— Десь ви, бачу, загуляли, пане Кошовий.

Розуміючи, як дивно виглядає, Клим усе ж широко перехрестився — раз, другий, третій.

— Ви вмієте з’явитися без попередження. Здається, вже бачилися сьогодні.

— Доброї ночі, — запізніло привітався Єжи Тима. — Довелося потурбувати вашого двірника. Бульбаш знає все. Це ж він сказав, що вас немає вдома.

— Невеликі знання. Я вийшов, не повертався. Повз нього можна зайти лише крізь вікно, пане Тимо. Ви, до речі, чудово це знаєте.

— Обійдемося нині без дертя на стіни.

— Так розумію, ви в гості?

— Навпаки, пане Кошовий. Хочу запросити в гості вас. Маю невеличкий подарунок. Гайда, дорожка за два квартали.

Ця ніч ніколи не скінчиться, вирішив Клим.

Але пішов за Тимою, нічого не питаючи.

Сюрпризу не вийшло.

Шепелявий не так любив ефекти, як його старший, впливовий серед львівських кримінальників Густав Сілезький. Поки їхали, Клим слухав Тиму й відчував: усередині той розривався між бажанням витягнути жестом фокусника кролика з циліндра й потребою негайно похвалитися власною вправністю. Друге переважило.

Через те Кошовий зовсім не здивувався, побачивши при світлі гасової лампи переляканого Рибку Павла.

Як саме його знайшли, Клим так до кінця й не зрозумів. Тима лиш пояснив — сприйняв нахабну втечу нікчемного жебрака вже своєю особистою поразкою, яку міська братія йому навряд чи подарує. Тима нічим не порушив жодних неписаних законів, панівних у близькому для нього світі. Сталося дещо значно гірше: не зміг виконати взятих на себе зобов’язань, не важливо, перед ким. Давши слово, мусив тримати й відповідати за нього. До того ж, йшлося про звичайного дрібного волоцюгу, який вислизнув просто з-під носа Тими та двох його посіпак. Значить, троє досвідчених, шанованих у своєму середовищі чоловіків не змогли до пуття злапати звичайного злидня.

Кепкування забезпечене надовго.

Аби ще Єжи Тима проштрафився сам, без свідків, напевне проковтнув невдачу. Але перед лицем хлопів, котрих вважав своїми підлеглими і обоє визнавали його старшим, він не міг, не мав права мовчки утертися й визнати поразку. Ось чому, зрозумів Клим, усе львівське дно буквально за півдня пропустили через густий гребінець.

Утікача майже дві годити тому витягли з надійного, як той вважав, сховку самі жебраки. Й приволокли зв’язаним туди, де на них чекали люди Тими, аби наділити обіцяною невеличкою винагородою. А вони вже затягнули полоненого до Клепарова, в один із невеличких, нічим не прикметних будиночків з надбудованою мансардою. Щоправда, тримали не на горищі — запхали до вогкого льоху. Ще й не стрималися, трохи потовкли — просто так, аби не тікав, знав своє місце.

Тож Кошовий зовсім не здивувався, спустившись донизу. Навпаки, поки їхали з Личаківської сюди, на самий край Клепарова, встиг продумати, що хоче почути від жебрака — особливо з огляду на побаченого нині на Валовій моторошного привида в чорному. Звісно, розмовляти у присутності злодіїв не випадало, тож попросив залишити їх із полоненим на самоті, наперед знаючи відповідь: ні. Вони надто багато свого часу вбили порпанням у прикрій жебрацькій масі, аби тепер відмовитися задовольняти власну цікавість, для чого все було потрібно.

— Дайте світла більше, — попросив Клим.

Той, кого він подумки охрестив Довгоносиком, підкрутив ґніт. Стало трохи яскравіше. Тим часом Кошовий вмостився на ослоні навпроти побитого Рибки Павла, котрий сидів на земляній підлозі, притиснувшись до стіни й закриваючись від усіх зв’язаними спереду руками. Вусань різко вдарив, змусивши опустити їх:

— Відкрий свій писок, драбе^{26}!

— Йой! Я ніц не робив! — завів знайому пісню клаповухий. — Нічого не знаю! То брешуть, брешуть все!

— Хто бреше? Про що бреше?

