Тепер з іншого боку його копнув Вусань.

— Йой! Не бийте! — вереснув Рибка Павло. — Я ж все вам говорю!

— До дідька привидів, драбе! — гаркнув Тима. — Не знаю, що ти там уздрів. Але всякий раз повертався назад! Хай там сотня примар, ти все одно з якогось лиха націлився на тамту пивницю! Сам ось признався — збирався туди лізти! Тобі там медом намазано?

— Золотом!

Наступної миті жебрак злякався власної нестриманості.

Та слово було сказане.

— Що?! — хором, не змовляючись, запитали Тима з Кошовим.

І полонений кинув стримуватися — прорвало й понесло, мов хистку греблю навесні.

Насправді його завали Павло Окуневський.

За це, а не за час від часу вживане слово «рибка» він дістав своє прізвисько. Жив у Станіславі, отримав від батька спадок, кілька разів невдало вкладав гроші у різні новомодні справи. Надто пізно зрозумів, що ґешефти — то не для нього. Так само, як відкривати крамниці, кав’ярні, кондитерські чи пекарні. Здавалося, доля змилостивилася, нарешті Павло отримав шанс, невеличка ошатна цукерня почала поволі давати прибуток. У неї Окуневський вклав останні гроші, і коли побачив — усе рухається на краще, неабияк зрадів.

Але якось крамниця згоріла. Був у цьому чийсь лихий задум, хтось із робітників необережно поводився з вогнем — з’ясовувати годі, бо хоч як отримав попелище, з якого вже не відродився, втративши за короткий час дах над головою й родину: дружина почала клопотатися про розірвання шлюбу з невдахою. Сам дав їй привід, бо почав пити, мов не в себе. Очунявши, зробив останню спробу звестися на рівні ноги — позичив грошей. Та ніби чорт лихий заволодів його серцем та душею: почавши гендлювати, дуже скоро знову вдарився в гульки, вже не стримуючи себе, спаливши за собою всі мости.

Кредитор шукав його з поліцією. Знайшовши, запроторив за ґрати. Взяти зі злидня вже не було чого, тримати в тюрмі— безглуздо. Тож Павла викинули геть, приписом велівши у двадцять чотири години залишити Станіслав.

Поневіряння новоспеченого жебрака тривали на львівському бруці.

Аж поки його нині влітку не завіяло до повітового Добромиля^{27}, де за жебрання в неналежному місці посадили до ранку в тюремну камеру, де він і почув дивну історію про золото, закопане в підвалі будинку на Валовій.

— Нас там троє сиділо, — цокотів жебрак, якого слухачі весь цей час не спиняли. — Жодного не знаю. Один — пристойно вбраний пан, хтось обізвав його шахраєм. Він не особливо говорив, більше слухав. А сповідався про скарб отой, другий. Ми з ним відразу зійшлися, бо товариші в нещасті.

— В якому? — поцікавився Клим.

— Теж розорився. Тільки не пустився берега, як оце я. Його, бачте, родич збирався засудити. Ніби за борги. А той і каже…

— Чекай-чекай. Звали його як?

— Товариша? Янек, більше нічого не знаю. Так він назвався.

— Хай буде Янек, далі, — квапив Тима, ледь приховуючи сверблячку.

— Ага, так значить Янек — байстрюк якогось поважного пана зі Львова. Рідних дітей, коли вірити, чоловік не дуже любив. Але байстрюкові спадок не залишиш, бо можуть убити. Тому, казав Янек, має листа від батька. Мовляв, рідним синам лишаю будинок і все, що в ньому. Статків не маю, хай продають дім і ділять гроші. А ти, мовляв, Янеку, знай — у пивниці закопав глечик із золотими монетами, ще королівської чеканки. За Речі Посполитої зроблені. Звідки той пан їх набрав, не моя справа. Та й не Янекова, коли чесно. Бо той сильно переймався: бачте, він за борги сидить у холодній, коли міг би дістати скарб, викупити себе й стати людиною.

Задачка стала вже зовсім простою.

— Мова про будинок на Валовій? Той самий?

— Еге, — підтвердив Рибка Павло. — Янек лиш бідкався, що дім із того часу кілька разів продали. Могли відшукати золото хоч одні власники, хоч інші. Бачте, не давало воно мені спокою.

— То ти справді хотів пробратися в будинок та відшукати там скарб? — Клим дотепер не готовий був прийняти факт, що в подібне ще хтось вірить. — Оце так сюжет! Чистий Дюма-батько, не менше! Тюрми, скарби, старі будинки з привидами!

