— Чим він допоможе? — поцікавився Кошовий, тут же додавши: — Хай там як, але я не знаю, де його шукати. Може, часом вам відомо?

Шацький виставив руки перед собою долонями вперед.

— За кого ви мене маєте? Я сам дуже 6 хотів бути аж таким всюдисущим та впливовим, слово честі. Й вирішив би в такий спосіб безліч проблем, котрі має бідний жидівський зубний лікар із Кракідалів.

— Ясно. Корисні поради зазвичай дають ті, хто не може сам скористатися ними.

— Пане Кошовий, — голос Шацького зазвучав ображено, — я сказав про пана Густава не тому, що знаю, як його знайти. Я й минулого разу, не забувайте, нікого не шукав. До мене звернувся його помічник, пан Єжи Тима.

— А як Тиму знайти, ви знаєте?

— Було б бажання, пане Кошовий, — поважно мовив Йозеф. — Повірте, в мене досить знайомих, котрі мають знайомих, котрі мають знайомих… Ну, і так далі. Якщо розтягнути такий ось ланцюжок, рано чи пізно він приведе до Єжи Тими. Той, своєю чергою, виведе на пана Густава. Тільки, — він багатозначно підніс пальця, потрусивши ним у повітрі, — я натякнув вам на ту нашу спільну нічну зустріч «Під вошею», аби ви пригадали, з якого приводу збиралися.

— Гадати нема чого. Мене обікрав батяр, такий собі Зенек Новотний. Коли я затявся знайти його, знайшов та зловив, поліція мала підстави запідозрити бідаку в убивстві адвоката Сойки. Після того з вашою допомогою зі мною познайомилися панове Тима й Сілезький.

— У вас чудова пам’ять, пане Кошовий.

— Таке не скоро забудеш.

Шацький почухав неохайно заросле підборіддя.

— Хотів, аби ви самі далі додумалися. Але не та нагода, аби гратися в загадки-відповіді. Густав Сілезький наполегливо просив вас узяти участь у долі того молодого батяра, котрим, виявляється, опікувався. У вас із Божою поміччю все вийшло. Юний Зенек незабаром після того вийшов на волю, відбувшись хіба переляком. Не сказати, що прикра пригода того шикеця чогось навчила. Він далі батярує, і ось того Зенека відшукати ще простіше навіть, аніж пана Тиму.

— Ніяк не зрозумію хід вашої думки, Шацький.

Йозеф відкинувся на стілець, схилив голову набік, тоді склав губи трубочкою, поцмокав за звичкою.

— Ай-ай-ай, пане Кошовий. От чесне слово — ай-ай-ай! Хоча те, що зараз ви є тугодум, доводить сумний факт, що ви не є жидом. І ніхто в роду, дай всім вашим Бог міцного здоров’я, не мав навіть краплі нашої крові.

Манера Шацького говорити, котра часом розважала Клима, зараз починала серйозно дратувати.

— Не ходіть колами! — Це прозвучало різкувато. — До чого тут моя неєврейська кров? До чого я, по-вашому, не додумався досі?

— Жидам дуже важливо знати, хто коли кому й що винен, — відповів той лукаво. — У нас таке в жилах. Ви ж досі не зрозуміли, що вже рік як маєте у Львові боржника. Зенек Новотний вам винен, хіба ні? А він же на вулиці, вважайте, живе, хоч і не ночує. Як ви думаєте, той молодий батяр відмовить вам у невеличкому проханні?

Не стримавшись, Клим ляснув себе розкритою долонею по лобі.

Справді, йому доводилося робити значно складніші висновки, й вони виявлялися вірними. Тут же довго не розумів простої підказки. Взагалі, сам би додумався шукати батяра з чубчиком на голові.

Вже наступного дня Зенек постукав і зазирнув до контори пана Штефка. Вибачившись перед старим нотарем, Кошовий, навіть не накинувши пальта, вийшов покурити на кілька хвилин.

Й на ранок двірник приніс записку в заклеєному довгастому дешевому конверті. Почерком, котрий змушував кожну літеру танцювати краков’як, було написано: «Вам треба шукати Рибку Павла. Найкраще знає Фертик з Ринку».

Кошовий так само не знав, кого називали Фертиком. Але його, виявляється, впізнавали на Краківському базарі. Так сказав Шацький, щойно почувши прізвисько.

Отак Клим із Йозефом познайомилися з жебраком. І дізналися: злидар, котрий напевне ночував у будинку на Валовій не раз, буває в барі «Під градусом».