Клим не грав — він справді втомився від цього злидня не менше, навіть більше, ніж інші тут присутні. Жестом не попросив — звелів Довгоносику тримати лампу так, аби світила полоненому в лице. Той все одно не знав, куди її приткнути, бо вона дотепер стояла на зайнятому Кошовим ослоні. Перевівши погляд на Тиму, отримав мовчазну згоду й виструнчився над жебраком, наче ліхтарний стовп.

— Почнемо спочатку, чоловіче, — заговорив Клим. — Тобі краще відповідати. Бо життя твоє, повір, навіть для мене надто нікчемне, аби я клопотався за нього перед ось цими достойними добродіями. Повернуся й піду собі. А тебе тут закопають.

Не жорсткий, тим більше — не кровожерливий по натурі, Кошовий не бачив зараз іншого способу тиснути на Рибку Павла. Більше того, не міг гарантувати сам собі, що Тима чи хтось із його посіпак бруднитимуть об звичайного жебрака руки. Трошки знаючи звичаї цього світу ще з часів, коли в Києві займався кримінальними справами, знав: без нагальної потреби жоден із злодіїв убивати не стане. Навіть коли така потреба виникне, є чимало фахових душогубів, готових стати катами за плату. Тож насправді Рибці Павлу не загрожувало нічого серйознішого за чергову порцію болючих стусанів.

Лиш сам жебрак навряд чи розумів це.

Його так наполегливо шукали серйозні пани не задля того, аби ось так, не отримавши свого, лишити живим.

— Віриш, що поховають тут? — повторив Клим грізно.

— Йой… Не треба, — пробелькотів Рибка Павло.

— Тоді кажи. Чорну пані бачив?

Лампа навіть із підкрученим ґнотом не вповні освітлювала льох. І все ж Кошовий помітив подив на лицях злодіїв.

— Видів, — промекав клаповухий.

— На Валовій?

— Там.

— Скільки разів?

— Га?

Довгоносик сильно копнув полоненого носаком у бік.

— Скільки раз бачив мару? — вів своє Кошовий.

— Не лічив. Десь зо три. Або чотири. Чи два.

— Як вона виглядала?

— Пані? Чорна. Вся. Руки до мене тєгнула…

— Кому ще про неї розпатякав?

— Та знають люди… Не всі вірять…

— Правильно роблять. Коли ти сам її побачив уперше? Влітку?

— Уже осінь почаласі…

Якщо Климові не зраджує пам’ять, саме тоді будинок на Валовій черговий раз перейшов із рук у руки. Попередній власник, злякавшись або привида, або чуток про нього, перепродав дім Каролю Білецькому. А вже новому власнику, так би мовити, пощастило — в недобудованому домі почалися смерті, пов’язані з явленням Чорної пані.

— Ти знаєш, що там троє загинуло?

— Одного навіть видів. Але то не я його, не я!

Кошовий знову перезирнуся з присутніми.

— То вважав — тебе всі шукають, бо думають: то ти вбив чоловіка?

Рибка Павло так сильно й активно закивав головою, що Климові здалося — зараз вона відірветься від тонкої брудної шиї.

— Ти бачив, хто вбив?

Тепер голова заперечливо замоталася.

— І Чорної пані того дня не бачив?

— Нє. Я вже думав — усе, можна лізти до пивниці. Сидів там, готувавсі. Навмисне так пізно прийшов, ’би точно жодна душа не заважала! — Жебрак, відчувши — йому починають вірити, далі заговорив голосніше й впевненіше. — Навіть не видів, хто то прийшов! Я тихо сидів, бо подумав — то по мене! А він нагору поліз! Риштаками!

— Хто?

— Та кажу ж — не бачив! Я боявсі пальцем ворухнуть! Тоді другий прийшов! Теж постояв унизу! В мій бік ступив, серце в п’яти гупнуло! Коли — так само нагору! А потім закричав і впав!

Клим не мав жодного сумніву — зараз Рибка Павло розповідає, як загинув Антон Моргун. Поки не почув нічого, що суперечило його власним висновкам. Та й комісар Віхура прийняв таку версію.

— Привида бачив тої ночі?

— Ні. Тільки ж та мара могла явитисі отам, нагорі!

Справді, хоч злидар, а в логіці не відмовиш. Тим більше, напевне знає, про що каже: Чорна пані для нього — не казка.

— Якого біса ти там узагалі робив?

Запитував не Кошовий — збирався це сказати, але випередив Тима, тонко зрозумівши суть і не розпорошуючи увагу на дрібні деталі.

— Га? — здригнувшись, жебрак повернув до нього голову.