Кошовий не знав, у чому загроза. Він просто відчув її.

Віко сіпнулося сильніше, ніби підтверджуючи й водночас попереджаючи про небезпеку.

Адам Вишневський був закоханий у Магду Богданович. Чи були вони коханцями, Клим не знав та й гнав від себе такі думки чимдалі. Принаймні, майнуло зараз, якщо в них щось і було, то не на цьому ліжку. Бо минулого року, в розпал історії з убивством Сойки, готель «Жорж» саме ремонтувався й перебудовувався відповідно до вимог панівної сецесії. Тож де саме жила Магда в ті дні, Кошовий не уявляв і навіть не переймався тим. Проте заручини було розірвано — й саме на Климову вимогу.

Бо іншого виходу для Адама Вишневського, ніж поїхати зі Львова, розірвавши стосунки з без п’яти хвилин нареченою, Кошовий запропонувати не міг. Адже саме близький друг Магди убив адвоката Сойку. Тільки збіг обставин сприяв тому, що у вбивстві звинуватили іншу людину, котрій насправді було все одно, скільки злочинів на неї повісять — під час вуличної сутички російський терорист Ігнатій Ярцев, котрий мав тісні стосунки з Сойкою, зловив кулю. Навішування на росіянина всіх собак влаштовувало абсолютно всіх, починаючи з директора поліції й завершуючи президентом міста. Тож якби не бажання самого Кошового перевірити всі свої підозри й докопатися до істини, Адам Вишневський не проявив би себе.

Але він прийшов убивати Кошового серед ночі як єдиного, хто розкрив його таємницю. Він мав причини звести рахунки з Сойкою, котрий, як устиг минулого року остаточно переконатися Клим, перетворився на цілковито безпринципного негідника. Тож не сумував за ним. Навпаки, чудово розумів мотив Вишневського. Бо завдяки Сойчиним зусиллям, помноженим на дурну політичну доцільність, виправдали ґвалтівників Адамової меншої сестри Ядвіги.

Та сам Кошовий не мав жодних причин, аби доз волити лишитися у Львові людині, котра в будь-який момент може повторити спробу вбити того, хто знає її таємницю. Тож глупої ночі в помешканні Клима на Личаківській, практично на тому місці, де Вишневський убив Сойку, в присутності Йозефа Шацького чоловіки домовилися між собою.

Магда ніколи не дізнається про те, що Адам — убивця, нехай він і вбив негідника. Вишневський розірве з нею стосунки й надовго, як не назавжди, залишить місто.

— Так, я пригадую його, — спокійно відповів Клим. — Ми після того поминального обіду на Вірменській більше не зустрічалися. Що з ним сталося?

— Нічого. Далі опікується хворою сестрою, займається різними справами в Трускавці, не бідує. Чоловік із його здібностями завжди знайде, до чого себе застосувати, — мовила Магда. — Але мені відтоді й дотепер все ж не дає спокою поспіх, із яким пан Адась забрався зі Львова. Й зовсім недавно я дещо дізналася.

— Не тягніть інтригу, пані Магдо.

— Чому ж? Вона без того надто довго триває, нехай ще потягнеться. Йозеф Шацький, той кумедний, метушливий і надміру цікавий доктор із Кракідалів, — ваш колега, чи не так?

— Цілковита правда. Пан Шацький від самих перших днів мого приїзду до Львова став кимось на кшталт мого янгола-охоронця. Не знаю, що саме потягнуло його до мене в той час. Та якби не він, було б мені в чужому місті без даху над головою та ламаного крейцера в кишені зовсім непереливки.

— Комісар обмовився — в будинку на Валовій вас застукали разом із Шацьким.

Клим картинно наморщив носа.

— Отак відразу й застукали! Пані Магдо, застукують лиходіїв за злочинними справами. Або, даруйте, коханців та коханок за різними непристойностями. Ми лише перевіряли мої припущення. До того ж, саме Шацький розповів мені про Чорну пані. Не бачу нічого крамольного в тому нашому візиті на Валову.

— Признатися, я теж. Та й пан Віхура, як ви, мабуть, встигли зрозуміти, обурився не так вештанням на місці пригоди цікавих людей, скільки саме вашою появою. З огляду на минулі прикрощі, завдані вами львівській поліції…

— Ох, пані Магдо! Хіба ви не знаєте, що насправді моя скромна допомога виявилася для поліції та особисто комісара Віхури дуже корисною!