Клоака з клоак.

Так сказав Шацький, і Клим, чия нога жодного разу там не ступала, охоче повірив у це. Бо місце, де постійно збирається публіка з львівського бруку, інакшим бути просто не може.

Здивувало інше — звідки про це знає Йозеф. Навряд чи тільки з чуток. Адже, почувши, куди Кошовому треба далі, без запинки відтарабанив: це Підзамче^{22}, трохи далі на північ від княжого Львова, там колись стояла одна зі старих міських брам. Свого часу її, як і решту подібних, розвалили. Королівське місто розбудовувалося чим далі, тим більш швидкими темпами, під це рівнялися з землею не лише княжі брами, давні й здебільшого ні до чого вже не придатні, хіба нагадували спадковим львів’янам про давню славну історію міста Лева. Валилися давні мури, аби на їхньому місці активні й спритні забудовники починали зводити барокові кам’яниці, дбайливо стежачи, щоб інженерний проект відповідав вимогам модної нині сецесії.

Поступово й щільно залюднювалися передмістя. Львів не просто потребував, а й вимагав нових робочих рук. Через те старі брами, вже давно втративши свою колишню велич, поволі розбиралися. Кам’яні гори, на які їх перетворювали, ставали цінним матеріалом для підмурків нових будинків. Були вони на міських околицях усюди. Й тепер упізнати місця, де колись стовбичили з’єднані давніми фортечними стінами ворота, дозволяли хіба рогатки. Так називали своєрідні контрольні пункти перед кожною брамою, де сторожа зустрічала всіх, чий шлях пролягав до міста, старанно перевіряла й вирішувала, може особа входити до Львова чи її треба завертати до окремого розпорядження.

Як пояснив Шацький, бар «Під градусом» стояв на одній із рогаток Підзамчого.

Кошовий уже витратив на пошуки забагато часу, аби перенести візит до жебрацької резиденції.

— Ви зі мною? — запитав коротко Йозефа.

— Куди ж я без вас, — відповів той покірно. — Тільки вважайте, всередину не зайду. І, аби ви знали, поліцію туди в разі чого не докличешся.

— Нам хіба треба там поліція?

— Ви маєте рацію, пане Кошовий, — погодився Шацький. — Поліції там не потрібно нікому. Включно з самими блюстителями порядку. Те місце обходять десятою дорогою всі, хто хоч трохи береже себе й не хоче зайвих пригод на власну дупу.

— Аж бачте, я хочу, — розвів руками Клим. — Невже там аж так небезпечно? — І тут же вирішив не стримувати себе зовсім, задовольняючи цікавість повною мірою: — Скажіть, Шацький, ви звідки так обізнані про ту клоаку? Бували? Завсідник? На вас не схоже. Чи маєте таємниці бурхливої юності?

Очі Шацького враз зробилися сумними.

— Я б не кепкував із цього. Та ви ж не знаєте нічого, тому зрозуміло…

— Шацький, ви колись навчитеся говорити просто й відразу? Без того, аби заходити здалеку.

— Чого ж, тут простіше нема куди, пане Кошовий, — зітхнув Йозеф. — Пам’ятаєте страхи моєї Естер з 'приводу того, що я можу пуститися берега через оковиту? В неї був молодший брат, Іцхак Боярський, ми звали його Іциком. Мій тесть покладав на сина великі надії. Дав трошки грошей, аби Іцик міг розпочати власну справу. А той одного разу заклав майно банку, аби взяти велику суму. Що він тоді замислив, не важливо. Головне — нічого не вийшло, зірки світили не так, — Йозеф знову зітхнув. — Іцик прогорів. Банк чекав терпляче, та врешті-решт майно довелося віддавати. Після того гордий Іцхак Боярський за дуже короткий час опинився на бруці. «Під градусом» — місце, де його знаходили найчастіше. Зрозуміло, моя Естер не могла ходити по таких кнайпах. Довелося мені брати справу в свої руки. Вас іще щось цікавить?

Клим відчув себе ніяково.

— Вибачте.

— Та нічого. Ви ж не знали.

— Тепер буду.

— Що це змінить? — відмахнувся Шацький. — Він усе одно помер, Іцик. Там же ходить трамвай. Ось він п’яний і втрапив на рейки. Ніхто не встиг цьому завадити. Врятувати його теж було неможливо, — він похитав головою, потім знову махнув рукою, ніби так легше прогнати неприємні спогади. — Їдемо, пане Кошовий. Можна навіть трамваєм.