Уважайте це аксіомою… від Адки. То теорема потребує доведення, а аксіоми… Хочете — сприймаєте, не хочете — відкидаєте.

Клара житиме, я це знаю, і все в неї буде гаразд. Ми з Іркою навідалися до неї. Щоправда, я це зробила на тиждень раніше. Поки Ірка вибралася з Мишкового сховку, Клара майже отямилася. Ще слабо розуміючи, чому це вона стільки часу була у відключці. Ані того, як із неї видирали душу, ані того, як її повертали, вона, звісно, ніколи не пригадає. Я вже постаралася, трохи скоригувавши пам’ять. Ох… чесно кажучи, сама в «захваті» від себе. Виявляється, у мене до цього хист.

— Ой, Кларочко, — то щебече красуня Іра, вона розквітла поруч із Михайлом. Стала ще вродливішою. Видно відразу: дівку люблять. — Ти так багато пропустила! А «Янгол», наш клуб тобто, весь вигорів, уявляєш? Слава Богу, ніхто не постраждав. Ага, і без роботи там працівників не залишили. А Валерій Едуардович у лікарні! Паралізований. Лікарі стверджують: шансів поправитися — жодних. Угадай, хто тепер замість нього керує справами?

Ірка скоса зирить на мене, вивчаючи мою реакцію, чи не бовкнула, бува, чого зайвого. Я всміхаюся, отже, поки все гаразд. У Клари замало фізичних сил на розпитування. Вона мовчки слухає та киває, але з виразу її обличчя я можу судити про те, на що і як вона реагує. Іра задоволена та на диво спокійна. Отже, ритуал я провела майже бездоганно. Чому «майже»? Бо замало часу минуло, щоб стовідсоткову гарантію давати. До того ж коли Клара вийде з лікарні і стикнеться з буднями, то, можливо, доведеться їй допомагати, колоти знеболююче проти фантомних спогадів. А Ірина (раніше такого за нею цього не помічала) раптом стає аж надто балакучою.

— А от і нізащо не вгадаєш, Кларочко, ім’я управляючого. То Антон! Так, той самий, типу Лінин хлопець. Та то ми з Адкою спочатку подумали, що він її хлопець, а насправді виявилося, що… Чмир він болотний. Тьху і… — Я боляче наступаю Ірці на ногу. Вона враз замовкає і смикається, розуміючи, що мало не бовкнула зайвого. Старається не дивитися на мене, трохи кривиться. І вже спокійніше веде далі: — Ах, насправді він такий, як усі чоловіки. Сволота тобто. Використовував її, обезчестив та й кинув. Так отож, хочеться повідати головне. Нас зібрали. Тобто всіх працівників згорілого «Янгола» і… О! Це був сюрприз! Жодного не звільнили. Кожен із колишніх працівників тепер має нову роботу. Он Адка, Віктор та Павло в нічному ресторані працюють. Софію з Інною перевели в схожий нічний клуб зі збереженням зарплати. А я поки попросилася у відпустку на кілька тижнів. І мені дозволили! Уявляєш! Це ж супер-пупер! Ах-ах! Робота не вовк — у ліс не втече, правда ж?

Хм! Знаю я її «відпустку». То просто Михайло категорично заборонив Ірі знову влаштовуватися в будь-який нічний клуб чи кабаре. І тут сталося диво, бо Іра його послухала. Зрештою, вона не готова братися за старе. І не думаю, що колись буде готова. Хай краще вірші пише.

Бачу, що дівці аж кортить розповісти і про свої стосунки з Мишком, і про мої взаємини з Віктором. Навіть зараз Віктор нас чесно чекає під лікарнею. Звісно, нічого між нами немає «такого», що собі навигадувала Ірина, але якщо від цього їй легше, то я не проти. Хай дівчата попліткують, це, зрештою, не найгірші ліки — розмови про кохання, справжнє чи вигадане. Кажу дівкам, що мені потрібно припудрити носика та зателефонувати декому, і виходжу в коридор.

Так, у мене таки з’явилася нова робота. Ірен не збрехала. І все завдяки Антону. Він узявся опікуватися мною, вдаючи, що це — суто ділові взаємини. Я ж знаю, що все не так. І він не дурень, розуміє, що навряд чи йому вдасться переконати мене в благих намірах.

Улаштування всіх тих, хто втратив роботу, — це спроба втертися в довіру. А раптом удасться приспати мою пильність? Ох, Антоне, ти навіть не знаєш, якою є твоя душа. А їй точно вірити не можна.

Тож працюю я тепер через два дні. Тобто ніч працюю, дві доби маю спокій. Чи не щодня буваю в Софії. Інколи у них навіть ночую. Із Христиною ми настільки здружилися, що часом нам і слів не потрібно, щоб порозумітися.