Вона не прийняла його гри, зберегла суворий тон.

— Саме тому, Климентію, поліція підозріло сприйняла вашу цікавість. Погодьтеся, ніхто не любить, коли пхають носа не в свою справу й переходять дорогу.

Кошовий не стримався — клацнув пальцями.

— Та і я ж про це! Пані Магдо, ось причина моєї відмови і вам, і тому шановному товариству в залі! Не хочу я лізти не в свої справи, не збираюся переходити стежку поліції! При моєму-то непевному становищі…

— Про це й поговоримо. Добре, що ви згадали своє становище раніше за мене. Значить, ви повною мірою усвідомлюєте його крихкість.

Ось тепер у її голосі звучала явна, дуже погано прихована погроза.

— Я не розумію вас, пані Магдо.

— Пояснюю, — вона говорила, ніби висувала звинувачення. — Йозеф Шацький — ваш друг, ваша тінь. А в той час, коли ви опинилися в гущині подій, пов’язаних із вбивством Сойки, — ваша права рука. І ось випадково я дізнаюся: наприкінці липня минулого року, незабаром після того, як уляглася історія з Сойкою й російськими терористами, пан Шацький шукає зустрічі з паном Вишневським. Хоча між ними нічого спільного. Пан Адам відвідував іншого, значно престижнішого зубного лікаря. Інакше ці двоє ніде й ніяк не могли познайомитися.

Серце Кошового гупало так сильно, що він боявся — стукіт лунає на всю спальню й Магда неодмінно почує його, якщо вже не почула.

— У мого друга є улюблена приказка: Шацький, мовляв, знає половину Львова. Інша половина Львова знає Шацького. Не здивуюся, якщо пан Вишневський належить до першої половини.

— Проте це не пояснює, чому ваш Шацький тоді шукав зустрічі з паном Адамом.

— Мій?

— Я не обмовилася, — слова звучали урочисто. — Саме так — ваш Шацький. Вони зустрілися. А кілька днів по тому, дуже скоро, Климентію, він зібрався, нічого не пояснив та поїхав геть із міста. Маю на увазі пана Вишневського.

— Це я зрозумів.

— Чудово. Бо, виглядає, ви таки маєте якусь причетність до від’їзду Адама.

«І його розриву зі мною», — читалося в її очах, хоч уголос Магда цього не говорила й навряд чи колись скаже. Принаймні — в його присутності. Зате Кошовий нарешті зрозумів, до чого вона веде.

Та в чому підозрює.

Його.

Віко вже сіпалося без упину, й Клим машинально притримав його пучкою вказівного пальця.

— Не хочу вас розчаровувати, пані Магдо. Але до рішень пана Вишневського моя скромна персона жодним чином не причетна. Мене в той час переймала власна доля. Як, до речі, й тепер.

— Тобто Шацький шукав зустрічі з паном Адамом не на ваше прохання?

— Ні.

— І ви нічого не передавали йому? Ні про що з паном Вишневським не домовлялися?

— Ні. Про що ми мали б домовитися, пані Магдо?

Вона витримала коротку й багатозначну паузу.

— В такому разі я хочу домовитися з вами. Мене дуже цікавить і завжди перейматиме, чому Адам Вишневський виїхав зі Львова так несподівано. Мені здається, він зробив це під тиском певних зовнішніх обставин. Я вдова поліцейського, пане Кошовий, і навчилася від покійного чоловіка зіставляти факти та робити висновки. І щось мені підказує — ота зустріч, якої вперто шукав ваш Йозеф Шацький, відбулася й мала певні наслідки. В мене досить важелів, аби довести все до кінця.

— А чи не простіше вам самій написати панові Вишневському листа або навіть поїхати до нього? Та усе з’ясувати…

— Він уникає спілкування. Це викликає ще більше підозр, — відрубала Магда. — Словом, Климентію, я готова не рухатися в цьому напрямку. Й забути про свої підозри стосовно вашої можливої причетності до загадкового від’їзду пана Адама. Ви приймаєте пропозицію шановного панства й докладаєте зусиль, аби прояснити всю історію з Чорною пані. Згодні?

Цугцванг.

Клим трохи грав у шахи, хоч останнім часом не мав часу та й партнерів не знаходив, бо не шукав. І все ж знав, як називається комбінація на дошці, спровокована майстерністю супротивника. Або, що трапляється частіше, спричинена власною неуважністю, помноженою на хибну оцінку здатностей іншого гравця.