— Нині ви переконали мене, пане Кошовий, — просто так, даремно, без жодного наміру ви не з’явитесь ніде. Принаймні у Львові. Знову змушена визнати, як недооцінювала вас.

— Говоріть уже прямо, пані Магдо.

Вони сиділи в «Жоржі», у вітальні її номера, і Клим не приховував роздратування. До так бездарно обірваного сліду черговий раз додалося відчуття власної безпорадності. Принаймні перед цією жінкою. Її поява дуже швидко посприяла залагодженню прикрої ситуації, поліцейські віддали їй честь та повернулися до своїх обов’язків, а сам Кошовий лишився стояти перед нею чухно чухном. Руки брудні й розчепірені, спереду на одязі блискучі масні плями, ще й капелюх набакир, як узагалі не злетів у колотнечі.

Ніколи за весь час, що знав Магду Богданович, він ще так гостро не відчував себе її іграшкою. Бо вскочив у халепу, виконуючи хазяйську волю. Й опинився в недолугому становищі саме завдяки їй.

Добре, хоч вона відразу підкликала свій екіпаж. Роззяви тим часом утратили до них інтерес, тож у коляску Клим сідав, позбавлений цікавих поглядів. Нікуди, крім як додому, не збирався. І все одно прикро, коли Магда віддала належні розпорядження візникові замість нього. Вже повернувшись та зачинившись у помешканні, він люто, ніби одяг у чомусь винен, не зняв — здер його з себе. Сорочці виніс вирок одразу й негайно, аби не морочити себе зайвими роздумами, розірвав навпіл, вимістивши безсилу злість на шматкові тканини. Випустивши погані емоції, відчув певну втрату сил, присів у фотель, похнюпившись, просидів так якийсь час. Потому підвівся, відкинув подалі піджак, який валявся під ногами, й взявся інспектувати шафу для одягу.

Бо, як і слід було чекати, Магда призначила йому зустріч по обіді в «Жоржі», й у лахмітті Клим іти не збирався.

Хоча б тому, що лахміття не мав.

Особливим розмаєм гардероб так само не тішив. Проте, не маючи вже гонорового одягу на вихід, звичайний, простий, усе ж тримав. Може, такий собі простий хлоп у сірих смугастих штанях, картатій сорочці та мішкуватому, мишастого кольору піджаці не міг бути звичним відвідувачем закладів на кшталт «Жоржа». Та зараз подібні думки переймали Клима найменше.

І все ж, нахабно пройшовши отак повз парадні двері й піднявшись до Магди в номер, укотре за день відчув себе ледь не приймаком — сиротою. Адже господиня встигла знову перетворитися з містянки на справжню шляхетну пані, віддалено нагадуючи Кошовому жіночі силуети, намальовані у вітринах модних салонів для закликання клієнтів. Поруч із нею він відчув себе служником, хлопчиком на побігеньках, та лиш накоротко — прогнавши геть негідні думки, запросто, не чекаючи окремого запрошення, вмостився за столом, котрий уже накрили на дві персони принесеним із ресторану обідом.

Нічого особливого — легкий розсіл із локшиною, французький салат із поданими окремо шматками запеченої індички, хрустке крихке печиво, легке біле вино в карафці. Та, попри ввічливе запрошення, пригощатися Клим не поспішав. Витяг цигарки, передумав, заховав назад у кишеню, вислухав Магду й коротко відповів…

— Прямо? — Її брови стрибнули догори. — Куди пряміше, Климентію! Коли вгледіла вас нині на Личакові, подумати не могла, що ви там для чогось іншого, крім святкування! Аж раптом починається якась колотнеча, і знову — довкола вас! Та ще й почула: вбили, вбили! Погодьтеся, ви раз по раз притягуєте до себе неприємності.

— Нині — завдяки вам та вашим проханням.

— Навіть так? Ви нічого не пояснили…

— Мені треба було починати подібні розмови просто серед вулиці?

— Гаразд, я вас слухаю. Тим більше, коли ви вже збурили спокій під час благодійного заходу, виконуючи моє прохання, маю право знати, що там сталося.

Знизавши плечима, Клим коротко розповів про невдалі спроби спіймати жебрака, пояснивши перед тим, для чого знадобився саме Рибка Павло. Поки говорив, на лице Магди насувалася тінь невдоволення. Щойно замовк, аби перевести подих, як вона не стрималася:

— Ви весь час займалися не тим, пане Кошовий!

— Чому?

— Я не просила вас дублювати поліцейське розслідування!

— Хіба комісар Віхура вже пустив своїх нишпорок по сліду привида з Валової?

