А Фертик раптом бухнувся на підлогу, пробекав цапом:

— Не вбива-а-айте-е-е!

Скінчилося все дуже швидко.

Кошовий навіть не сподівався, що Фертик так скоро розв’яже язика. Налякали його, видно, раніше. Й навряд чи погрожували ножем, кастетом чи револьверним дулом. Жебрак чудово знав, хто такий Єжи Тима, та не передбачав, що не його люди — сам шепелявий злодій виявить до його аж надто скромної персони особисту цікавість.

Справді, знайти Фертика на Ринку, як виявилось, не зайняло багато часу. Треба було лише дочекатися, поки його жебрацька величність прочухається, виповзе з одного зі своїх барлогів та повернеться на звичне місце. Так набагато простіше, аніж просіювати львівські нічліжки. До того ж Фертик учора розжився випивкою у значно більших, ніж завжди, кількостях. Тому амбре немитого тіла змішувалося з кислим та ядучим перегарним запахом.

У жебрака, мабуть, ще годину тому все було добре, тобто — звично, як завжди. Аж раптом його схопили, нічого не пояснюючи, поставили перед очі грізного пана Тими.

Коритися й говорити, іншого вибору для нього не лишали.

Сповідь вийшла дуже короткою. Тима докурив цигарку до кінця, і за цей час Кошовий, нависнувши над Фертиком, без особливих труднощів дізнався все, що хотів. Чесно кажучи, не вповні допомогло. Але дещо прояснило.

Більша частина розказаного ним раніше про Рибку Павла — брехня. Навмисне говорив, аби заплутати цікавих.

З’явився він у Львові зовсім недавно, під кінець літа. Звідки виринув і де був раніше, Фертик не знав. Говорив тільки, ніби той сидів у в’язниці за борги, а тепер його випустили. Не мав куди йти, крім як на вулицю. «Під градусом» сильно завинив — примудрився заборгувати навіть тамтешній публіці. Запевняв, ніби дуже скоро стане багатим, перестане жебрати й влаштує злидарській братії гучний бенкет, віддавши все випите та з’їдене сторицею.

Йому вірили, бо справді в його манерах згадувалося щось шляхетне, хоч і давно забуте. Подібних типів у Львові вешталося останнім часом чимало. Серед них траплялися навіть завзяті гравці, котрі за кілька ночей пустили по вітру рухоме й нерухоме майно за картярським столом. І були навіть такі, — це кивком підтвердив Тима, — що за деякий час справді піднімалися на ноги, хай і не без допомоги стурбованих родичів. Через те обіцянки Рибки Павла такими вже байками не вважалися.

Аби він раптом не зник.

Вірніше, як говорив Фертик, його товариш нікуди не тікав, просто почав старанно переховуватися. При цьому щось дивне, незрозуміле, через те — загадкове тримало Рибку Павла неподалік від будинку на Валовій. Він справді час від часу пробирався туди серед ночі. Для чого, що там бачив — Фертик не знав. Єдине прохання було: як почнуть раптом його шукати, і це буде не хтось із бруку, а якийсь порядний пан чи навіть кілька добродіїв у різний час, морочити їм голову.

Жебрак так само не мав поняття, чи одного його просив про таку послугу Рибка Павло. Й не замислювався, для чого товаришеві то треба. Через те відправив учора пана Кошового в перше місце, яке стукнуло в голову, — на замарстинівську рогатку, «Під градус». Бо напевне знав: усякого, від кого там почують про Рибку Павла, визнають особистим ворогом, натовчуть та надовго відіб’ють бажання продовжувати пошуки.

Фертик не мав наміру захистити Рибку Павла.

Ним рухало дивне, непереборне бажання нагидити чепурному поважному панству.

— Де його знайти? — Клим виплюнув питання, заклавши руки за спину й хитаючись із п’ят на носки..

Жебрак глядів на нього знизу вгору, скреготів зубами, сопів, але мовчав.

— Де його знайти? — це вже повторив Тима.

Щось у його тоні змусило жебрака ще глибше втягнути голову в плечі. Не повертаючись, вицідив крізь стулені зуби:

— Та завтра на Личакові частування. Він там буде. Точно знаю.

— Де саме? — тиснув далі Кошовий, та Єжи клацнув пальцями:

—. Мені то відомо. Покрова, благодійний обід. Їм уже готуються начиняти кишки, а злидарі наперед облизуються. Знаєте, як той Рибка Павло виглядає?

