Якось підслухала його розмову з Христинкою: «Вітюсю, ти любис Адку, пла’?» Він навіть не задумувався над відповіддю: «Люблю. Дуже». «І я її дузе люблю. Вона холоса і добла». Але Віктор чомусь стримує в собі це почуття, не дозволяє йому вповні затопити серце. Він таки справжній воїн, уміє себе контролювати. Зрештою, зараз мені вистачає просто відданого та вірного друга поруч. Бо «кохання робить людину слабкою, воно розхолоджує», — так колись казала бабуся. Напевне, так думає і Віктор, коли довго дивиться на мене і змушує себе перестати закохуватися. Та хіба серцю накажеш?

Я почала підніматися сходами. Людина під дверима квартири Софії чекає і боїться. Запах стає відчутнішим. Пахне страхом та річковими ліліями. Запах річкових лілій належить тільки одному підвиду не людей, яких я знаю. У кутку на сходовій клітці, праворуч від дверей, — постать, загорнута у стильний чорний плащ з накинутим каптуром, щоб заховати обличчя. Я впізнала її відразу, щойно побачила:

— Привіт! Давно чекаєш?

Фігура здригнулася, різко підвелася, скинула каптур.

— Шет, Адко! Підкралася. Теж мені пусі-кет з крильцями! Хіба можна так лякати людей?

— А я людей і не лякала.

— Дуже дотепно. Ну, хелоу!

— Ти до мене чи полюєш під дверима Софіїної квартири, дихаєш застояним емоціями?

— Та фор ю ж, звісно. Є розмова. Може, той, кудись зайдемо та поцвірінькаємо без зайвих вух?

Руки Інни тремтять, коли вона намагається запалити цигарку. Тремтять так, що їй аж за третім разом вдається це зробити, нарешті добувши з запальнички вогник. Та за мить сигарета гасне й вона кривиться, мов від різкого зубного болю:

— Піс оф шет!

Мене все ще дратує ця дурнувата манера Інни загиджувати іноземними слівцями свою мову. Знаю, що вона надто розумна, щоб вважати це крутизною. Очевидно, до образу тупої наївної білявки, який вона собі облюбувала, дуже бракувала малесенького, але важливого доповнення, на яке б можна було відтягнути зайву увагу. Бо допитливі та розумні очі Інни псували обрану нею маску. От вона собі й виметикувала вставляння покалічених англійських словечок в український контекст.

Я беру з полиці сірники. Запалюю один, дозволяючи Інні прикурити. Вона киває, мовляв, «дякую», — добре, що без «сенкс», — і починає розмову:

— Так, Адо, а скажи мені, літл санні, тебе можна хоч чимось вразити? Ти наче й не здивована моїм візитом і не запитуєш, якого я сюди припхалася?

Вона випускає в повітря хмару диму і питально втуплюється в моє обличчя. Я у відповідь спокійно дивлюся в її очі. Інна знає, що її таланти на мене не діють, і тому погляд цілком безпечний, навіть трохи зацькований.

— Ти ж мені сама зараз усе поясниш, Інно. Для чого напружуватися? Не я ж до тебе прийшла, — відповідаю спокійно і ще спокійніше додаю: — Чай будеш?

Треба ж якось утихомирити свою непрохану гостю. Збити хвилю її страху та не дозволити затопити нею ще й мене.

— Що, чай? Який ще факінґ тіа, коли тут таке! — Вона стріпує попіл із сигарети у попільничку та нервово морщить ніс.

Я таки ставлю чайник, дістаю з верхньої полиці чай і пісочне печиво. Роблю все це мовчки, даючи можливість гості зосередитися, подумати. Скільки разів вона обдумувала, з чого почати цю розмову? Певно, не раз. Та ніколи не пізно в таких випадках передумати, докурити сигарету, підвестися, вибачитися та піти. Та Інна цього не зробить. Не зробить! Якою б не була, однак вона — не страхопуд.

