— О, ось і Адуся. — «Це погано», — думаю я собі. Вона ніколи мене Адусею не називала. Зазвичай я Адка, або «послухай, ти» (останнє, коли ультиматуми щодо прибирання й навчання ставлю). — Прийшла наша мила Адуся.

Тьху ти, і милою я ніколи не була. Ще цілуватися та обніматися полізе.

— Доброго здоров’ячка, — кидаю скупо. — Я не заважатиму, зайшла привітатися і все. Я зараз піду.

Якийсь черв’ячок надії кволо намагається посіяти в моїй голові сумніви: може, то не до мене, може, то хтось із батьків друзів? І розумію, що думаю дурниці, та від того стає трохи легше. Чоловік і далі сидить до мене спиною, та звідкись я знаю, що зараз він хитро посміхається. Може, тому, що його запах робиться не таким різким.

— Адо, яке «піду»? Ти що, здуріла? Ну ти даєш. Рідного батька не впізнала. А ми от гостимося, чай із круасанами… Чому ти не розповідала ніколи про свого татка?

Чому? Теж мені татко! Воскреслий із мертвих тип?!

Чоловік зводиться на ноги. Різко розвертається, розводить широко руки, я навіть не встигаю подумати, як мені реагувати на таке. Майже на дві голови вищий за мене, широкоплечий, стрункий, підтягнутий, випещене доглянуте обличчя, ледь прохоплене сивиною волосся. Портрет чоловіка різниться з тим, кого я бачила на фото в маминому та бабусиному альбомах. Та звідкись знаю, що це — мій справжній батько, а той із фото — лише омана. Туман, за яким нічого не видно.

Теперішнього мого татуся можна назвати красунчиком. І якби не відчувала псячого гидкого запаху, то, напевно, також повелася б, як Тетяна, на шарм, на запах французьких парфумів та на медові речі, які зазвичай уміють говорити такі мужчинчики. Наші очі зустрічаються. І я розумію, що вже бачила їх. То очі моєї бабусі й мої очі теж. Ось такий фірмовий знак нашого роду — зелені очі зі сталевим блиском.

Я опиняюся в міцних чоловічих обіймах. Мені там незатишно. Здається, що вони починають душити і мені бракне повітря. Та він, слава Богу, мене доволі швидко відпускає. Я просто ціпенію. Я не знаю, що казати і як мені реагувати. Так, я знала, що рано чи пізно ми зустрінемося. Посланець від батька, котрого півгодини тому бачила в парку, повернувся до нього з запрошенням від мене. Але чомусь вважала, що станеться це пізніше, і не у квартирі, де я живу, не на моїй території. А бодай у парку чи в якійсь кав’ярні. Та чоловік з лютою міццю звіра завжди чинив так, як вважав за потрібне, і мені з ним буде нелегко.

Він підсуває мені стілець і садовить на нього. У голові плутаються думки. Я мовчатиму, поки не почую його голосу. Це — найкраща зброя зараз. Він не робить спроб лізти до мене в голову, не дурний. Знає, що тільки-но спробує, то я вчиню з ним так само, як із Валерієм Едуардовичем.

— Тетяночко, дівчинко золота. А чи не збігали б ви у крамничку та не принесли нам чогось до столу? Тортик, наприклад, до чаю. Круасанів буде замало.

Тетяна, звісно, відразу погоджується. Це вперше таке з нею. Завжди комизиться і не слухає. А тут — із півслова. І я розумію, що можу тепер забиратися з цієї квартири, бо свого агента в лиці Тетяни мій батько до мене вже приставив.

— Так-так, я швиденько. І груш та яблук варто купити, і масло з ковбасою, та й батон теж. Холодильник майже порожній. Адочко, у тебе класнючий тато. Як тобі пощастило!

Якби погляди могли спопеляти, то мій зараз точно мав би вщент випалити Тетяну. І вона це відчуває, бо блискавично вибігає з кухні. Мить — і грюкають вхідні двері. Тиша заполонює квартиру. На стіні над столом мирно поцокує годинник, вправно рахуючи час.

Я не знаю, як поводитися. Просто сиджу, склавши руки та витріщаючись на них. Та це триває недовго. Якого дідька?! Чого я раптом? Не я зреклася його, це він нас лишив — і свою дитину (не одну, між іншим), і матір, і вагітну дружину!

Піднімаю на чоловіка очі. Він пильно вивчає мене. У його погляді нема любові, там тільки цікавість, і я добре це відчуваю, бо ми з ним однієї крові.

