячись на шматок цегли, наче той раптом виявився чимось на кшталт філософського каменя.

— Ви все сказали, пане Кошовий?

— Ні, — вів далі Клим спокійніше. — Виглядає, тим каменем спершу вдарили Моргуна, підкравшись тихцем ззаду. Той, хто бив, сильний фізично. Адже смертельний удар був, як я розумію, лише один.

— Звідки ви це взяли? — спитав комісар підозріло.

— Пане Віхуро, я високо ціную вас та ваші здібності, — Кошовой намагався, аби слова його звучали щиро. — Але якби таких слідів було кілька, про нещасний випадок не було б мови. Не можна впасти макітрою на камінь і зробити це потім ще кілька разів. Отже, голову Моргуну провалили одним влучним потужним ударом. Потім штовхнули вниз. І вже тоді вбивця спустився й прилаштував закривавлену каменюку біля розбитої голови своєї жертви. Вуаля!