Але Клим запропонував покликати візника.

Погодився їхати на рогатку до Підзамчого лише четвертий. Перші двоє, почувши назву «Під градусом», далі говорити не хотіли, один навіть демонстративно відвернувся. Третій заправив стільки, що Шацький попросив ці гроші в Кошового, навзаєм пообіцявши донести Клима на собі, — воно того варте. Візник пурхнув, та торгуватися не став: не хоче панство — то хай справді пішки йде. Нарешті четвертий, високий вусань, погодився доставити пасажирів куди слід за прийнятну ціну, дивуючись тільки, для чого двом пристойно вдягненим добродіям той гадючник. Кошовий пояснив: там на них дехто чекає, й цим обмежився. Візник, своєю чергою, більше ні про що не питав, тож доїхали до місця мовчки.

За цей час у свої права впевнено вступили жовтневі сутінки. Поки дісталися, довкола все з сірого перетворилося на чорне. Там, де візник висадив їх, вечір здавався темнішим, ніж будь-де. Рогатку освітлював лише один гасовий ліхтар. Електрика до цих передмість вже дотягнулася, бо в бік Замарстинова не так давно проклали трамвайну колію. Проте тут, далі від рейок, вуличне освітлення зберігало первісний вигляд — тобто досить одного ліхтаря на всю вуличку, відразу на місці старої рогатки. Аби освітлювало бар, аби його завсідники могли знайти це місце без перешкод.

Візник узяв гроші та швидко поїхав геть, хоча його й спробував зупинити якийсь чоловік у розстебнутому пальті. Виринувши з густих сутінків раптово, наче чортик із коробочки, він спробував наздогнати дорожку, вимахуючи затиснутим у правиці капелюхом. Може б, удалося, бо чолов’яга біг точно не повільніше за коня. Та враз підвернулася нога, заорав носом, впустивши при цьому головний убір. Після чого, забувши, куди й задля чого мчав, звівся на всі чотири й, посилаючи прокльони в темряву, почав шукати капелюха.

Не витримавши видовища, Клим ступив у його бік з явним наміром допомогти. Але Шацький тут же міцно вчепився йому в лікоть, швидко мовивши:

— Та ви що, пане Кошовий! Не треба!

— Що таке?

— Він може вирішити, що ви хочете забрати його капелюха. Чи гаманець. А в нього ніж у кишені.

— Звідки ви знаєте?

— Та сюди ніхто не приходить без ножа. Тихо будьте. Гляньте.

Тепер Кошовий кинув погляд на двері бару. Звідти саме вийшли один за одним троє типів, котрих зі свого місця він як слід розгледіти не міг. Поки прикидав, чи варто чекати з їхнього боку якоїсь небезпеки, двоє враз схопили третього за руки з обох боків, рвучко кинули спиною до стіни. Бідака не встиг нічого сказати — один, той, котрий ліворуч, пустив жертву, замахнувся ногою й сильно копнув чоловіка. Мабуть, цілив у пахвину: той голосно й тоненько зойкнув, а після другого удару заскавчав. Другий теж пустив побитого, ударом в лице змусив сповзти донизу. Після чого обоє зосереджено заходилися копати жертву ногами.

Тим часом із бару вийшли ще двоє й, не звертаючи уваги на розправу біля стіни, посунули в протилежний бік, підтримуючи один одного й голосно, на всю вулицю, лаючись. Ось парочка розчинилася в сутінковій густоті, проминувши ліхтар. Аж тоді за ними вибігла розпатлана жінка в довгому плащі — те, що він з чоловічого плеча, Кошовий помітив навіть зі свого місця. Щось волаючи, вона побігла за чоловіками, так само не озираючись на екзекуцію біля стіни. Пірнувши в темряву, за короткий час із котячим вереском вилетіла під світло ліхтаря, відкинута туди сильним безжальним ударом. Рачки долізши до ліхтарного стовпа, жінка спершу обхопила його руками, потім — підтягнула ближче тулуб, примостилася, сперлася й принишкла.

Шацький знову сіпнув Клима за рукав.

— Перепрошую, пане Кошовий, я поміняв свою думку.

— Ви про що?

— Тут вас не чекатиму. Не лишуся ззовні сам. Підемо туди разом.

— Мужній вчинок, Шацький.

— Е, не знущайтеся. Я боягуз. Тому й боюся стояти тут, сам, без вас. Сподіваюсь, ви дасте нам обом раду в разі чого?

Клим поправив капелюха.

Сплів пальці рук, затягнутих у м’яку шкіру рукавичок.

