Десь далеко позаду линуло ледь чутне шурхотіння.

Шацький, зачудований та водночас до півсмерті наляканий моторошним видовищем, зойкнув, сіпнувся, спробував вирватися. Та водночас не зводив із привида очей — ніби Чорна пані з неясним, розмитим лицем могла також гіпнотизувати всякого, хто дивиться на неї.

Шурхотіло.

Ні — тріщало.

Легеньке тріскотіння, і тепер Кошовий нарешті згадав, де раніше чув подібний звук. Причому — не раз.

Чорна пані почала поволі наближатися.

Руки невблаганно простягалися вперед.

— Бачите! — вже не криючись, на всю силу легенів вигукнув Клим, відпускаючи рот Шацького й випростовуючи правицю назустріч привиду. — Ви бачите це, Шацький?

— Боже… Боже… Що… Що я маю бачити?.. — Голос наляканого Йозефа звучав слабо.

— СУКНЯ! Шацький, сукня! Хіба не помітно? Сукня на ній!

Чорна пані далі висіла над долівкою, простягаючи до них руки.

— Сто років тому таких суконь не носили! Я ще вчора це помітив, Шацький!

Аж тепер пустивши товариша, Клим витягнув ліхтарика з однієї кишені. В іншій, як заздалегідь домовилися з Карлом Ліндою, був сюрчок — старший над шпигами віддав Кошовому свій персональний.

Промінь ліхтарика блиснув у бік, звідки линуло тріскотіння.

Темряву розірвало пронизливе сюрчання.

Чорна пані зникла так само раптово, як і з’явилася. У відповідь Кошовий із Шацьким почули відразу кілька трелей зусібіч, затим — крики: «Стій!», «Хапай!», «Тримайте!», змішані з брутальною лайкою.

І враз недобудоване приміщення першого поверху будинку на Валовій заповнили поліцейські у формі та цивільному. Клим знав: вони ще раніше мали оточити все тут довкола, й від їхньої кількості враз стало тісно.

— Розступіться! Всі геть! — почулося від входу.

Кошовий витяг сюрчок із рота. Не знаючи, куди подіти, урочисто передав Шацькому, котрий, мабуть, єдиний, ще нічого не розумів.

Двоє міцних поліцейських волочили за скручені назад руки полоненого, котрий, стогнучи від болю у вивихнутих суглобах, усе одно лаявся й намагався вивільнитися, хоч розумів — марно. Поруч сунув з виглядом переможця Лінда, а за ними — кремезна постать комісара Марека Віхури, який саме тримав перед собою головний трофей нинішньої ночі, котрий напевне стане одним із тих речових доказів, якими ще довго пишатиметься львівська кримінальна поліція.

— Нічого не розбили? — вигукнув Клим. — Бо там обережно треба, пане комісаре!

— Усе в порядку! — відгукнувся той. — Пан директор буде вражений! Аби ще знати, як воно працює!

— Не біда! Ось, він вам покаже. Бо нам уже показав своє кіно. Правда?

Говорячи так, Кошовий спрямував промінь ліхтарика, аби висвітити перекошене від безсилої люті обличчя Станіслава Мазарека.

— Він усе знав від самого початку! — вигукував Шацький, махаючи руками, й навіть не годен був сидіти. Емоції підкидали вгору, від чого кістлявий зад стукався об край стільця. — Вей, Естер, цей чоловік — помилка природи! Він мав би народитися жидом!

— Швидше ти, Йозефе, випадково народився від батьків-жидів, — вставила Естер, і прозвучало це зовсім беззлобно, не ядуче, з м’якою іронією.

— Ич! Хіба я ніколи не казав вам, пане Кошовий, що маю наймудрішу на всі Кракідали дружину?

— Такого не говорили, — делікатно зазначив Клим.

Шацький враз почервонів, важко задихав, ще сильніше засовався на стільці.

— Як то? Дуже перепрошую, але я не…

— Справді, нічого не згадували про Кракідали, — поквапився виправитися Кошовий. — Багато разів чув від вас про те, що шановна пані Шацька наймудріша на весь Львів.

Голосно видихнувши, Йозеф при цьому навіть помацав обличчя, котре тут же перестало так пашіти, гордо випнув уперед стягнуті жилеткою груди, навіть узяв руки в боки.

— Наш гість, Естер, не лише розумний та кмітливий. Він також делікатний та ввічливий, чого в наш час уже не побачиш. Почули, діти?

