Більше пхати себе Йозеф не дозволив. Посунув уперед сам. Навіть не цікавився, куди треба йти. Всі сліди вели до пивниці, ще раніше Клим йому пояснював. Остаточно переконавшись у правоті свого товариша, Шацький зрозумів: не легше від цього нікому. Його охопило передчуття — все мало б скінчитися сьогодні чи найближчим часом для душогуба. Але, виглядає, той зухвало діє на випередження.

Бо кінець уготований їм із Кошовим.

Скорий та страшний.

Високий уже підвів його до прочиненого ходу в підвал. Звідти, знизу, пробивалося тьмяне світло, чулися приглушені голоси.

— Спускайтеся, — звелів він Шацькому, додав знущально: — Ласкаво просимо.

— Так-так! — озвалися зсередини. — Чую, ви вже є! Заходьте! Мій новий друг пан Кошовий дуже зрадіє!

— Що там? — почув Йозеф голос Клима.

— Сюрприз, пане Кошовий! Приємний для вас! Знову поштовх.

Шацький приречено спустився в підвал. Намагаючись акуратно ступати — не заорати зі старих сходів.

Кошовий не мав сумнівів — зустріч відбудеться.

На щось інше ця людина могла й не зреагувати. Проте вітання від Ольги — несподіванка та інтрига водночас. Значить, він прийде в призначений час у вказане місце, аби з’ясувати стосунки. Він напевне погано спатиме, поки не розбереться, звідки Клим, особа цілковито стороння, жодним боком до його справ не причетна, раптом дізналася про Ольгу.

Цікавість рухатиме ним швидше, ніж відчуття небезпеки.

При собі в Кошового були ліхтарик і револьвер, те ж саме мав кілька тижнів тому Антон Моргун. Та, на відміну від нього, Клим уже напевне знав, куди треба йти. Замка на підвальних дверях не було від самого початку, трималися на клямці. Коли безуспішно шукали тут скарби, їх навіть не зачинили за собою. Нічого, будинком усе одно найближчим часом із новим ентузіазмом збирався зайнятися власник, хоч пивниця виявилася чи не найбільш обладнаним місцем у відданому під кардинальну перебудову домі.

Особливо — підлога.

На неї Клим звернув увагу відразу, щойно ступив разом із Ліндою та іншими поліцейськими. Поцікавився, чи так було завжди. Йому відповіли. Далі тему не розвивав, лише зробив подумки чергову позначку, а вже вдома старанно занотував.

Тут було вогко, тривожно, та чомусь зовсім не страшно. Зрештою, Кошовий уже стільки разів заходив до будинку на Валовій, що почувався ніби вдома. Й зовсім не боявся, хоч на підлогу пивниці ступив обережно, навіть через силу. Поставивши праву ногу вниз, ліву так і лишив на крайній сходинці. Потім вилаявся тихенько, сплюнув — дурня то все! — й далі вже пройшов, крокуючи впевнено.

Перевіривши час на годиннику, закурив.

Чоловік повинен прийти вчасно. В його інтересах не тягнути.

Так стояв, підсвічуючи собі ліхтариком, слухаючи темряву й розважаючись видовищем, як падає збитий цигарковий попіл на залиту бетоном підлогу при електричному світлі. Коли пожбурив у дальній кут перший недопалок та потягнувся за другою цигаркою, враз почув кроки ззовні. Той, хто наближався, не боявся бути почутим. Рухався впевнено, точно знаючи: ніхто не перешкоджатиме, не заважатиме, зайвих вух не знайдеться.

Зупинившись нагорі, біля входу в підвал, чоловік голосно запитав:

— Ви вже там, пане Кошовий?

Замість відповіді Клим засвітив ліхтарика, гойднувши промінчиком.

— Хочу вас почути.

— Так, це я.

— А чому саме це місце? Ми хіба не могли поговорити там, де затишніше, зручніше, цивільніше нарешті?

— Мені краще там, де вона спочиває, — озвався Кошовий, голос під склепінням пивниці звучав лунко.

— Присвітіть мені, раз уже там.

Клим виставив руку з ліхтариком перед собою. Чоловік зійшов сходами, ступаючи дуже обережно. Спустившись, став навпроти Кошового, поставивши ноги трошки ширше плечей та розстебнувши два верхніх ґудзики на дорогому пальті.

Зараз вже не треба сушити голову, визначаючись, як сприймати цю людину — кумедною чи, навпаки, лиховісною. Ладно підігнаний одяг приховував дану природою непропорційність постави. І вуха та ніс, приліплені чиєюсь шкідливою рукою абияк, тепер зовсім не робили його кумедним, тим більше — іграшковим.

Він прийшов сюди не гратися.

— Дякую, що знайшли час, пане Владиславе.

— Доброго вечора, — привітався Владислав Яблонський. — Ви курите пристойні цигарки. Бачу, отримана за недавню послугу винагорода дозволила поліпшити смаки.

