— Гори вона синім полум’ям, така стабільність, — не стримується Мишко.

— Уже, — раптом утручається в розмову Віктор. — Хай і не зовсім синім, але згоріла дотла. Чи ти не проти і цей будинок підсмажити, щоб уже напевне?

— Ага! А ще краще все місто з чотирьох сторін підпалити. Тоді точно усіх ворогів позбудемося, — уриває дурну репліку Мишка Павло. — От тільки де друзів тоді брати?

Хлопці трохи вгамовуються і якийсь час серйозно розвивають думку, що всім нам варто триматися купи. Мишко обережно пропонує Ірині пожити поки в нього. Потім нітиться, починає верзти, що і на думці «нічого такого» не мав. Дитячий садок, їй-богу! Та в Іри не вистачає сил на відмову, і вона, мовчки хитнувши вдячно головою, приймає пропозицію. Тут, ніби й доречно, виникає ідея показати дівчину знайомому лікарю, а ще краще — прилаштувати на кілька днів у якийсь приміський санаторій. Віктор озирається. Без жодної телепатії легко передбачити, що зараз мова буде про мене. Швиденько бовкаю найперше, що спадає на думку, аби лише надати розмові іншого напрямку:

— То клуб справді згорів дощенту, так? Документи ж начебто в сейфі були? Може, Софію попрохати, аби довідалася? Як уявлю, що доведеться морочитися з медичною книжкою, млосно робиться. А хто мене без неї на роботу офіціанткою візьме?

Віктор дивиться на мене надто уважно.

— Ти впевнена, що аж так прагнеш працювати? Може, варто зосередитися на навчанні, а ночами відсипатися?

— Хе! Вікторе, невже ти гадаєш, що в наш час можна прожити тільки на студентську стипендію? А навчання кидати я не збираюся! Хочу колись відкрити спеціальну психологічну консультацію для тих, хто постраждав від цих… «надприродних екстрасенсорних здібностей». Жертвам же потрібно знати: є люди, які готові їх вислухати, повірити, не запроторюючи до дурки.

— Справа благородна. — Голос порадника звучить підкреслено м’яко. — Із таким характером, як у тебе, це вдасться легко і без клієнтів не залишишся — факт. А от хлопця свого можеш сміливо посилати куди подалі уже зараз: якщо дозволяє коханій дівчині так підставлятися замість того, аби заробляти самому. Значить, він тебе не цінує!

Господи, та яке в нас на календарі століття?! М-да. У кожній дівчині спить феміністка. І прокидається вона зазвичай у найменш підхожий для цього момент.

— Що? Який іще хлопець? Потрібний він мені, як корові сідло. — Якраз збираюся додати, що це лише моя справа, мати чи не мати хлопця, та затинаюся. Віктор дивиться на мене дуже пильно. І в його погляді щось нове. Таке, ніби він дізнався про вакантну посаду, яку зовсім не проти посісти.

— Гаразд-гаразд, тільки не нервуй, заспокойся, Адо. І так забагато переживань на один день для такої тендітної дівчини. — Його слова аж ніяк не виправляють ситуацію. Бо звучать так, ніби він має право мене заспокоювати.

Вони що — не розуміють?! Від мене варто триматися подалі. Я небезпечна. Убивати виявилося неважко. Попри перший не зовсім вдалий досвід, я можу відправити на той світ будь-кого з них, а може, мене стане і на двох. Я можу одним махом вирішити безліч проблем: позбутися небажаних свідків, злісних кривдників… Якщо оберу шлях, послужливо підказаний Валерієм Едуардовичем.

— Адо, — Мишко обережно, щоб не потривожити зайвий раз Іру, яка пригорнулася до його плеча, простягає руку та легенько торкає мене. — Ти де? Ти ж зовсім нас не слухаєш. То як щодо відпочинку в санаторії разом з Іриною?

Та тут озивається Вікторова мобілка. Глянувши на екран, він похмурніє.

— Слухаю, — кидає тихо. І справді слухає, майже не уриваючи співрозмовника. Його пшеничні брови потроху здіймаються вгору. Наприкінці він дякує. Прохає телефонувати за будь-яких змін. Повертається до Павла відверто здивований.

— Це Микола Андрійович. Ну, той, лікар зі шпиталю, куди ми Ліну відвезли. Він стверджує, що сталося диво: десь годину тому дівчиську раптом помітно покращало. Тепер лікарі певні: житиме.

— Годину тому? — Ірка ледь примружується. Певно, намагається прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми громили одну рідкісну колекцію.

