— Пліткувати в нас уміють, — процідив Яблонський. — Слухайте, справді — заберіть світло. Заважає.

Знизавши плечима, Клим посунув руку з ліхтариком трохи вбік.

— Ви не дуже добре жили з Ольгою. Всяке буває, подробиці — лише у ваших покоях, куди сторонніх не пускають. Як, зрештою, у будь-які спальні. Та нема диму без вогню. Обережно заговорили про коханця. Нібито ви дізналися, як завжди буває, останнім, але нічого не робили. Вас усе влаштовувало доти, поки… Мені продовжувати, пане Яблонський? Назвати лікаря з передмістя, до якого звернулася Ольга і котрий не зміг одного разу зберегти анонімність? — Тепер Кошовий зробив крок уперед, аби стати ближче. — Вас смертельно образило, що Ольга, ваша дружина, котру ви фактично витягнули з багнюки й дали шанс шляхетній родині знову відчути себе впевнено, завагітніла не від вас? — Ще крок. — Може, вона просто не хотіла від вас дітей, пане Яблонський? Не думаю, що вона хотіла позбутися плоду. Богушам потрібні нащадки, вони молилися б на майбутніх онуків. Значить, вона вирішила обдурити вас. Ошукати. Чому? — Наступний крок. — Бо її обранець, справжній обранець, не міг дати дитині того, чого вона варта. А ви заможний чоловік, біля вас дитина була б забезпеченою, мала змогу вирости достойною людиною.

Ви про все дізналися — і не стримали гніву.

Яблонський мовчав. Дивився просто на Кошового, дихав важко, немов забракло повітря.

— Ви вбили свою дружину, — промовив Клим. — А тіло закопали тут, у підвалі.

Запала тиша.

Її далі порушувало лиш дихання Владислава Яблонського. Нарешті він поліз до кишені, й Кошовий, підозрюючи найгірше, поквапився випередити його. Переклавши ліхтарик у ліву, правою вихопив револьвер. Ніяк на це не реагуючи, Яблонський видобув годинника на ланцюжку, попросив, ніби нічого не сталося:

— Присвітіть.

Як і дотепер, обидва говорили голосно, ні від кого не криючись.

Клим знову пересунув руку, направляючи промінчик на циферблат. Для чогось перевіривши час, Яблонський сховав годинник назад, кивнув на зброю:

— Ви добряче підготувалися. Вмієте користуватися? І взагалі, ви збираєтесь тут мене вбити? Для чого вся ця розмова? Просто аби показати силу власного розуму? Так я ж уже похвалив вас, Кошовий. У всякого дійства є мета, хіба ні?

— Змусити вас признатися.

— Тут? — Яблонський обвів рукою склепіння. — Дуже наївно.

— Тим не менше. Ви вбили Ольгу. Коли пустили чутку, що дружина втекла, вам повірили. Бо, повторюся, пліткарі мають для цього безліч мотивацій. Її коханець, ким би він не був, напевне не намагався проявити себе, шукаючи зниклу. Та в мене є підозра — саме він неофіційно спрямував панство Богушів до Антона Моргуна, а того, своєю чергою — на правильний слід. Єдине, чого не міг знати Моргун, — про підвал. Напевне не міг знати, хоч можливість таку не відкидав. Припускаю: він думав, що ви могли замурувати тіло в будь-яку стіну. Чомусь я так само не маю сумнівів — на вас це схоже.

— Поясніть.

— Лише мої відчуття, пане Яблонський. Незабаром після того, як Ольга зникла, ви продали цей будинок. І з головою поринули в міські забудови. Слава Богу, сецесія нині в моді, без роботи підрядники не сидять, усім вистачає. Але хоч мали певні статки, їх навряд чи вистачало для успішного старту. Ви не могли продати будинок, купити інший, де живете зараз, а на різницю заснувати власну прибуткову справу. Проте гроші у вас звідкілясь взялися. Антон Моргун не мав поняття про історію з золотом у пивниці. Інакше відразу б розв’язав нескладну математичну задачку.

— Золото?

— Саме так, пане Яблонський. Ви вирішили продати будинок, і це зрозуміло. Зраджений, принижений чоловік не може більше тут жити. І напевне розуміли: той, хто купить, неодмінно піддасться моді та почне перебудову. Єдине, що не мало б зачепити кайло будівельників, — підвал. Місце, де ви поховали Ольгу. І ось коли ховали — випадково знайшли раніше закопаний тут скарб. Інше походження ваші раптові статки навряд чи мають, погодьтеся. Далі слухаєте?

