Ненадовго замислююся, потім таки прихоплюю дивом уцілілу пачку печива. Мають же і в мене бути недоліки? Та й у такий день кілька зайвих калорій — далеко не найгірше, що можна собі дозволити.
Прошкую до своєї кімнати, підморгуючи Тетянці, яка відповідає несміливою усмішкою. Хтось просочується до кухні. Ага, їм таки не уникнути чаювання.
Та тут втручається один із юнаків:
— Адочко, а йди-но до нас. Чайок веселіше пити у компанії. — Він робить паузу, аби слухачі зрозуміли, що саме час голосно порадіти його дотепності. — У нас весело, ми в покер граємо на роздягання.
Ой, краще б ти, голубе, змовчав. Чи хоч би не зазирав так настійливо у вічі. Мить примружено дивлюся на нього.
— Дякую. — Дарую йому справжню американську усмішку, наче з реклами зубної пасти. Теж, одначе, талант у цих американців: цілій нації навчитися всміхатися так, щоб зайвий раз прорекламувати свого дантиста і при цьому не дбати, чи пасують розтягнуті губи до виразу обличчя. — Дякую, та я дуже погано граю у покер. Настільки погано, що мене часто звинувачують у махлюванні. Зганьбишся, парубче. Роздягну до нитки. Спідня білизна хоч чиста?
Компанією котиться смішок. Ну звісно, хлопці радіють приниженню суперника. Дівчата переморгуються, мовляв, не така вона й красуня, аби відшивати такого хлопця. Теж мені розумниці, діамант від страза відрізнити не можуть. Хоча навіщо? Блищить — і доста… Хлопець поривається щось сказати, та мені вже не цікаво. Зрештою, незручно стояти з посудом у руці. На роботі мені за це хоч платять, а тут з якого дива цим займатися? Знизую плечима і прямую до своєї кімнати. Чийсь мобільний починає награвати урочисту мелодію з відомого кримінального серіалу. Хто це в нас такий крутий? Ну звісно, мій співрозмовник. Дивно, щось аж дуже швидко спрацювало цього разу. Чи, може, справді випадок?
Краєм ока помічаю, що у нього дорожезний смартфон, а от футляр із непоганої, але таки підробки під шкіру. Ну звісно, ще одне підтвердження того, що я мала рацію. Не діамант.
Із чистим сумлінням щільно причиняю за собою кімнатні двері. Мене вже не цікавить, що трапилося у того красунчика та чому він змушений буде вилітати з квартири, плутаючись у рукавах дорогої спортивної куртки та розкидаючи навсібіч взуття, бо його кеди випадково опиняються аж на дні купи. Що ж, першу скибу від компанії відкраяно. Далі справа піде легше і без моєї участі. Та й решта підлітків не така шкодлива.
Нарешті примощую кухлик на спеціальну підставку з ялівцю на тумбочці біля узголів’я. Добре, що чай не остаточно прохолов через дурні теревені й кімнаткою пливуть чудові пахощі ароматного напою. Притуляю поряд печиво, ледь не навпомацки тягнуся до плеєра. Основна перевага невеличкої кімнатки — можна запросто віднайти все необхідне. Якщо, звісно, примусити себе класти речі на призначені для них місця. Натикаюся рукою на мобільний. Укотре радію, що забула його сьогодні вдома — такого дня прилад не пережив би гарантовано. Змінювати сімку чи не варто клопотатися? Супер. Він і сам вимкнувся без дозарядки, часто про це забуваю.
Падаю просто на ліжник, брудна та знесилена. Ледь невдоволено кривлюся: від волосся та одягу тхне цигарковим димом. Однаково доведеться почекати з купанням, допоки Тетянина компанія розсмокчеться. Уважно прислухаюся до звуків у квартирі: ага, знову грюкнули двері, цього разу тихіше. Десь за годинку всі розійдуться.
Тож роблю врешті перший ковток чаю, надкушую над тарілкою крихке печиво. Кілька хвилин бездумно розглядаю власну стелю, стандартно білу.
Порпаюся в старенькому мп3-плеєрі, нічого під настрій не добираю.
Нарешті здаюся і натискаю клавішу «рендом».
Лунає ледь хрипкий, але гарно поставлений дівочий голос:
До біса тематично! Різко натискаю перехід на наступну пісню. Гурт мені справді подобається, як і сама пісня. Але зараз таке порекомендував би для прослуховування хіба той же Антон, не перед сном згадувати.
Нарешті пощастило! Безсмертне «Yesterday»… Музика, здатна змити спогади.
Мабуть, я таки втомилася більше, ніж зізнавалася сама собі, бо майже засинаю. А в голові спливають дивні асоціації. От, скажімо, ніяк не щастить позбутися надто яскравого спомину про ту мить, коли в машині Ірка торсала мене за руку: «Адко-Адусечко! Ну, будь ласка, скажи, ну скажи, на що схожа моя душа?» Довелося викручуватися, посилатися на давню заборону, а наприкінці запевняти, що хай там що, а її душа таки унікальна, справжня коштовність. Хоч як дивно, дівчину це трохи втішило: «Добре, що я хоч у душі гарна».
Ох, а якщо по правді, Іро, твоя душа — далеко не красуня. Та це й не дивно: новонароджені малята рідко бувають гарними. Зазвичай це щось зморщене, червонясте чи синювате, слабеньке та безпомічне. Яке весь час вередує, змушуючи тих, хто за ним доглядає, вигадувати різні глупства, аби хоч ненадовго втишити вередливе маля.
Інша справа, що деякі поціновувачі, хай би вони запалися крізь землю, шанують не так витончену красу, як унікальність. А справді гарних, мов мальованих, душ у світі доста, хай би що казали скептики. Так-от, душа Ірини — просто рідкісна, я за своє життя бачила щось схоже лишень двічі чи тричі. Валерій Едуардович, очевидно, більше. І тому, як справжній колекціонер, не зміг спокійно пройти мимо.
Та й я навряд чи зумію. Відтепер я буду поряд. Слідкуватиму за тим, як вона росте і міцніє, оберігатиму від спокус, сподіваючись, що колись зможу-таки побачити її дорослою та незалежною ні від кого. І коли зістарюся, то обов’язково напишу спогади про першу зустріч із геніальною, дуже-дуже знаною й талановитою поеткою…
Ніби самі собою згадуються випадково підслухані поетичні рядки. Дивно, чому, розповідаючи про свої таланти, Іра приховала це вміння. Її вірш навіть надрукував якийсь вітчизняний часопис. Іра подрузі телефоном хвалилася і цитувала з пам’яті:
Цікаво, чи Іра розуміє, що завдяки нашій пригоді отримала янгола-охоронця? Правда, сірого та наразі дуже-дуже втомленого і сонного, який поки що лишень вчиться використовувати власні сили. Але він доволі гарний учень, і тому з ним проблем не буде.