— Ну, з чого почати, літл грей енджел? — озивається Інна, робить паузу і веде далі. — Напевно, з твоєї появи в «Темному янголі». Звичайно, ти тепер знаєш, санні, що не випадково потрапила до цього нічного клубу, і справа тут не в твоєму батькові чи низці збігів. Просто тру енджелс завжди приходять туди, де їх найбільше потребують. Тому тебе провидіння і привело до цього пропащого клубу. Може, ти мала завадити комусь наробити дурниць чи врятувати чиюсь невинну душу, підставивши вчасно крило? Янголи, за законами жанру, це мають робити, єйс? Знаєш, а я заздрила йоурс Ірочці, коли зрозуміла, що то ти її так справно прикрила. І за що їй це, питається? Ірен не заслуговує на таке круте заступництво, повір мені. Хіба що, може, то через її віршики. Бо пише вона і справді незле. Хоч я не є палким феном піїток та римування.

Я здивовано мовчу. Виходить, не я одна знаю про прихований Ірчин талант. Інна читає щиро і трохи зболено. Голос тремтить, як і біль, як і розпач у її словах. Вона, здається, і не чекає відповіді чи бодай якихось коментарів з мого боку. Вона прийшла сюди не для того, щоб поділитися Ірчиними віршами. І тут раптом…

— Слухай, Адо, завжди мене цікавило: де ви, янголи, ховаєте крила? Усі ж вас малюють з крилами за плечима. А тут — гьорл як гьорл, навіть трохи незграбна і з вітром у голові.

Дуже дотепно! Відмахуюсь у відповідь:

— Ти прийшла поговорити про Іренчину поезію та про янголові крила? Чи, може, є вагоміша причина для того, щоб тобі тут бути?

Вона сумно кривиться, і дух страху знову посилюється, перекриваючи рідний для всіх вампірів запах річкових лілій.

— Вагоміша причина? Ве-ел, — повторює луною і розгублено веде далі: — Так-так, офкос. Ти маєш слушність. Ця історія трапилася тоді, коли ти, Адко, ще у нас не працювала. Тоді Валерій Едуардович учащав до офісу чи не щодня. Бізнес рум Вікторовича була його кабінетом. Але він більше любив сидіти в залі, слідкуючи за відвідувачами закладу. Йому подобалося спостерігати за людьми, він смакував їхніми емоціями, дурними вчинками, які несамовито лізуть із людини, коли вона під дією алкоголю. Із деким із піплів — «зе бест екземплярами», як він їх називав, — Господар знайомився. О-о, втертися в довіру Валерій Едуардович умів. Робив наївну здобич об’єктом полювання і… Дехто з цих людей просто зникав та більше ніколи не з’являвся в ауер найт-клабі. Звісно, це насторожувало, але хто я така, щоб проводити розслідування, і, зрештою, для чого? Для цього є компетентні органи чи родичі бідак.

Інна вмовкла. Я тим часом поставила перед нею горнятко з чаєм та мисочку з печивом. Вона в одній руці тримала цигарку, другою потягнулася до гарячого пійла та машинально зробила ковток:

— Шет. Гаряче. Сенкс, хоча, певно, тобі краще казати «дякую». — Інна помовчала, ніби збирала думки докупи, а тоді продовжила: — Це трапилося вранці. Після важкої нічної зміни всі розбрелися по домівках. Я також пішла. Однак, стоячи на зупинці, спохватилася. Крейзі гьорл! Ключі від квартири залишила в перевдягальні біля дзеркала. Виклала, коли шукала помаду, і забула кинути назад. Довелося повертатися. Наш клаб був порожнісінький, навіть охоронець, що перед входом завжди маячить, кудись завіявся. Тож я легко зайшла досередини, взяла свої факінґ ключі і вже хотіла йти додому, як раптом зрозуміла, що мушу затриматися. У залі, через який мені потрібно було пройти, щось відбувалося. Гучні чоловічі голоси впереміш із нецензурною лайкою свідчили про серйозну сварку. Перший голос належав Валерію Едуардовичу, я його ні з ким би не сплутала, другий також був знайомий, але не могла поки зрозуміти чий.