Усі попередні рази Клим бачив її намальованою. Коли — яскраво, коли — помірно, але ніколи — надмірно й по-салонному вульгарно. Зараз же Магда обмежила себе тим, що трохи більше, ніж дала природа, підчорнила брови та ледь-ледь підфарбувала губи.

М’яке сонце робило її свіжішою, та навіть простішою, привітнішою, без перебільшення — ближчою.

Ніби не було тієї напруженої важкої розмови в спальні «Жоржа» кілька днів тому.

— А вас? Сподіваюсь, ви не станете в чергу за куснем кишки?

— Ну, ви, пані Магдо, точно не на благодійний обід!

Кошовий судомно шукав приводу швидко відкланятися. За інших обставин побазікати з Магдою гріх відмовитися, та саме зараз її присутність була не бажаною. Боковим зором уже зачепив Єжи Тиму, котрому стало клепки тримати дистанцію й не проявляти себе. Змістивши погляд трохи праворуч від нього, Клим помітив учорашнього міцного вусаня, поруч майоріла недолуга постать Фертика, а з іншого боку його блокував високий молодик, тут же подумки охрещений Довгоносиком. Інакше ніяк: довгий гострий прямий ніс вирізняв хазяїна навіть на відстані, серед різноманітної публіки.

— А от і помиляєтесь!

Виявляється, в неї ледь хрипкуватий грудний голос, але — чистий, дзвінкий та доволі щирий сміх. Справді, такою Магду Богданович він ще не бачив. Відразу застерігши себе: тут і тепер вона не конче справжня. Навпаки, такою, якою не хоче здаватися, була, шантажуючи його й так домагаючись свого. Зараз же цілком могла розкривати одну з численних граней власного таланту.

— Невже ви прийшли поїсти?

— Ні, Климентію. Я сьогодні годуватиму. До речі, ось і кухар, ви його знаєте.

Повернувшись у бік, куди вказала її рука, Кошовий угледів невисоку, прикметну відзначеною ним раніше відсутністю пропорцій постать Владислава Яблонського. Замість строгого ділового одягу на ньому нині був білий кухарський фартух і такий самий ковпак. Накрохмалений до твердого стану, він не сидів, а стовбичив на голові, роблячи її схожою на великий екзотичний лісовий гриб.

— Я собі думаю, що ж затримало пані Магду! — Його правиця коротко й міцно стисла Климову, ліва рука товариськи, навіть панібратськи ляснула по плечу. — Ходіть, ходіть! Не почнемо вже, це благородне панство втратить терпець та їстиме нас!

Кошовий далі нічого не розумів. Особливо — маскараду Яблонського.

— Ви ж, здається, не любите себе афішувати, пане Владиславе. Ніби волієте триматися в тіні, наскільки я розумію.

Трохи далі, метрах у двадцяти позаду Яблонського, бовваніла постать відставного майора Раєвського. Охорона не дрімає.

Тим часом спереду, через скупчення збуджених жебраків, вітерець почав доносити аромати чогось дуже свіжого. Смаженого, а точніше — печеного, суміш запахів цибулі, часнику та вишкварок.

— Я дав команду виносити. Йдемо, пані Магдо, то не забере багато часу, — поквапив Яблонський, кивнув у бік, звідки пахло їжею. — Чути? Подобається, пане Кошовий?

— Тут благодійний обід…

— Саме так, — кивнув забудовник. — Організований мною. За погодженням із місцевою громадою. Я не афішую власної ділової активності, тут ви все правильно почули й зрозуміли. Але вже не перший рік на Покрову сам особисто стаю до плити й готую для знедолених бульбянку. Куштували?

Климів погляд знову відшукав Фертика. Бідаку навмисне тримали окремо, біля самого хідника, й блокували всяку можливість отримати порцію Вусань із Довгоносиком. Випускати його з поля зору Тима суворо заборонив. Уявивши собі, як жебрак ковтає слину, несподівано відчув — сам реагує на запахи, машинально облизнувши губи.

— Кишку, звісно, їв. Хоча, скажу чесно, в себе вдома, в Києві, не особливо любив кров’яну ковбасу.

— Але ж то зовсім не те! — вигукнув Яблонський. — Заступіться за кишку, пані Магдо!

— Ох, не знаю. — Грайливість була помітно награною, та вона цього й не приховувала. — Пане Владиславе, я не завжди утримуюсь від тістечок та пирогів! Аби ви знали, скільки часу потім доводиться замолювати гріхи вимушеними постами! А ви мені нагадуєте про бульбянку! Мій покійний чоловік, до вашого відома, саме цю страву полюбляв. Я ж власноруч готувала. Хіба не схоже, що я можу куховарити сама?