— Куди там панові Дюма, — вставив Тима. — Цей чеше язиком так, що за пасок заткне не лише Дюма-батька, а й Дюма-сина^{28}! Не здивуюся, рагулю, якщо ти чи той твій Янек виявитеся його нащадками. Непрямими.

— Кого?

— Пана Дюма, телепню! Той, кажуть, був слабким до кубіт. Хтозна, ну як ти його позашлюбний син?! Дюма-байстрюк, звучить, хіба ні?

— Та він не бреше! Їй-богу! Руки розв’яжіть — хреста покладу! — заскавчав жебрак.

— Звідки ти можеш знати, хто бреше, а хто — ні? Перевіряв? — запитав Кошовий. — Чому Янек твій золото своє, законне, успадковане, не шукає?

— Може, й шукає, — мовив Рибка Павло. — Коли мене випустили на ранок, він лишався з тим паном, котрий шахрай. А мене виперли з Добромиля назад сюди. Подумав я, подумав, поміркував — що втрачаю? Поспішати нема куди. Спробую, коли ще така нагода випаде… А тут, бач, привид де не взявся. Справді, товариство, проклятий будинок, недобрий.

— Тут тобі не товариство, — сказав Тима, це прозвучало беззлобно. — Маєш ще що сказати?

— Якщо ось пан хоче ще щось знати.

Тима мовчки й запитально зиркнув на Кошового.

Клим підвівся з ослона.

— Мені вже все зрозуміло, пане Тимо. Хіба… Біля будинку хоч раз бачив сторожу?

— Чому — раз? Часто, — запевнив жебрак. — Тому й не міг пробиратися туди, коли хотів.

— І проникав, коли переконувався — будинок не вартують?

— Саме так. Усе-то ви, рибко, знаєте.

Останню фразу Кошовий пропустив повз вуха.

— У такому разі — все. Пане Тимо, дуже вам вдячний за допомогу. Наша усна угода в силі, від своїх слів не відмовлюся.

Відповіддю було мовчання.

Климові воно не сподобалося.

Смикнулося віко.

— Довезете назад? Дорожка ніби тут, не відпускали.

Єжи Тима, так само мовчки, взяв у Довгоносика лампу. Підкреслено акуратно примостив назад на ослінчик.

— Будьте тут, хлопці. Пантруйте цього поки, — промовив так, ніби ті мали інакші плани. — Вийдемо разом, пане Кошовий. Нам треба дещо обговорити.

Клим вибрався з льоху першим, не дивлячись назад. Опинившись у помешканні, рвучко обернувся, аби зустрітися з Тимою лицем до лиця. Той спокійно виліз, старанно закрив за добою важку дерев’яну ляду.

Ступив до Кошового ближче.

І той здивувався власному спокою, дивлячись, як злодій спокійно виймає з кишені револьвер.

Підважив на долоні.

Зігнулася в лікті правиця.

Дуло дивилося Климові в груди.

— Так просто ви звідси не підете.

У роті зрадницькі пересохло. Кошовий відчув — не годен ковтнути слину. Подих перехопило, сильно закалатало серце, віко сіпалося, як ніколи сильно, відчутно. Торкнувшись пальцем, аби стримати, запитав, намагаючись, аби голос не тремтів:

— А як я можу звідси вийти? Щось сталося, пане Тимо?

— Ви самі знаєте. Чули. Я не можу ось так вас відпустити після всього.

Нарешті вдалося видихнути. При цьому закашлявся, торкнувся долонею горла.

— Ви, значить, повірили в казку про золото.

— Ви теж, пане Кошовий.

— Я шукав Рибку Павла з іншою метою.

— Знайшли. Дізналися про золоті монети в пивниці будинку на Валовій. Не тепер, так завтра підете викопувати. Або приведете туди великий гурт своїх шанованих колег, ще й запросите газети. Це якщо я думаю про вас гірше, ніж ви є насправді.

— Чому — гірше?

Правиця Тими зручніше стисла руків’я.

— Зрозумію, якщо спробуєте відкопати скарб самі, без сторонніх очей. Коли вирішите чесно зробити з того видовище, аби здобути ще й славу, дуже мене розчаруєте.

— Й пана Сілезького так само?

Шепелявий злодій напружився.

— До чого тут пан Сілезький?

— Ви ж поділитеся з ним цікавою історією, почутою від того, кого самі назвали байстрюком великого оповідача Дюма? Чи золото в будинку на Валовій — лише ваше надбання? Ваша таємниця, на трьох? Чесно скажу — на відміну від вас до мене, у мене стосовно вас жодних ілюзій. Не думатиму про вас, пане Тимо, ані гірше, ані краще. Знаю, з ким маю справу. Навіть не припускав, що ви зараз зробите пропозицію поділитися.