Він зсунув густі брови, з удаваною суворістю глянувши на свій виводок. З нагоди візиту героя, котрий переміг привида з Валової, зубний лікар зібрав усіх дітей за столом, включно із малим Деніелом. Цей уже навчився тупцяти сам, але все одно погано тримався на ніжках, тож біля нього постійно мусила бути хтось із сестер.

Старша, Рива, як і раніше, не мирилася з меншою, Ідою, коли йшлося про те, чия черга забавляти малого. Риві йшов дванадцятий, чорнявка з тугими кісками вважала себе неабияк дорослою панною, в якої, крім школи, безліч особистих справ. Семирічна їда, незважаючи на суттєву різницю в віці, виявилася точною зменшеною копією матері не лише зовні — Кошовий не раз бачив, як дівча, показуючи характер, змушувала Риву поступатися в багатьох принципових для себе речах. Утім, наскільки Клим устиг вивчити сімейство Шацьких, старша дівчинка своїм умінням йти на поступки й домовлятися більше нагадувала тата. Бо зважувала все, дозволяючи керувати собою, коли предмет виглядав не вартим запеклих суперечок. Аби пізніше, в головному для себе, все одно перетягнути ковдру на себе.

У чому дівчата завжди були солідарні, так це коли треба було об’єднуватися проти найстаршого з дітвори — Шмуля. Ще з першого дня знайомства Кошовий помітив: хлопчик — татів улюбленець, хоч сина Йозеф шпетив найбільше, найчастіше та з будь-якого приводу. Вочевидь, так Шацький виказував свою особливу батьківську любов, і доньки напевне щось відчували, бо безбожно ревнували тата до брата.

— Ми тільки почули, що привидів не буває, — мовив Шмуль, обсмикуючи стару повстяну й помітно засалену жилетку. — Вже можна йти займатися своїми справами?

— Шмулю, будь чемний! — суворо завважив Шацький. — Не щодня тобі з перших вуст розповідають страшні таємниці!

— Ха, теж мені — таємниці! — реготнув хлопець. — Про то вже говорять на базарі й навіть друкують на перших шпальтах! Газетярі закликають купувати, аби дізнатися нові подробиці про таємницю Чорної пані.

— Хіба там можуть бути якісь нові подробиці? — Шацький здивовано зиркнув на гостя. — Пане Кошовий, чого ми з вами ще не знаємо?

— Все, — заспокоїв його Клим. — Хіба що розкрита страшна таємниця: з Варшави до Львова їде студія, аби знімати фільму про те, як один шахрай дурив народ за допомогою кінопроектора. Їм потрібен консультант. Не хочете, Шацький?

— А за це платять?

— За це дякують. Будете відомий не половині Львова, а на всю Варшаву. Не кажучи вже про Відень.

— Досить тої слави, яку вже маю, — відмахнувся Шацький. — Ось моя Естер знає, який я скромний чоловік.

— Аж надто скромний, коли йдеться про заробітки, — тут же відрізала господиня. — Лапідус, наприклад, уже б погодився. Під цим соусом заохотивши до себе нових пацієнтів.

Йозеф роздратовано стукнув долонею по столу.

— Скільки разів просив — не згадувати в моєму домі імені цього неука! Шмулю, чому я вже кілька разів бачу тебе з сином Лапідуса? Хіба у вас може бути щось спільне?

— Ми граємо в шахи, — відповів спокійно хлопець.

— О! І хто виграє?

— Я.

Почувши це, Шацький знову заспокоївся, сплів руки на грудях.

— Добре. Діти, якщо вам уже нецікаво, то можете йти. Бо головне вже почули: як ваш тато з паном Кошовим перебороли забобони й викрили вночі того афериста Мазарека.

Шмуль вибрався з-за столу першим, підхопивши з підноса останній бейгл. Кошовий із жалем глянув на свою тарілку — він виявився за цим столом єдиним, хто так і не встиг віддати належне кулінарним здібностям господині. Приймаючи гостя, Естер зготувала суп із кнедлями й фаршировану гусячу шийку. Та від нього вимагали насамперед подробиць про недавні пригоди з перших вуст, і розповідь стала своєрідним акомпанементом трапезі родині Шацьких. Він, зрештою, сам був винен — захопився, заново переживаючи ту ніч, забув про їжу. Тож суп захолов, напевне значно втративши в смаку, не кажучи вже про шмат шийки.