— А що, мій дідусь теж живий? — запитую автоматично. У голові каша, і я поки не знаю, що з тим усім робити.

— Так. — Батько відповідає чітко.

— Чому він залишив бабусю? Тому що вона людина і стала занадто стара та немічна для сильного янгола? — Я не добираю слів. Мені пофіг на всіх на світі янголів. І на діда, до речі, теж.

— Янголи, Адо, не так швидко старіють, як люди. І вони не належать нікому. Вони — вільні створіння, підкоряються тільки одному Богу. Я знаю, що ти розумна дівчина і читала Єноха. Старець дещо наплутав, дещо не договорив, дещо дофантазував. А що тут дивуватися, він-бо людина. Однак багато чого правильного він про нас розповів.

Твій дідусь, коли йшов, отримав благословення від бабусі. Вона навіть наполягала на тому, щоб він якнайшвидше забрався. Зараз у нього відповідальна та почесна місія, і настане час, коли ви зустрінетеся та познайомитеся. Він невимовно щасливий з того, що його кровна онука — теж янгол. Це майже неможливо, щоб янголом ставала жінка та… Інколи трапляється.

Я кривлюся. Я в ці всі пафосні промови не вірю. «Велика відповідальність перед Богом», «місія», «покликання»… Усі вони — валерії едуардовичі, які вважають себе центром Всесвіту, навколо якого решта Богом сотвореного крутиться. Тьху ти! Правильно зробив Творець, що скинув цих пристосуванців долу. Бо тільки люди можуть їм хоч трохи підкоригувати карму. Ні темним, ні світлим це не до снаги. Бо, обираючи бік сили, стаєш підвладним їй.

— О! Як цікаво. — До мене повертається моя іронічність. — Таточку мій хороший, ти все ж не відповів на запитання. Навіщо ти прийшов? Я більше двадцяти років жила без тебе й далі житиму. Я звикла давати собі раду сама. Ну, то чому ти тут?

Дивлюся на нього з підозрою. Намагаюся віднайти в рисах його обличчя щось від бабусі чи від того дівчиська, яке бачу щодня у дзеркалі. Виходить погано: бездоганно доглянуте, випещене обличчя заможного пана середніх років. Він із тих, хто звик наказувати, і забув, коли востаннє чув відмову. Нічого відразливого, риси навіть… приємні… Хоч, от диво, попрохай мене хтось таке обличчя описати, затиналася б на кожному слові: «Ну… таке… нормальне».

Кліпаю повіками, аби прогнати відчуття запорошеності: ніби щось і заважає, і не витягнеш. Його лице ніби пливе, двоїться. Тепер, мов крізь легкий серпанок, бачу інше: залисини на лобі, ледь збляклі риси, рішуче підборіддя, виставлене вперед, — так роблю і сама, коли щось не по мені. Неприємне, але тепер живе обличчя, яке нелегко забути. Справжня зовнішність. Візуалізація, хай їй грець!

Він ледь мружить очі: здогадався про мої вправляння, а може, легко зчитав мої емоції з виразу обличчя… Незадоволений чи то моїм зухвальством, чи тим, що назначив зависоку ціну: певно, і з моїх здібностей зміг би хоч пасемце шерсті вщипнути. Але назад і справді не завжди відіграєш.

Він хмикає:

— Ти ж моя кров. Ти також янгол. Своє випробування майже на відмінно склала.

— О! Звісно. Валерій Едуардович, який мене ледве не вкатрупив, — це, виявляється, моя перепустка до янгольського раю? Гарні іспити, мушу сказати, таточку. Перевірка смертю?

Батько морщиться. На його доглянутому випещеному обличчі з’являються неприємні вікові зморшки:

— Валерій Едуардович — покидьок і мерзотник. І не жалій його. Даремно його залишили живим. Багато він тобі про мене дурниць наплів, правда? І що я слабак, і що вурдалака, то як мінімум, і що жінками розкидаюся, мов шкарпетками? Не вір жодному слову. Я радий, що ти так легко… — Він затинається, підшукуючи слово. Знаходить: — Розправилася з ним.

— Я нічого такого не хотіла. — Він явно вважає мене своєю копією. Мінімум катом. — Я оборонялася. Він хотів зробити мою душу частиною колекції.

Мечислав здивовано вдивляється в мене:

— Ти бачила колекцію?

— О, і ти про неї чув. Бачила. Усі сірі янголи — збоченці. Придумати ж таке — колекціонувати душі. Виродки ви. Правильно Отець Небесний зробив, коли позбувся такого непотребу. Тільки людей шкода. Потрібно було вас кудись на Марс запроторити чи на Венеру, де живих і ненароджених нема.

Мечислав опускає очі. Ніколи не любила свого по батькові. Ото в анкетах інколи доводилося писати в графі по батькові Мечиславівна. Наче сурма до бою.

