А біля ресторану Софію чекала автівка з тонованими вікнами. Звичайний «фольксваген», без викрутасів, сріблястий. Звісно, на номери ніхто не звернув уваги і їх не запам’ятав. Віктор якимось чином отримав запис відеоспостереження з банку, що навпроти. Звідси добре проглядалася вулиця. На відео було видно, як Софія, усміхнена та щаслива, випурхує з нічного клубу, і в той момент, як у полі зору відеокамери з’являється бампер сріблястої автівки, зображення на моніторі, з якого ми проглядали відео, стає темним. Коли зображення стабілізується, ані Софії, ані машини вже нема. Віктор каже, що це все неспроста. Я й сама розумію. Але як то пояснити п’ятирічній дитині? Мама закохалася і про тебе забула?

Безконечні запитання: «Де моя мама? Вона мене лисила? Вона мене не любить? Адоцко, я буду цемна, цесне слово, тільки хай мама велнеться!»

І Віктор, і я заспокоюємо малу, як можемо. Вигадуємо несподіване відрядження. Що таке відрядження, мала Христя вже знає. Бо в декого з діток у садочку тато чи мама час від часу туди вирушають, привозячи малятам гостинці, — завжди це барвисті гарні подарунки. Христя, Богу дякувати, вірить, бо вона ті подарунки бачила та мацала, тому вранці чемно йде в садочок, повертається з нього. Але вночі… Усе шукає маму, плаче та тужить за нею.

Віктор тимчасово переїхав до квартири Софії. Йому швидше, ніж мені, вдається заспокоїти малу. Вона так і засинає, міцно тримаючи його за руку. Він мусив і за власний рахунок відпустку на роботі взяти, бо така халепа. Удень шукає Софію, задіявши всі свої зв’язки і в міліції, і в службі безпеки, вночі пильнує сон Христі.

А вранці зателефонував Антон. Ага, той самий, помічник батечка, і нагадав про 23 вересня та про мою обіцянку обов’язково бути на зібранні сірих янголів. Я ошелешена словом «обов’язково», бо добре пам’ятаю — такого нікому не обіцяла, і раджу йому відправитися під три чорти.

Зазирнула в холодильник. Порожній. Спохопилася, що мушу щось приготувати на вечерю і собі, і Христі, і Віктору. На порожній шлунок геть паскудно думається та й рятувати світ не дуже хочеться. Узяла гроші, сумку та побігла в супермаркет.

І вже коли з повними торбами виповзала з крамниці, мені зателефонували. Я зазвичай не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів, але це був той випадок, коли мусила. А може, це стосується Софії чи Христини! І це таки їх стосувалося. Накаркала, як кажуть. То був дзвінок із приватного номера. Дерев’яний, зовсім не привітний голос повідомив, що коли я хочу повернути Софію живою та неушкодженою, то мушу прийти на те сране зібрання 23-го.

Голос був схожий на голос того мудака з парку. Сказав, що відмовки та коментарі не приймаються. Я не встигла ані послати чувака якнайдалі, бо де гарантії, що в них Софія, ані щось більш-менш в’їдливе промимрити, натомість до мене вже лепетав нажаханий знайомий голос: «Адо, то Софія! Прошу, виконай усі їхні вимоги, бо вони візьмуться за Христю, і ми більше не поба…» Софія не договорила, короткі гудки рвали на шматки розум.

Змішане почуття розгубленості, люті, здивування і легкого драйву заповзало досередини. Я чітко розуміла, що мене хочуть використати. І, схоже, що не тільки мій батько… Але на яке я їм здалася?! Який з мене зиск? Де так званий Втрачений Рай, у якому Валерій начебто ховав другу найважливішу частину колекції, я не знаю, ключа у мене від того сховку теж нема. І що такого вони збираються робити 23 вересня, що я мушу там конче бути? І, зрештою, нафіга комусь викрадати Софію, шантажуючи мене її зникненням? Можна ж було все зробити набагато простіше, наприклад відразу мене викрасти.

Е, голубонько. Певне, що ні! Навіть найтупіші та найпримітивніші в цьому місті створіння знають хоч приблизну історію кончини Валерія Едуардовича, донедавна сірого володаря цього міста. Хіба тебе так легко поцупити? Ти ж трохи божевільна. Уже Едуардович спробував. То що тоді? Виходить, вони мене усі побоюються? Ага, як мавпу з гранатою. Ой, не будуй повітряних замків, дорогенька! Вони просто не знають, що від тебе, скаженої, чекати.