— До чого тут привид! — Магда роздратовано стукнула долонею об край столика. — Ви шукаєте того, хто міг бачити напад на… як же його… — пучки легенько торкнулися лоба, — Антона Моргуна! Вас не має цікавити цей злочин, ми ж ніби домовилися!

Кошовий гмикнув.

— Я не пам’ятаю аж такої категоричної домовленості, — мовив спокійно. — Та й від самого початку не збирався переходити поліції дорогу. Ви не дали мені закінчити, пані Магдо. Дозволите?

— Кажіть.

— Жебрак на ім’я Рибка Павло бачив привида на власні очі. Ось що я встиг з’ясувати. Ми ж намагаємося довести або заперечити існування Чорної пані, хіба не так? Поки рахунок на користь того, що примара справді являється. — Магда більше не намагалася переривати, в її очах Клим побачив цікавість, повів далі: — Не знаю, бачив він привида один раз чи кілька. Якщо кілька — чому йому не вистачило одного видовища? Чи не означає це, що жебрак навмисне приходить до недоброго будинку, аби вздріти привида знову? Коли так — чому не боїться? Нарешті, якого біса його й подібних типів не ганяє звідти сторож? Мусив бути охоронець, усе ж таки забудова, матеріали дорого коштують. Та й Антон Моргун, до слова, проник усередину будинку на Валовій вільно. Поліція мала б поцікавитись, чому так — і чи не може бути в цьому лихого задуму?

— Який ще задум…

— Ох, пані Магдо, пані Магдо! — Клим поцмокав губами, наслідуючи манеру Шацького. — Вільний доступ до будинку з привидами часом може стати потрібнішим за його щільну охорону.

— До чого ви ведете?

— Сподіваюсь пояснити незабаром, — відсунувши стільця, Кошовий підвівся, обсмикнув піджачні поли. — Оті нинішні волання «вбили, вбили» не дали мені договорити з єдиною відомою поки особою, котра бачила Чорну пані на власні очі. Доведеться спробувати самому. Являється жебракові, з’явиться й переді мною.

— А ви не думаєте, що волоцюга міг бачити примару з п’яних очей?

— Тоді давайте відразу розірвемо нашу угоду, пані Магдо.

— Чому? — здивувалася вона.

— Спишемо всі чутки про Чорну пані на п’яних із божевільними, й по всьому. В такому разі всі страхи й сумніви шановного панства, зацікавленого у вирішенні ситуації, можна забути. Не варто звертати увагу на маячню.

— Гаразд, — вона кивнула, — давайте справді не шукати простих відповідей. Але ви переконані, що самі зможете побачити привида?

— Ні, — Клим признався чесно не лише Магді, а й собі. — Проте іншого способу, ніж пхнути туди ще й власного носа, не бачу. Зрештою, логічно, коли не віриш на слово сумнівному жебракові, а перевіряєш сам. Адже тепер маю козир на руках.

— Козир?

— Ага.

Клим підхопив шинель. Одягнувся, зосереджено застебнув кожен ґудзик, не поспішаючи з остаточною відповіддю. Тільки витримавши потрібну в подібних випадках паузу, завершив думку:

— Привид — що завгодно, але не плід хворої уяви. Отже, настав час побачити все на власні очі.

Далеко експедицію не відкладав — вирішив іти на Валову цієї ж ночі.

Щоправда, перед виходом довго стояв біля темного вікна; вдивлявся у ранні сутінки, слухав, як поволі стихає місто, й замислено курив. Подумати було про що. Проте без спроби самому побачити лиховісного привида годі складати окремі шматочки в цілу картину, тим більше — робити з цього якісь висновки.

Кошовий не мав жодних ілюзій. Був свідомий: отак просто, прийшовши вночі в загадковий будинок, навряд чи побачить там живу душу, не кажучи вже про привида. Скільки разів доведеться ходити туди, поки Чорна пані не явиться, й головне — чи покаже себе взагалі, навіть не уявляв. Так само як до кінця не домовився з собою, як краще діяти: щоночі вперто сидіти на Валовій або знову почати полювання на невловимого жебрака. Так ні до чого не прийшовши, вирішив: йти все одно доведеться.

Після того думки посунулися в інший бік — з чим вирушати? Моргун озброївся, хоч Клим далі виводив його за дужки інших смертей, пов’язаних із примарою. Не маючи револьвера, Кошовий спершу рішуче взяв ножа, навіть стиснув руків’я, замахнувся коротко, пронизав вістрям повітря. І, засоромившись, поклав назад: не годиться. Чомусь стукнуло — хреста захопити, свяченої води чи іншого, заговореного, здатного відвернути нечисту силу. Та, крім натільного хрестика, нічого не мав. До того ж подумки посміявся з цих думок, вирішивши: хай буде, як буде.