— От ти який, таточку! — кажу з притиском, і голос мій звучить спокійно та впевнено. — Хм. Я ж донедавна вважала тебе мертвим. А в дитинстві навіть мріяла якнайшвидше стати дорослою, знайти гарну роботу, розбагатіти, купити квиток до Магадана, з’їздити на твою могилку, запалити свічу пам’яті та подякувати за те, що дав мені життя. Я не стану навіть запитувати, чи кохав ти мою матір і чому покинув. Кохання — відносна величина. Не певна, чи взагалі воно існує. Я не буду тобі докоряти за те, що росла без батьківської опіки, наче бур’ян. І була майже нікому не потрібна та дивна й незрозуміла для світу людей. Та я вижила і пристосувалася завдяки твоїй матері — моїй бабусі.

Я не докорятиму тобі, що ти зрікся власної матінки. Ні. І тим, що так по-дурному розтринькав власне життя та сили. Мені Валерії Едуардович дещо розповів про тебе. Ага, ти ж уже знаєш, і то не напевне, а точно, про нашу з ним зустріч. Та я таки запитаю, і, навіть якщо не відповіси, я все одно запитаю: якого ти сюди припхався?

Замість відповіді лунає майже щире:

— У тебе очі Ядвіги. Ти не дуже схожа на свою бабусю, але очі — її.

У мене виривається емоційне і трохи недоречне:

— Христинка, моя молодша сестра, схожа на бабусю куди більше. Але вони ніколи не зустрінуться, ніколи не побачать одна одну!

Він не відводить погляду. Це і зрозуміло. Янголам протипоказано мати емоції. Та його очі враз трохи м’якшають і в них навіть проглядається щось людське. Хай це триває лише мить, але я впевнена: мені не здалося.

— Усе дуже складно, Аделаїдо! А знаєш, то я тебе так назвав. Коли дізнався, що у мене буде дитина, чомусь відразу був певен: народиться донька, і витягнув із твоєї мами обіцянку, що вона нарече маля Аделаїдою. Аделаїда означає «благородна»!

Я кривлюся, і він це бачить. Але жоден мускул на його обличчі не видає емоцій. Для чогось таки я йому дуже потрібна.

— Так, чесно зізнаюся. Із тобою я помилився. Та хіба я винен? Я був упевнений, що ти народилася звичайною. Тим паче, що в янголів дівчата практично ніколи не успадковують моці пращурів. От і моя мати не успадкувала. Мати її мами теж не мала цього хисту. Тож тобі також це не загрожувало і ти мала вирости звичайною нормальною дитиною. Вибач, що так сталося і що ти не зовсім людина. Я не розумію, чому Ядвіга про твої таланти нічого мені не розповідала? Вона ж не могла не бачити, якою ти ростеш?

Це з малих літ видно, крилате ти створіння чи просто людина. Тому я й пішов, Аделаїдочко, від вас. Я бажав вам тільки щастя. Бо той, хто не є вповні людиною, не може його дати звичайній людині. Та я про вас завжди пам’ятав. Час від часу я приходив до твоєї мами. Допомагав матеріально. Хай тільки на фото, але спостерігав за тим, якою ти стаєш. Лишень одного разу дозволив собі подивитися на тебе зблизька. Це було на похороні мами, тобто бабусі Ядвіги. Ти росла доволі чутливою дівчинкою. Так казала бабуся. І я не хотів тебе зайвий раз бентежити.

Я показово пирхаю: оце-от благородство! Але на душі важко, значно важче, ніж я дозволю йому здогадатися.

— Я знаю, твоя мама не пробачила мені того, що я її покинув. Дуже прикро, що свою ненависть до мене вона перенесла на байдужість до тебе. Але не мені її засуджувати. Ти нарешті второпала, хто ти насправді. І поки ще не знаєш, та обов’язково зрозумієш, яка це небезпека — бути такою. Особливою. Ні, не небезпека для тебе, небезпека для рідних. Твоя мама — пересічна нормальна баба, яка потребує єдиного — звичайного жіночого щастя…

Я обриваю батька. Мені паморочиться в голові…

— Тобто і бабуся, і мама знали, що ти живий?

Він киває. Я заплющую очі. Усе моє життя — то легенда. Бідна напівсирітка, яка росла без батька і майже кинута матір’ю. Дівчина, яку виховувала стара жінка, котру півсела вважало пришелепуватою. Дитина, котра не потрібна нікому. Тягар.

Він знає, про що я думаю. На мармизі, очевидно, все написано:

— Твоя бабуся тебе дуже любила. Більше, ніж мене. Я навіть ревнував трохи. Вона завжди хотіла доньку. Я пригадую, коли був ще малям, вона благала батька вдочерити дівчинку. Батько, старий сильний сірий янгол, не погоджувався. Він не розумів і не приймав цього. Пхе, дівчинка, і тим більше іншокровка… У матері після мене не могло бути дітей. Жіночі проблеми якісь там.