— Мишко, де ви Ліну знайшли? І що з нею було?

— У глухому провулку. Неподалік від «Янгола». А шпиталь — дорогою до будинку Господаря, от ми й затрималися через це ненадовго. Ну, сама знаєш, наскільки стрімко «швидка» зараз поспішає на виклики. Тим паче, коли пахне керосином. Нащо їм статистику псувати? А дівчина була напівжива, непритомна тоб…

— Змовкни, — водночас наказують Павло та Віктор і виразно кивають на нас. Мовляв, дівчатам зараз тільки натуралістичних подробиць не вистачало, і так пережили таке, що інші билися б в істериці без упину…

На істерику в нас немає сил. Я досить спокійно сприймаю інформацію про те, що ми фактично повернули душу зрадниці й цим врятували її. От як виживе, тоді й зустрінемося та поговоримо. Цікаво, як саме виглядала її душа?

Що ж, добрі справи не залишаються безкарними. Аби лише вони не були даремними. Може, ще хтось цієї хвилини відклав убік смертельну дозу пігулок чи нагострений ніж із думкою: чи я не здурів?

— Адо, ти часом не знаєш, Клара більше полюбляє цитрини чи банани?

— Яблука. — Зрозуміло, що Іра мала на увазі: чи взагалі є шанс, що Клара теж «прокинеться»? — Захочеш навідати — мені подзвони, добре? Сходимо разом.

І вже для хлопців додаю:

— То, кажете, є серед знайомих гарний лікар, такий, що не ставить зайвих питань? Хай би оглянув Іру.

І перш ніж вона встигає розплатитися тою ж монетою, додаю поспіхом:

— До речі, котра година?

Почувши відповідь, щиро дивуюся: день у розпалі. Бо почала було сумніватися: чого це раптом сонце сьогодні наче прикипіло до середини неба?

— О! Супер! То я ще на останню пару встигаю! Добре, що конспект віддала одногрупниці переписати, хоч із зошитом буду, бо викладачка сувора…

Змовкаю, перехопивши погляди попутників. Свого часу чула на лекції, що оратор повинен мати неабиякий хист, аби одним-двома реченнями викликати ідентичні емоції у трьох різних слухачів. Щодо хисту не знаю. А от експеримент, аби проводила зумисне, вважався б вдалим: не троє — четверо дивляться на мене однаковими поглядами. Як на цілковиту божевільну. Певно, до універу я сьогодні таки не втраплю.

Через це довелося порушити встановлене мною ж правило: не з’являтися вдома без попередження. Наслідки були передбачувані.

— Ой, Адо, ти?! — В очах Тетянки справжня розгубленість. — А ми тут… А я думала, що ти зараз на парах.

Звісно, думала. Інакше б не навела повну хату друзів. Усі з червоними від безсоння та дешевого пива очима. Обличчя дівчат утратили чіткі контури, бо макіяж розплився. Хлопці скуйовджені так, ніби ніколи й не чули про гребінці.

— Забила я на пари сьогодні. — Відсуваю вбік купу брудного взуття, кинутого сяк-так біля призначеної для нього полички. Звільняю місце для своїх кросівок. Хто сказав, що сучасна молодь не піддається дресурі? Он уже не лізуть у брудних черевиках та кедах до кімнати. От якби ще привчити прибирати після себе фантики від цукерок та пакуночки з-під чіпсів…

— Усе гаразд, хлопці-дівчата, — уриваю напружену тишу. Ох і не люблять мене зараз, аж спиною відчуваю. — Я вам не заважатиму. Лише зроблю собі чаю, і більше ви мене не побачите.

Заходжу на кухню. Умикаю електрочайник, мимохідь відзначаю, що в ньому з’явився накип. Блін, ну, прохала ж Таньку не наточувати воду з-під крана. Доведеться чистити накип. Із верхньої полиці, куди стороннім зазвичай ліньки добиратися під час гулянок, дістаю великий, мало не літровий скляний кухлик без жодного малюнку чи напису. Заварюю нормальний чай, а не з пакетика.

— Тут ще окропу вистачить на кілька горнят, якщо хтось захоче чаю або кави, — кидаю ніби у простір, певна, що не один горопаха зараз потягнеться до дешевого посуду. Вони й самі не завважили, як дійшли до такого стану, від якого один крок або до цілковитого сп’яніння, або до пронизливої, аж дзвінкої тверезості. Чай — не найгірше, що можна зараз випити.