А зараз я йду відвідати ще одну хвору, яка лежить у цій же лікарні, поверхом вище. Носик припудрити — то прикриття. Павло казав, що Ліна отямилася… Але ненадовго. Тимчасове просвітлення. І вона знову в реанімації, і знову в комі. Ні-ні, я допомагати не збираюся, щось мені підказує, що я маю побачити Ліну. Хай лиш здаля. Це не самоїдство і не жага помсти. Ліна сама вибрала власну дорогу. І тут навряд чи я зможу ще більше нашкодити.

Біля дверей реанімаційного відділення майже налітаю на Антона. Той спочатку розгублено витріщається на мене, а потім розпливається в догідливій посмішці.

— Яка приємна несподіванка! Вітаю, Адочко! Чи не забагато янголів на один квадратний метр у цій лікарні?

Він іще жартує! Здогадуюся, що він тут забув. Саркастично випалюю:

— І тобі не хворіти, Антоне. Гляди, скоро лікарня на курник янголиний перетвориться. І як там наша зрадниця? Підлатали її?

— Ой, сонце, не починай. Ти ж тут також не вареники ліпиш? Невже жага помсти? — Антон нашорошується, миттю змінює тональність.

— Навіщо? Хіба я схожа на божевільну? — роблю артистичну паузу і навіть не червонію. Ой, Адо, правду кажуть у народі: з ким поведешся, від того наберешся. — Уже гірше, аніж вона сама собі сотворила, навряд чи втнеш!

— Хм. Це жорстоко, Адо. А як же право на другу спробу? Чи ти вперто вважаєш, що люди не змінюються? — Тепер у його очах хижа цікавість.

Я ігнорую його запитання. Трохи позірно. Так, я твердо вважаю, що такі, як Ліна, не змінюються. Та що поробиш? Зрадники в усі епохи були і будуть. Ліну підлатано. І новий солдат старої гвардії зрадників знову в строю.

— Гаразд, я відповім, але після того, як відповіси ти: хто тепер твій Господар, Антоне? Хто розпорядився відхукати Ліну?

Антон розгублено посміхається. Уникає дивитися мені в очі. Тому зирить кудись повз, та я встигаю вловити в його погляді страх… Отже, з’явився хтось набагато гірший від старого Господаря, але з якихось дивних причин мене вирішили поки не чіпати… Бо за останніх десять днів я майже повірила, що мені дали спокій. Тепер розумію, що таке несподіване благородство — то якась стратегія, звісно, не на мою користь.

— Про що ти, Адо? Я тебе не розумію. Валерій Едуардович теж у лікарні, між іншим, у цій самій. Він досі залишається моїм шефом. А щодо Ліни — виняткове самаритянство, запевняю тебе. Думав, ти добріша. Ворогам потрібно вміти прощати. Тим паче, поверженим ворогам.

Я зневажливо пхекаю у відповідь. Антон незлостиво додає:

— Ой, а куди запропастилася ще вчора добра дівчинка Ада, котра завжди всім знедоленим допомагала? І за красуню Ірку заступилася, і сестричку визнала, і на мачуху зла не тримає… Список можна продовжити. Але чи це того варте, га? Гаразд, не будемо сперечатися. То безглуздо. Зрештою, се навіть добре, що я тебе зустрів. Не треба буде телефонувати чи розшукувати на новій роботі. 23 вересня велике зібрання. Збираються всі наші. Приходь.

Я здивовано витріщаюся на Антона. Що це? Спроба заманити мене в пастку? Не схоже. З обличчя чоловіка бачу, що говорить щиро. Він, звісно, може бути і не втаємниченим у справи того, хто всіх янголів збирає, та все ж не бреше.

— Що? Зібрання? — Я щиро дивуюся. — Тобто наші — це хто? Янголи, співчуваючі та інші істоти?

— Наші — то лишень наші. Адочко, які ще достобіса істоти?! Ти ще про людей спитай! — Він навіть трохи образився. Щиро.

Ой, звісно, що це я? Як насмілилась прирівняти людей та істот до супер-дупер крутих янголів?!

— Хм, — дивуюся далі. — І скільки ва… наших у місті? Невже ви Львів перетворили на місто сірих янголів?

— От приходь і побачиш. — Антон роздратовано добирає слова. — Час настав, люба, увійти в сім’ю. А то якась ти у нас геть дика. (Умгу, а всі інші янголи у цьому місті — домашні пташатка, так?) Зрозумій урешті: для янголів ти — не особлива, ти лишень одна з нас.