Овва! Які сміливі думки сьогодні в голові Антона. Не озвучую це вголос, натомість запитую інше:

— І як часто ви збираєтеся?

— Чотири рази на рік.

Я здогадуюся, коли саме. Він назвав дату: 23 вересня. Це день осіннього рівнодення…

— Чому ти не запитуєш, коли саме і хто вибирає дати? — він ще й дивується.

— А я знаю, Антоне. Тут немає про що запитувати. Це дні рівнодення — осіннього та весняного — та дні сонцестояння — зимового та літнього. Правда ж? — і, не чекаючи відповіді, додаю: — Мене інше цікавить. Це ж поганський календар наче? А ви — янголи!

Він від почутого аж рота роззявив і розсміявся. Щиро, блін! Теж мені, гуморист! Очевидно, я бовкнула дурницю.

— Адо, ти це серйозно?! Поганський календар? Дівчинко, хіба можна щось нове, якщо живеш під сонцем, сотворити? Лишень наукове фентезі! Скільки житиме сонце, скільки житиме Земля, стільки часу й існуватиме і рівнодення, і сонцестояння. Хочемо ми цього чи ні, приймаємо це чи заперечуємо. Християни ми чи мусульмани. Ми всі безвідносно до релігійних сценаріїв — творіння Божі, як і сонце, земля, вода та вітер, до речі. Чотири рази на рік відмикаються брами між світами — між світом живих і світом духів та душ — тих, що відійшли в інший світ, і тих, що невдовзі рушать туди. Ти ж мудра дитина! Не розчаровуй мене своїми сумнівами.

Я стенаю плечима. Звісно, я це все знаю, однак мені важко поки відмежуватися від будь-якої приналежності чи бодай співчуття до якоїсь релігії.

— У ці особливі дні ми збираємося разом, щоб примножити наші сили, просячи і отримуючи допомогу від тих, кого з нами вже нема, але хто напевне знає, як краще для нас.

— І чим ви займаєтеся? Молитеся, чи що? — Мій скептицизм не вивітрюється.

Уява вперто малює картинку зали, вщерть заповненої людьми, вбраними в однаково сірий одяг. У кожного в руці сіра свічка. Вони йдуть по колу, бубнячи собі під ніс слова давньої молитви. Тьху ти! — стріпую видиво.

Антон знущально посміхається:

— От прийди і сама все побачиш. Тим паче, що це зовсім поруч із твоїм теперішнім помешканням. Збір опівночі з 22 на 23 вересня біля церкви Йосафата.

— Ну, не знаю. Може?.. — Зовсім невпевнено це кажу.

Я справді не знаю, чи хочу знову в щось уплутуватися. Та, очевидно, доведеться починати знайомитися зі світом сірих по-справжньому. Тільки ледачий чи недалекий серед янголів тепер не чув про мене, про ту, що, нехай випадково, та все ж позбавила всіх янгольських привілеїв сірого Господаря міста Лева — Валерія Едуардовича. Так, Львів має і сірий бік, як і кожен з нас, очевидно.

Ми прощаємося. Антон каже, що поспішає. Бо бути упорядником статків Едуардовича досить відповідально. Тут я з ним погоджуся. Не дай Боже такої долі!

Я повертаюся до Клариної палати. О, а щоки в неї порожевіли. Ірка — дієвий тонізуючий засіб. Хоч рецепт прописуй.

Дівчата, напевно, встигли перемити кісточки половині нашого міста. Тож Ірен я можу врешті забрати додому, бо Кларі після добрячої дози інформації потрібен відпочинок. Але перед цим я мушу зробити один телефонний дзвіночок.

Так, я далека від питань світобудови. Правильно мені закидав Антон. Та це легко виправити. Сила та здібності, які в мені є, нікуди не дінуться. А от знання? Бабуся не поспішала відкривати їх для мене. Вона, мабуть, вважала, що зарано, і тільки по крихті, так, щоб мені моя ж сила не нашкодила, ділилася тим, що знала. Зараз знання не будуть зайвими.

До сірих я не побіжу навчатися нізащо! Не знаю, які вони вчителі, але краще не перевіряти. Якось сама розберуся. А от по знання про світобудову та світоустрій мені до людей. Які, попри все, залишаються тими, навколо кого вся ця каруселька крутиться. Через кого і темні янголи повстали, і світлим нема досі спокою. Не кажучи вже про сірих, які змушені миритися з людьми. Бо попри всю свою зарозумілість, усе ж кровно з ними пов’язані. Цікаво, хоч один представник славної армії сірих праотців-янголів ще живий? Та це, скоріше, риторичне запитання! Бо ніхто не знає.