Порухав ними, розминаючи.

— Хіба я не обіцяв у вашій присутності поновити вправи з боксування?

— Тамтешня публіка, котра всередині, ваше боксування має в носі.

Двоє біля стіни вже припинили екзекуцію. Їхня жертва не ворушилася. Парочка про щось тихо перемовлялася, голови обох дедалі частіше поверталися в бік прибулих глядачів.

— Ви про що?

— Зайдуть ззаду. Гепнуть чимось важким по маківці. Халамидників не обходить, яким саме спортом ви займаєтеся, пане Кошовий.

— Хіба ви не прикриєте мою спину?

Шацький поцмокав губами.

— А хто прикриє мою, га? Я ж, на відміну від вас, ніколи не відвідував спортові клуби.

Клим рішуче поклав правицю Шацькому на плече.

— Ми вже приїхали сюди. Та й ви раніше бували «Під градусом». Нас двоє, у одного з нас досвід.

— Ви про кого?

— Про вас, Шацький. Вперед. Доведемо справу до якогось фіналу.

Коли вони рушили до дверей, пара біля стіни провела їх зацікавленими поглядами. Та з місця жоден не зрушив.

Щойно переступили поріг, як занурилися в густу хмару цигаркового диму.

Запах дешевого тютюну можна було при бажанні помацати й навіть черпнути рукою просто з повітря. Так принаймні здалося Кошовому. До цієї суміші додавалися різкі, неприємні та ядучі пахощі меланжу, котрі сукупно щипали, різали, роз’їдали очі, й Климові здалося на мить — потрапив до якоїсь своєрідної хімічної лабораторії, де божевільні й затяті вчені запекло проводять лиш їм самим відомі й зрозумілі досліди. Ніс уловив ще якусь кислятину: схоже, пиво; зварене не інакше як із відпрацьованого сусла, аби не пропадало. Так принаймні здалося Климові.

У дальньому куті, довкола похиленого шинквасу, товклася неоднорідна галаслива людська маса. То тут, то там виникали короткі сутички, котрі миттю переходили в братання та міцні обійми. Власник не обтяжив себе турботою навіть про натяк на пристойність внутрішнього декору. Столиків і стільців усередені не було, відвідувачі гуртувалися круж стійок, збитих із грубих дощок. Кожне таке місце зовні нагадувавало екзотичний гриб із прямокутною поверхнею-«капелюшком». Під одним таким уже сидів брудний волохатий дядечко, розхитуючись у різні боки. Довкола розмістилася така сама нечесана компанія, і хтось або несильно копав товариша, або, навпаки, передавав туди повну чарку.

Кошовий обережно рушив уперед, тримаючи курс на шинквас.

Шацький сунув за ним, сторожко роззираючись навсібіч й намагаючись триматися точно за спиною товариша.

Звідкись ізліва раптом долинув нелюдський рев. Дружно здригнувшись, Клим та Йозеф повернули в той бік голови. Здається, гармидер привернув лише їхню увагу. Решта відвідувачів і далі пили, про щось бубоніли, дехто голосно хропів по кутках. Тим часом ревонуло ще раз, до звуку додався глухий удар — це високий лисий волоцюга в дорогому колись кожушку, напевне отриманому за непотрібністю від якогось пана-благочинця, вдарив свого товариша, низенького типа в старому плащі й зім’ятому циліндрі, кухлем по голові. Причому ревнув не побитий — йому, виглядало, було навіть байдуже. Чи били несильно, ще й циліндр пом’якшував удар, чи низенький був такий п’яний, що не відчував або не реагував, чи подібні стосунки давно вже стали для приятелів нормою, і зараз, почекавши своєї черги, маленький злидар відповість.

Розім’явши пальці, Кошовий посунув далі. Від шинквасу їх із Шацьким відділяло кілька кроків.

Знову заволали. Цього разу лисий репетував, бо низенький зацідив йому в писок склянкою з меланжем. На відміну від пивного кухля, вона розбилася, та не об чоловікове чоло — вислизнувши з руки низенького, впала на підлогу.

Клим не помітив, звідки взявся міцний хлоп із засуканими рукавами. Наче виринув із густого сизого повітря. Міцна волохата правиця зіжмакала карк старого плаща. Матерія затріщала, половина коміра лишилася в руці здорованя, коли низенький шкідник сіпнувся, намагаючись тікати. Лисий стояв непорушно, допиваючи кисле пиво, котре дивом не вилилося за краї, коли днище кухля гепало об чужу голову.