Якщо тип із парку не в батьковій команді, тоді на чиєму він боці? Батько, схоже, не брехав, запевняючи мене, що нікого за мною в парк не посилав. А може, Мечислав придурювався? Бо не став дізнаватися подробиць. «Тобто, виходить, він лишень гарний актор!» — шепоче мій внутрішній голос. І я готова з ним погодитися.

Геть заплуталася. Доведеться-таки піти на ту кляту зустріч сірих, чи як? А якщо проігнорувати всіх, і хай забираються до бісової матері?.. А Софія? А душа бабусі? Той самий внутрішній голос в’їдливо запитує: «Невже ти віриш Мечиславу? Ти ж усе бачила в дзеркалі його очей. Ти бачила сутність його душі. Ти впізнала того чоловіка в капелюсі, котрий убив Ядвігу, чоловіка зі старого, пожовтілого від часу видива».

Так, я все добре пам’ятаю. Так, я впізнала його, і більше не дозволю собою маніпулювати. Ще раз хтось з них зателефонує — відразу пошлю подалі!

Зітхаю, наперед знаючи, що нікуди нікого насправді не пошлю. Це все фігурально. Утуплююся очима в пакети, які досі тримаю в правиці, ліва рука нервово трусить телефоном. Ставлю врешті сумки на землю.

Телефоную Віктору. Той, відвівши малу в садочок, крутився по своїх справах. Коротко переповіла телефонну розмову з викрадачами. Типу, от таким дивним робом Софія майже знайшлася. Попросила чоловіка приїхати. Мені потрібна чиясь дружня підтримка, порада, допомога… Допомога? Ти себе чуєш? Віктор — звичайний банальний чувак, людина, не супермен. Гаразд, може, не зовсім банальний, але точно не святий Юрій Змієборець.

Усередині закипала лють. Чітке розуміння, що мене прагнуть використати в чужій війні, наростало. Хтось знав, що я не втечу і не стану переховуватися. Били в найболючіше місце — в чуйність і людяність. Так, Віктор має рацію. Я знаю, як воно — бути людиною. Янголом я досі не стала.

Як мені хочеться зараз комусь довірити всі сумніви, тривоги. Навіть не так. Хай тимчасово, але таки перекласти їх на чужі плечі. А може, зателефонувати батькові, спробувати взяти на понт та сказати щось на кшталт: «Ти, старий козел. Зовсім, пердун сірий, з котушок з’їхав? Відпусти матір твоєї ж дитини. Тобі ж я потрібна. Давай розберемося — віч-на-віч чи тет-а-тет». Ой, припини, Адко, не поможе! Не відпустить він Софію, якщо насправді то він викрав жінку. Бо йому і до тебе, і до Христі байдуже.

До вчорашнього дня рідного батечка я майже не знала. Бабуся його любила. І це нормально, бо він її рідний син. Мама ж відверто зневажала та називала лузером. Спільне, що об’єднувало цих двох жінок, коли вони говорили про батька, слова «мертвий» та «вічна пам’ять». Коли довідалася, що він живий, то його образ хоч і ожив у голові, та все одно донедавна залишався дуже картонним. Наслухавшись про нього різної гидоти від сірих та тих, хто тут його знав, навіть тішилася, що така потвора, яка вважає себе центром Всесвіту, не брала участі у моєму вихованні.

А тепер? У мені щось недобре прокинулося. Я його починала ненавидіти. І ця ненависть заважала тверезо мислити і недобре пахла. Очевидно, для тверезомислення мені таки потрібний Віктор із його великим досвідом спілкування з різними потворами — як людьми, так і не дуже людьми.

От нарешті й знайомий під’їзд. Прочинила собі ногою двері, руки зайняті торбами з їжею. Трохи затрималася на порозі. Пахне страхом.

Під вхідними дверима Софіїної квартири хтось є, і він чекає на мене.

Той їдкий запах… Після історії з Валерієм Едуардовичем я старалася не влізати в душі людей — таких гидот там можна нашукати… І, до слова, це мені вдавалося контролювати, але запахи… Не відмиєшся. Цей дар з’явився слідом за дзеркальним. Тепер я знаю, як пахне смерть — ванільно-солодко, як пахне ненависть — сіркою та бананами, і зараз мене аж вернуло від того запаху. Бо він живе відтепер у мені.

Я тепер знаю, як пахне любов. Бо коли перебувала в дитсадку, то від батьків та маляток аж пашіло тим почуттям. І я знаю, як пахне кохання. Карамелькою і трішки чайною розою. Так солодко ним пахне Іра… І щось подібне час від часу стається з Віктором, коли він надто довго та уважно слухає мене чи спостерігає за мною, думаючи, що я цього не зауважую.