Клим заперечливо мотнув головою.

— Доведеться тобі нам його показати, братчику, — зітхнув Тима. — На жаль, то наш клопіт тепер.

— Клопіт? — не зрозумів Кошовий.

— Отож. Пустити його зараз на всі чотири боки, воно ж знайде свого кумпля й усе розкаже. Знаєте, чому? Не тому, що дружить із ним. А з тієї ж причини, пане Кошовий, що вчора послав вас до того гадючника на Підзамчому. Підлість на пискові написана. То ви читати ще не навчилися.

— Вмію, — буркнув Клим. — То що накажете з ним робити?

— Ось і кажу про клопіт, — розвів Тима руками. — Доведеться тримати цю паскуду десь до завтра. Ще й годувати, аби не скиглив. Поїти теж, то надійніше.

— Чому?

— Наллє баньки, захропе. Особливо дбати потому про нього не треба.

Вирішивши — вже забагато сказав, Тима прочинив двері. Словом не обмовився, рукою не поворухнув. Кремезний вусань сам ступив усередину, гидливо й через те надто сильно копнув Фертика носаком. Той заскавчав, але все вірно зрозумів: скочив на рівні, покірно задріботів на вихід.

Щойно зникли, Тима акуратно опустив недопалок у кошик для сміття, після того дуже спокійно, буденним тоном мовив до Кошового:

— Бачте, про що вчора казав. Ваші пошуки забирають навіть більше нашого часу та зусиль, ніж мені б того хотілося. Навряд чи ви після цього поставите під сумнів той очевидний факт, що заборгували послугу.

Тут сперечатися — себе не поважати.

— Переконали, переконали. Дуже вдячний вам, пане Тимо. Завжди до ваших послуг, це хотіли почути? — Й не стримався, додав: — Сподіваюсь, у вас вистачить як не совісті, то розуму не вимагати від мене когось убити задля покриття боргу.

— Не журіться. Є кому, без вас.

Єжи Тима, як завжди, був цілком серйозний.

Мабуть, так виглядав би жебрацький з’їзд, аби вони дивом створили політичну партію та зібралися проголосити похід на вибори до сейму.

Іншої асоціації не прийшло в Климову голову, щойно він ступив із найнятого наперед фіакра. Візник зупинив дорожку на самому початку передмістя, хоч пасажир назвав цілком конкретну адресу. Далі кінь просто не міг проїхати. Вулицю запрудила гамірна строката маса. Місцеві мешканці, котрі причепурилися та вийшли прогулятися з нагоди свята Покрови, завбачливо ступали на хідники, аби не змішатися зі збудженою та виклично неохайною масою міських жебраків.

День на Покрову видався несподівано теплим та сонячним навіть для середини жовтня. Бабине літо ніби минуло зовсім недавно. Але нині природа на один день, наче так само святкуючи, вирішила нагадати містянам про минуле літо. Принаймні сонце гріло зовсім не по-осінньому, й Кошовий ризикнув вийти з дому взагалі без верхнього одягу, аби його геть підозріла шинель не привертала непотрібної уваги. До кравця вправився зайти вчора під вечір, з нього зняли всі мірки, майстер навіть люб’язно погодився не брати великого завдатку: Клим викликав у нього довіру, незважаючи на убогу шинельку й сумнівний, як для такого поважного пана, кашкет. Тож до скорого повернення справжньої осені Кошовий підготувався.

Як і до зустрічі з чим далі, тим загадковішим Рибкою Павлом.

— О, кого я бачу!

Знайомий голос почув, уже коли просувався вздовж бровки вперед, рухаючись за галасливим та збудженим жебрацьким гуртом. І збентежився, бо до цієї зустрічі, признатися, зовсім не був готовий.

— А вас що сюди привело, пані Магдо?

Вона вбралася стримано, проте Кошовий не припускав, що їй властива також скромність в одязі. Виглядала зовсім не святково. Точніше, так, як вийшли цього сонячного дня на вулицю пересічні містянки. Темний жакет у талію, сукня в тон, хіба трохи світліша, аби кольори перебігали при ході, з-під подолу визирали гострі носи чобітків. Волосся, укладене з елегантною недбалістю, трималося, здається, на кількох шпильках. Замість капелюшка Магда накрила його хусткою, яку саме скинула на плечі легким рухом.