Чоловік у фраку ображено замовк, нібито власник електричних салонів був винен у зниженні вартості будинку. А Станіслав Мазарек уже перехопив естафету, заговорив швидко, ніби в нього могли це слово забрати:

— Але ж, крім мене, пане Білецький, той проклятий дім ніхто не купить! Навіть за таку ціну! Тільки мені треба з’ясувати, що ж насправді там відбувається! Хочу відкрити там атракціон, навіть надавати помешкання для фільмування тим, хто захоче зняти моторошну фільму! Сама атмосфера, аура будинку тому сприятиме! Панове, салон кіно під назвою «Чорна пані» — звучатиме! Сюди їхатимуть не лише з Варшави — з Берліна та Відня! То комерційно вигідна пропозиція!

— Проте справжньої ціни не даєте! — огризнувся Білецький.

— Ніхто у Львові вам її не дасть! — скипів Мазарек. — Й глядіть, пане Білецький, після третього мертвого тіла, знайденого там, вона ох не зросте! Ціна, маю на увазі…

Яблонський голосно плеснув у долоні.

— Панове, панове, доста! Не перетворюйте нашу зустріч на Краківський базар! Я підсумую для вас, пане Кошовий. Отже, коли між панами Білецьким та Мазареком виникла така ось суперечка, пан Кароль почав шукати попередніх власників будинку на Валовій. Знайшов мене, бо той панікер, котрий почав усю історію, забрався геть зі Львова й шукати його справа марудна. Та й непотрібна, бо він хоч як нічого не роз’яснить. Я ж порадив знайти людину, чесну й порядну, котра здатна приватним шляхом прояснити всі обставини. Ось так, не без допомоги нашої спільної знайомої пані Магди, ми вирішили звернутися до вас.

— Ви теж зацікавлена особа? — спитав Клим.

— Ні. Справді хотілося б знати, чим там налякалися люди. Проте на мої справи це жодним чином не вплине. Тоді як у панів Білецького та Мазарека власні інтереси в установленні істини. У кожного — свій. Ніби все. — Яблонський розвів руками. — Гадаю, вам уже цікаво, пане Кошовий. Хоча б як людині, котра любить розгризати такі ось міцні горішки. Слово за вами.

Весь час, поки присутні говорили, Клим пахкав сигарою. Зараз роздушив її об денце попільнички з підкресленою ретельністю й акуратністю, ніби кортіло, аби недопалок нікому не дістався. Поміркував, придивляючись до карафки з коньяком, й вирішив утриматись. Підвівся, обсмикнув поли піджака. Відчув, як сильно сіпнулося віко.

— Мені цікаво, панове. Справді цікаво було вас послухати й мимоволі залучитися до справ, від яких моя скромна персона дуже далека. І змушений перепросити шановне товариство.

Чоловіки перезирнулися.

Яблонський обернувся до мовчазного Раєвського. Далі три пари очей дивилися вже на Магду. Нарешті погляди схрестилися на Кошовому. Випереджаючи питання, Клим мовив, намагаючись, аби голос звучав рівно:

— Вас зле інформували. З усією повагою до пані Магди… Я служу в нотаріальній конторі, панове. За фахом — адвокат, і маю надію колись повернутися в професію! Ніколи не служив у поліції. Про приватних сищиків знаю лише з книжок, бачили, продаються такі, яскраві. Їх називають ще бульварними… Боюся розчарувати, не виправдати надій. Тож дозвольте подякувати за довіру й відкланятися.

Відповіддю була лунка тиша.

Під мовчазним наглядом чотирьох чоловіків та однієї жінки Кошовий узяв своє пальто.

Розправив, аби вдягнути.

— Стійте.

Магда не просила — наказувала. Це було щось нове, і Клим завмер із пальтом у руках, зустрівши й витримавши її погляд. Зараз вона справді нагадувала жінку-воїна, котра стоїть на чолі відданої армії.

— Лишіть своє пальто, — вела далі Магда. — Все ж таки, бачте, мушу додати до вже сказаного кілька дрібниць, аби ви поміняли думку, пане Кошовий. Прошу вибачення у шановного панства, але нам треба обговорити деякі речі наодинці.

— Та прошу дуже! — відповів за всіх Яблонський.