— На добрий тютюн мені вистачає заробітку в пана Штефка. Ви ж не про цигарки говорити сюди прийшли проти ночі.

— Звісно, — легко погодився він.

Тінь, яку кидало світло ліхтарика, робила Яблонського ще нижчим від Клима, ніж насправді. Не на півголови, майже на цілу.

— Поговоримо?

— Спершу послухаю вас. Знаєте, взагалі-то я прийшов сюди найперше через те, що вже мав нагоду переконатися в неабиякій вашій кмітливості, пане Кошовий. За інших обставин навіть не став би слухати того вашого дивного посланця-жида. Паризькі таємниці, чесне слово. Забави юнаків, котрі начиталися Ежена Сю. Хоча, як мені відомо, ви полюбляєте бульварні романи. Тільки ж ми в реальному житті, пане Кошовий.

— Отож, — легко погодився Клим. — Через те мені завжди були до вподоби злочини, котрі автор таких історій творить у власній уяві. Зарізані, застрелені та задушені — усе це, на жаль, не тільки в сенсаційних романах, пане Яблонський. Тож мені цікаво, чого начиталися ви, коли вирішили позбутися Ольги раз і назавжди.

— Ольги, — почулося у відповідь, ніби ім’я відбила луна.

— Саме так. Ольги. Вашої дружини Ольги Яблонської. У дівоцтві — Богуш, народженій у колись шляхетній, нині ж — збіднілій родині Богушів. Панство мешкає у занепалому маєтку під Станіславовом. Та все одно готове було віддати останнє, аби дізнатися, куди зникла їхня єдина донька. Вона вигідно одружилася тут, у Львові. На неї покладалися великі надії, з неї рід Богушів мав єдину можливість відродитися. Хай не відразу, поступово. Ольга — єдина спадкоємиця. У панства не лишилося більше нічого. Рід не мав урватися. Богуші переймалися, що у вас не було дітей. Та Ольга була ще доволі молодою, аби подарувати батькам онука, онучку чи обох. Чому ви не хотіли дітей, пане Яблонський? Дружина була надто вродливою для вас? Вона боялася, аби їм не передалися ваші риси, ваші гени? Як було, що між вами сталося?

Промінь ліхтарика тепер світив у лице чоловіка навпроти. Він не закривався, лиш примружився. На його обличчі не читалося нічого, крім неприхованої люті. Нарешті зникли останні хисткі прояви добродушності.

— Не ваша справа, Кошовий.

— Отак! Уже навіть без неодмінного «пана»!

Яблонський не зважав на іронію.

— Ніхто не дав вам права довбатися в моєму особистому житті! Є речі та обставини, про які не говорять уголос! Розумієте це ви, чортів невдаха-емігрант?

— Ого, аж куди зайшло! — вигукнув Клим. — Схоже, я справді наступив на вашу болячку. І про права, пане Яблонський. Родина вашої дружини Ольги, котра, за зашими ж словами, втекла без сліду з коханцем, нічого не сказавши, винайняла Антона Моргуна з’ясувати обставини її зникнення. Розумієте, ви все добре розрахували, та забули про важливу деталь: донька не могла весь цей час не дати про себе знати хоча б матері. Не дочекавшись звістки й за півтора року ледь не втративши здоровий глузд, панство Богушів вирішило діяти. Звертатися до поліції безглуздо. Адже нема криміналу, якщо дружина раптом тікає від чоловіка й не хоче його більше бачити або чути. Це, згоден, суперечить суспільній моралі, кидає їй певний виклик. Але це не злочин, за який поліція завзято візьметься. Кілька довідок — і невтішні батьки знаходять Моргуна, котрий уже досягнув на ниві пошуку зниклих невеликих, зате — дійсних результатів.

— Ви знаєте надто багато для сторонньої особи.

Кошовий зітхнув.

— Усе простіше, ніж ви думаєте, пане Яблонський. Варто було виявити, що Моргуна вбили не через його інтерес до так званого привида, постало питання — що він тут робив пізно вночі з «бульдогом» у кишені. Так уже сталося, що я коротко перетнувся із паном Антоном. До того ж він мій земляк, у нас із ним десь дуже схожі історії, він же так само на еміграції. Встановити, чим займався Моргун останнім часом, як бачите, справа не надто складна. Він не розводився про свою роботу. Але відомо — шукав зниклу безвісти особу. Саме ці пошуки могли привести його в дім на Валовій. Лишалося дізнатися, чи пов’язане якесь зникнення з будинком. Ще трохи зусиль — і вуаля: без сліду зникла Ольга Яблонська, дружина одного з попередніх власників. Шукати її Моргун міг лише на прохання рідних. У Львові є безліч тих, хто без задньої думки скаже, чия вона донька і де знайти батьків. До того ж трошки попліткують.