Витягаю мобілку, набираю домашній номер свого приятеля, пана Олега. От хто мене проконсультує! Що там такого особливого є в тому рівноденні 23 вересня, і чому саме парк «Знесіння», і чому саме посеред ночі, наче ж для шабашу не дуже підходяще місце — не Лиса гора і не п’ятниця, 13-те?

— Доброго здоров’ячка, пане Олеже! Упізнали? Я рада. Мені потрібна ваша консультація. Дуже-дуже-дуже! Гаразд, зустрінемося в парку. Мені підходить. Завтра о десятій біля гори Лева. Буду. Дякую щиро за розуміння!

Ранок неділі. Церковні дзвони заклично гукають до служби Божої. Слухаю їх, як молитву, звернену до того, хто нас усіх сотворив.

«Про що люди в церкві в молитві з Отцем говорять?» — часто себе запитую.

Зазвичай просять. Кому чого не вистачає, те й хочуть отримати. Одиниці просять не собі, а ближньому, дехто навіть ворогам. І лишень винятки дякують за те, що мають.

Я ніколи не просила нічого в Бога, хоча молитви «Отче наш» бабуся мене таки навчила. Та то для мене перетворилося, скоріше, на ритуал, аніж на потребу. Лягала спати, складала руки перед латкою неба. Я не вірила, що Бог може жити на стіні в старому вицвілому клаптику кольорового паперу, затягнутому в дерев’яну рамку, яку поїв шашіль.

Так-так, Бог, звичайно, існує, і в тому я ніколи не сумнівалася, але обов’язково мусить жити там, де просторо. Інакше який Він всесильний? А де найбільше волі? На небі, в полі, в лісі. І я молилася до окрайця неба, яке виднілося з вікна моєї кімнати.

От і зараз стою під горою Лева, слухаю музику дзвонів, милуюся таким близьким і далеким небом, торопію від щастя, і губи самі по собі ворушаться у молитві: «Нехай прийде царство Твоє»…

— Адочко, доброго вам здоров’ячка. Перепрошую, голубонько, якщо спізнився, та наче не мав би? Напевне, у мене з годинником проблеми.

Озираюся. Пан Олег зніяковіло стукає вказівним пальцем по круглику свого наручного годинника. Поспішаю його заспокоїти:

— Доброго дня, пане Олеже! Ні-ні, з вашим годинником усе гаразд. Це я раніше прийшла. Не перепрошуйте.

Пан Олег трохи збентежений, наче чимось завинив. Він ще не звик до моєї каверзної звички приходити завжди завчасно. У руці чоловіка беззмінна торбинка з книжками, газетами, журналами. Він завжди щось цікавеньке прихопить із собою. Це добро найчастіше дарує або настільки захоплює розповідями співрозмовника, що той випрошує в пана Олега чи книгу, чи газету, чи журнал.

— Дуже перепрошую, пане Олеже, що у вихідний витягла вас із хати. Так обставини складаються, потрібна ваша професійна консультація. Тож не сердьтесь.

— Та що ви, голубонько! Усе гаразд. Не хвилюйтеся. Це для мене задоволення: побувати у цьому прекрасному місці зайвий раз. То як до церкви додатково сходити і службу Божу послухати. Давайте піднімемося на гору Лева. Там Знесінський парк увесь як на долоні. Я вас не розпитую поки, що саме цікавить найбільше. От почнемо розмову, і ви все запитаєте.

О цій порі тут порожньо. Ще зарано для туристів і для тих містян, які віддають перевагу мандрам парками перед застіллям у ресторанах, кав’ярнях чи в нічних клубах. Невимовно гарний час.

Стоїмо на горі Лева. Господи, як тільки в народі її не називають: і Лиса гора, і Піскова, і Княжа, і Кальварія. І направду, все довкола як на долоні. Краса. Не розуміла ніколи туристів, які так полюбляють Високий Замок і недолюблюють цю напрочуд теплу та затишну гору. Для мене вона наче рідна, домашня, чи що.

— А пам’ятаєте, Адо-голубонько, як ви вперше сюди потрапили? — Пан Олег починає завжди здаля, і я розумію, що інтуїтивно не помилилася. Він — якраз та людина, яка мені може допомогти.

Киваю ствердно. Звісно, я пам’ятаю. Мій одногрупник Валік захотів нам, посполитим не-львівцям, показати місто. Але не просто архітектурне, а, як він каже, непопсове: «Попсовий Львів ви й самі вивчите. А хочете побачити сакральний?» А хто ж не хоче?