— Я прошу панство пробачити мені. Нам треба переговорити з паном Кошовим наодинці. Але попросити всіх вас вийти з апартаментів не можу, бо то виглядатиме ще менш пристойно, ніж коли я запрошу чоловіка в іншу кімнату.

— Тут без церемоній, — знову мовив Яблонський. — Ви вільні чинити так, як вам зручніше, пані Магдо.

— Дякую. В такому разі пройдіть зі мною, будь ласка, Климентію.

Магда показала на сусідні двері й сама пройшла туди першою.

Шаль скинула на ходу.

Тут очікувано була спальня.

Обстановка її більше нагадувала домашню, різко контрастуючи з прокуреною залою та чоловічим зібранням. Помешкання було досить широке, велике вікно виходило у двір, бо, на відміну від першої кімнати, не відбивало світла вуличних ліхтарів. Мабуть, кімнату саме для спання в цій частині передбачили за планом — тут тихо й затишно, нехай навіть удень видно не залюднену жваву центральну вулицю, а глуху цегляну стіну. Так принаймні уявляв собі вид Кошовий, бо з власної спальні мав не кращий.

Ліжко стояло вглибині. З обох боків — модерні тумби на вигнутих ніжках у формі лев’ячих лап, прикрашені масивними канделябрами. Товсті високі фігурні свічки оплавили їх, але патьоки воску здавалися своєрідною прикрасою підсвічників. Окремо, на масивному комоді, поруч із годинником примостилася гасова лампа. Але все ж володарка покоїв частіше користувалася електрикою — переступивши поріг, повернула вимикач та зачинила за Климом двері.

Сісти не запропонувала, хоч одне крісло примостилося біля великої шафи для одягу, інше — поруч із комодом. Пройшовши вперед, Магда стала в центрі кімнати, повернувшись обличчям до Кошового й схрестивши руки на грудях. Климові нічого не лишалося, як стати в одвірку, зберігаючи між собою та жінкою пристойну відстань. Не стримався, мовив якомога недбаліше:

— Отже, я отримав запрошення в будуар. Ще й у присутності чотирьох мужчин. Сміливо, пані Магдо. Дуже сміливо. Ви точно не боїтеся за власну репутацію.

— Саме тому, що їх там сидить аж четверо, мені нема чого боятися. І годі пащекувати, Климентію. Не треба.

— Ви називали мене повним іменем раніше, коли хотіли повідомити новини, котрі стосуються мене безпосередньо. Точніше, — він гмикнув, — показати власну поінформованість про мою скромну персону.

— Не така вже й скромна ця персона, якою хоче здаватися, — зазначила Магда.

У голосі далі легенько брязкав метал. І Кошовий зрозумів — вона заведена, насилу стримується, але причина невідома. Нічого, подумав, зараз напевне все проясниться.

— Я слухаю вас, пані Магдо.

— Ні, це я хочу вислухати, чому ви відмовляєтесь допомагати мені.

— Усе ж таки вам. Бо я вже повірив, що ви справді не маєте до цієї історії жодного стосунку.

Магда зітхнула:

— А якщо я особисто зацікавлена в тому, аби чимшвидше прояснити історію з привидом на Валовій? Вашу позицію це змінить?

— Ні. Пані Магдо, у вас багато можливостей вирішити проблему. Комісар Віхура дасть відповідне неофіційне доручення, і…

— Якби я хотіла мати справу з кримінальною поліцією, я б уже все організувала, — перервала його Магда. — Є речі, про які ані комісар, ані директор, ані інші офіційні особи знати зараз не повинні.

— Ага. То, виходить, до мене така довіра. Як кажуть у Львові, файно дякую, пані Магдо.

Її очі метнули тонкі гострі блискавки.

— До вас довіри ще менше, пане Кошовий. Віднедавна.

Зізнання заскочило Клима зненацька, й він навіть не знайшов негайної відповіді. Замість того обмежився простим:

— Чого це так?

— Зараз поясню. А ви послухайте й зробіть для себе висновки. Бо якщо після того, що почуєте, далі стоятимете на своєму, це означатиме — мої підозри справді дуже близькі до істини.

— Ваші підозри? Стосовно мене?

Магдині пальці вибили тихий дріб на схрещених руках.

— Ви ж не забули Адася? Пана Адама Вишневського, котрий минулого року раптово виїхав зі Львова у Трускавець, аби влаштувати там свою хвору сестру Ядвігу. Ви зустрічалися на поминках адвоката Сойки.