— Ні, — вирвалося в Кошового, і він тут же квапливо промовив: — Даруйте за безтактність, але…

— Пусте! — знову засміялася Магда, поправивши край хустки, який сповз із плеча. — Розумієте, зараз мене цілком задовольняє те, що готує або приносить із ресторану прислуга. Та ви маєте зрозуміти жінку, панове. Якщо є для кого готувати, вона з радістю робитиме це власноруч, — задля наочності вона виставила перед собою розкриті долоні. — На жаль, для себе самої мене не тягне навіть спекти струдля, не кажучи вже про більш вишукані кулінарні фантазії.

— Так ми далі будемо стояти? — вкотре поквапив Яблонський.

Вони рушили, обходячи стражденний натовп із правого боку, й на ходу забудовник говорив, адресуючи персонально до Клима:

— Кишка з бульби — страва проста й ситна, пане Кошовий. Найбільше труду біля самої бульби. Її слід не лише начистити, а й подрібнити. Потім до цієї картопляної маси додають засмажену на смальці цибулю, тут жаліти не треба, додавайте чимбільше. В ідеалі туди кладуть ще смажене сало. Та, вибачте за прямоту, коли йдеться про благодійний обід для ось такої публіки, яка зібралася тут, досить лиш цибулі, часнику, моркви та кропу. Все це перемішується, маєте масу начинки. Натоптуєте нею кишку, запікаєте. Лишається порізати на порції та роздати. Чим, власне, ми з пані Магдою зараз і займемося.

— Ви теж?

— Чому ви так дивуєтеся? — Магда, знову, граючись, зсунула брови. — Хіба я не схожа на людину, котрій не чужа турбота про ближнього? Пан Яблонський виявив до мене довіру, запросив допомогти бідним, як кажуть, у чотири руки. Не побачила підстав відмовляти йому. Треба, пане Кошовий, по можливості бути ближчою до народу.

Від неї Клим найменше сподівався таке почути. Втім, знову пригадавши недавню та інші попередні розмови, раптом перестав дивуватися. Чергова роль, у якій Магда Богданович вирішила спробувати себе. Молода жінка, котра нічим не зайнята, крім як час від часу грає в різні, зрозумілі лиш їй одній ігри, може й кишку-бульбянку роздавати жебракам на Покрову.

Нічого особливого.

Вони тим часом уже наближалися до поставлених посеред вулиці впритул широких дерев’яних столів, біля яких походжали спеціально залучені поліцаї з шаблями, пильнуючи за порядком та власною присутністю стримуючи жадібний до частувань жебрацький гурт.

Кошовий раніше чув — обдаровували обідом у такі дні лише тих, хто знаходив у собі сили втриматися зранку від чарчини. Та ніс і тут не підводив: більшість жебраків, допущених до частування, все ж устигли трохи причаститися.

По той бік столів найняті робітники вже підносили баняки та викладали товсті пахнючі готові кишки. На головних учасників дійства, Яблонського й Магду, вже чекали великі виделки та гострі ножі. Один чоловік завбачливо тримав приготований для неї білий кухарський халат і такі самі рукавички.

Клим пропустив їх уперед, шукаючи очима Фертика з почтом. Заразом придумуючи, як краще попрощатися, аби відвести від себе увагу.

Та наштовхнувся поглядом на Єжи Тиму.

Той, уже не боячись бути поміченим, жестами показував на когось.

Неспокійно поводився і Фертик.

Кошовий не побачив, і тим більше — не впізнав, бо не мав портретного опису того, кого так наполегливо розшукував.

Він подумки схрестив зорові лінії обох.

Угадав сам.

Чомусь навіть не сумнівався: той тип стоятиме першим у черзі, проб’ється до омріяного столу раніше.

Так і є.

Привітавши всіх присутніх із Покровою та побажавши смачного, чого жебраки, здається, потребували найменше, Владислав Яблонський відкраяв на грубій дошці перший кусень бульбянки. А Магда, вже у білосніжному фартуху з оборками, спритно настромила його на виделку. Підхопила — й виклала на шмат чистого сірого паперу, покладений перед нею. Дарунок квапливо й жадібно підхопив клаповухий патлатий опецьок у довгому брудному плащі й циліндрі, котрий робив його ще кумеднішим.