— Звичайно. Завжди цікаво знати хід чужих думок. Допомагає робити висновки, аби не помилитися в майбутньому та все врахувати.

— Майбутньому? — Клим гмикнув. — Ну, як знаєте. Про це ще поговоримо. Отже, спершу я не повірив, дізнавшись про якісь скарби. Саме довкола них почалася ота історія з привидом. Як бачимо, мало не завершилася успішно для пана Мазарека. Та вам було вигідно, аби все скінчилося швидко, на будь-чию користь. Надмірна увага до вашого колишнього будинку вас неабияк стурбувала. Тож ви долучилися до гурту зацікавлених, аби мати змогу контролювати мої пошуки. Й втрутитися в разі небезпеки. Лише цим пояснюю вашу участь у гонитві за так званим привидом. Ви ж не є зацікавленою особою, після вас дім поміняв двох власників. І, як ми знаємо, все скінчилося фарсом. До того ж — із користю для вас: убивство Моргуна долучили до інших, попередніх, та повісили на Мазарека з його гоп-компанією. Будете заперечувати?

— Чекаю, коли ж ви скажете, що Антона Моргуна, як і свою дружину Ольгу, убив я.

— Навряд, — похитав головою Клим. — Але про це трохи згодом. Я не до кінця пояснив про ось цю пивницю. Бетон, пане Яблонський.

— До чого тут бетон?

— Підлога залита бетоном. Попередні власники, починаючи з пана Гаєцького, ще не знали, що то таке. Зараз, у розпал будівельного буму, бетон активно використовується. Через те ви, поховавши дружину тут, потурбувалися, аби все забетонувати. Після такого ніхто з наступних власників не чіпатиме підвалу. Для чого, тут усе монолітно. Зрозумів — залити спід бетоном могли тільки ви. Пам’ятав про золото. Взяв до уваги безслідне зникнення Ольги та ваше збагачення потому. Пане Яблонський, лишається дізнатися, де ви її поховали.

— Для чого вам це, Кошовий?

— Поставити останню крапку.

Лице Яблонського скривилося — це він так посміхнувся.

— Хтозна. Обирайте, де вам подобається. Може, вона саме зараз під вами. Або — он там, у дальньому кутку. Чи ступіть кілька кроків хоч праворуч, хоч ліворуч. Вона буде всюди, пане Кошовий.

Ще не до кінця вірячи його словам, Клим відступив, ніби підлога почала раптом пекти знизу, мов розпалена сковорода.

— Злякалися? Ви ж хотіли правди. Вона порізана, мов шинка! О, заслужила на те! Не чекали? — Настрій Яблонського помітно покращився. — Голова біля порогу. Руки — в одному кутку. Ноги — в іншому. Тулуб…

— Закрийте рота! — гаркнув Кошовий, знову задкуючи. — Ви не могли! Ви не могли так учинити з власною дружиною!

— Міг! — Тепер голос Яблонського гуркотів, луною відбиваючись від мурованих стін. — Вона не відчула того болю, який відчував я! Бо коли її розтинали, була мертвою. Я ж завданий нею біль переживаю досі, розумієте? Вдавала з себе шляхтянку! Комизилася! Давала зрозуміти — з нею, поруч неї я чогось вартий! Бачте, щиро вірила, що чогось вартує в житті! Я б усе стерпів, пане Кошовий! Навіть зраду! Але вона не хотіла дітей від мене! Розумієте? Коли ж одного разу несподівано погодилася, відразу закралася підозра — тут щось не так, Ольга знову використовує мене! Зрадниця отримала, що заслужила!

— Ви — чудовисько, — вражено мовив Клим.

— Знаю. Від самого дитинства щодня дізнаюся прикрий факт від свого дзеркала. А Ольга мала нахабство заявити це вголос, коли я її вдарив. Так, я не стримався! І не шкодую, чуєте, не шкодую! Бажаєте почути те, чого напевне не збиралися? Я б убив її ще раз, аби мені надали таку можливість!

Раптом замовк, жестом велівши мовчати. Хоч Кошовий уже не знав, як говорити з Яблонським далі і що можна ще від нього почути. Напружився, нашорошив вуха, дослухаючись разом із ним.

Ззовні почулися кроки. Тоді долинуло:

— Спускайтеся. Ласкаво просимо.

Хто кому наказував іти донизу, Клим не зрозумів.

Яблонський же пожвавився, що не віщувало нічого доброго.

— Так-так! — загукав. — Чую, ви вже є! Заходьте! Мій новий друг пан Кошовий дуже зрадіє!

— Що там? — вирвалося в Клима.