— Що очі ховаєш, татусечку? — Мій початковий страх кудись завіявся. — Я не добираю слів, уже вибачте, шановний пане Мечиславе. А якби я загинула в борні проти Валерія Едуардовича? Тобі б не боліло?

Я відчуваю його липкий запах:

— Ти б не загинула, доню. Нізащо. За тобою пильнували. Я наказав. І, якби ти вчасно не впоралася, тобі допомогли б.

— Ти про кого? — Я чесно дивуюся. — Про хлопців-охоронців з клубу? Так вони приїхали запізно. Вони лишень люди. Не вигадуй і не мели дурниць. Щоб вони вдіяли проти такого, як Валерій, навіть якби приїхали і встигли?

Батько тихенько регоче:

— Що, охоронці з клубу? Дрібнота. Хоча, мушу зізнатися, ти вмієш прихиляти до себе людей. Це хороша риса, і тобі надалі вона знадобиться. Але люди тут ні до чого. Із ними Валерій розібрався б одною лівою. Так, погоджуюся, вони молодці, що організували пожежу, досить вправно, визнаю. Давненько я схиляв їх до цього. «Темний янгол» — ще той гнидник.

Я бачу, що він переводить розмову на інше. Тому вперто повертаюся назад:

— Стоп. Тпру, коні! Зараз не про гнидники йдеться. То хто там мені мав допомогти, якщо сама не впораюся? Цей вампір-наркоман, який, не кліпнувши, нас прибив би? Хто?

Він вагається якусь мить, казати чи ні. Потім махає рукою:

— Добре. Скажу. Це Антон. Від нього я дізнався про плани Валерія взяти тебе в заручники, а потім шантажувати мене. Ніхто тебе і не збирався робити частиною колекції, принаймні поки що. Перетворити на слугу — так, але не на мертвого слугу. Від мертвої Аделаїди, доньки великого Мечислава Сірого, мало користі. Антон спеціально нав’язався до Валерія в помічники і для переконливості навіть ударив тебе. І зіграв свою роль добре, бо ти ж відразу повірила, що він ворог. Тим часом Антон уважно пильнував. А коли зрозумів, що допомога потрібна не тобі, а Валерію, то все мені доклав. Навіть перепитував, що робити з тілом Валерки. Я наказав не добивати. Ми ж не вбивці.

— Що, Антон? Триндець! Професійний зрадник, блін! Ой, а благородні які ви вкупі з Антоном! Ага, не вбивці. Ви садисти. Таке життя — це мука, — виривається в мене.

— Так це ти ж його… ледь не вбила, — Мечислав витріщається на мене.

Заковтую гіркий присмак у роті.

— Це був самозахист!

Він же додає більш стримано:

— Гаразд-гаразд. Тебе ніхто не звинувачує. Валерій Едуардович заслужив таку долю. Він — страшний чоловік… жорстокий янгол. Це добре, що ти не все про нього знаєш. Бо якби знала всю правду, то власноруч добила б.

Він старається говорити спокійно, та це не дуже йому вдається. Якесь хвилювання в голосі навіть трохи пом’якшує мою неприязнь. Невже він і справді хай трішки любить мене?

Мечислав зловтішно озивається:

— А хочеш усю правду знати, дочко? То Валерій Едуардович убив мою матір і твою бабусю. І зробив її душу частиною своєї колекції.

— Що?!

Я не можу повірити. Але ж Валерій лишень трішки схожий на того чоловіка-вбивцю з мого видіння. Невже я помилилася чи спогади геть поблякли і змарніли?

— Так. Валерій — убивця Ядвіги. Він мені в цьому зізнався. Не жалій його. Він покидьок.

Сумно хитаю головою. Може, це і правда, а може… Гірко мені і від почутого, і від думок.

— Я його не жалію. І тоді, коли він мені показував свою колекцію, хизувався нею, вихвалявся рідкісними екземплярами, я його не жаліла. Я його ненавиділа. Знаєш, а я, здається, розумію, чому Валерій Едуардович збирав цю колекцію. Його тягнуло до прекрасного. Тільки він через куцість власного розуму чи, навпаки, через свою всесильність, не розумів, що жива квітка зі світу природи може бути набагато цікавішою, ніж квітка-душа. Краще б колекціонував кактуси.

— Що? — Батько ошелешено дивиться на мене. Мечислав теж вважає мене божевільною? Це добре. Хай так і вважає. — Світ природи? Кактуси? А-а-а-а! Мені розповідали про твої дивацтва і загравання то з сонцем, то з вітром. Дурні заняття, мушу тобі чесно сказати. Але хай. Ти ще юна, з роками помудрішаєш. Щодо колекції. Так, я погоджуюся. Це марнування часу — збирати таку колекцію і майже нікому не показувати.