Через шпарину в дверях бачила, як чоловіки стоять навпроти одне одного та вправляються в дошкульності. Музика, яку хтось раптом і, певно, спешіалі увімкнув на повну гучність, не давала розчути, про що вони сваряться. Однак я таки впізнала другого мена. То був доволі близький, як усі тоді вважали, приятель нашого біґ боса. Він не надто часто бував у «Янголі», але коли заходив, то вони з Валерієм Едуардовичем чемно сиділи за одним столом і були нерозлийвода. Звичайно, мені стало цікаво, що не поділили вчорашні, як мені видавалося, зе бест френдс.

Децибели в балачці наростали, і враз чоловіки схопили одне одного за барки. Приятель був на голову вищим за Валерія Едуардовича і сильніший, реалі. Я була певна, що більш хлипкий бос довго не витримає та здасться. Чоловіки почали активно вовтузитися залою.

— Віддай, падло, мені його! Воно й так не твоє. А то здохнеш на місці, — ці слова суперника шефа я дуже добре розчула.

Шеф хрипко вилаявся. Очевидно, не погоджувався. Вел, йоур френд так телепнув Валерієм, що той не втримався на ногах та почав падати навзнак.

Суперник тим часом міцно тримав шефа за сорочку, та тільки ґудзики на ній не витримали, повідривалися і сипонули в різні боки. Один із них полетів простісінько ін май фут. Я автоматично схопила його. Але він чомусь не дуже нагадував собою ґудзик. Скоріше був схожий на якусь прямокутну прикрасу. Ніби шпилька для краватки. Та я не стала роздивлятися цяцьку. Якось було не до того. Кинула її собі до сумки і вчасно второпала, що маю моментально кудись ушитися. Бути свідком ту кілл мені не випадало. Ну, чи принаймні тої ганьби, яку щойно пережив наш шеф. За таке можуть і живцем закопати.

Та для Едуардовича все закінчилося того ранку дуже навіть вері гуд. Підоспіла охорона. Нападника викинули геть із клубу, Валеру привели до тями і заходилися щось шукати, плазуючи навколішки залою. Очевидно, ґудзики від сорочки. То я через шпаринку бачила. Я заховалася за важкою шторою. Реалі, що мала ще чинити? Знала: якщо знайдуть, мені капєц. Не знайшли, хоча в кімнату зазирали. Я старалася навіть не дихати. Якби була людиною, спалили б, чесно. Єдине мене дивувало: нафіга шефу здалися ті факінґ ґудзики від сорочки?! Скарб, блін! Та він собі сто взамін таких самих може купити. Це потім я зрозуміла, що ґудзики тут до дупи. Фак ю.

Інна вмовкає. Цигарка дотліла. Вона задумливо струшує з неї попіл, бичкує. Тягнеться до наступної. Я мовчки беру сірники, допомагаю їй припалити. Вона киває з вдячністю. Річ зараз не в сигареті, жінка просто мусить щось тримати в руках, щоб її не так трусило.

— Інно, а що за охорона того ранку була у Валерія? Тобто це наші хлопці? — Я чемно вклинююся в її монолог, бачачи, що зараз буде найцікавіше і їй потрібно ненадовго переключитися на щось інше.

— Що? Які хлопці? Павло зі своєю шайкою? Пхе. Вони пішаки, для окозамилювання. Справжня охорона Валерія — це… — Інка осікається на слові, махає сердито рукою. — Та хай їм грець! У Едуардовича охорона з істот, жодного з піплів. На чолі з прихвоснем Антоном. Не доберу досі, хто він?! Не істота і не людина. Може, янгол? Але… Обережно з ним, енджел. Антон багато чого набрався від Валерія, навіть свого вчителя переплюнув, і тому досі живий. Зрадництво у боя в крові. Він реалі фарбований лис.

Мовчимо якусь мить. Інна смачно затягується кілька разів. Тоді знову починає говорити.

— Коли все більш-менш вляглося, я ще трохи для годиться постояла у своєму сховку, а тоді як дременула ін хауз. Ще так швидко я ніколи не бігала. Проклинала дорогою свою забудькуватість. Улетіла в квартиру, замкнула двері на всі замки, наче за мною сто вовків гналося, напустила у ванну гарячої води і сиділа там, поки не змерзла. Вода добре допомагає в таких випадках. Ну, ти, санні, в курсі. І вже коли витиралася насухо, дрібно стукаючи зубами, врешті зрозуміла, що мені поки що геть нічого не загрожує. Мене ніхто не бачив, камер відеоспостереження ін ауер клаб немає. Валерій вважає себе майже Лорд оф Вордл і тому не витрачає гроші на дурниці. Тобто відстежити мою присутність у клубі під час сварки ніхто не зможе. А що і кого бачила, я нізащо нікому не зізнаюся.

Інна знову затягнулася.

— Чому тоді ти вирішила це мені розповісти? — кидаю недбало.

А й справді, чому вона розповідає? Мені наче зараз не до сповіді інших, та й на панотця я не дуже схожа.

— Цить, літл крейзі! — нервово сіпається Інна. — Бо ти також частина цієї історії. Дослухай до кінця. Зараз усі знають, ху ар ю: і янголи, і їх служники з піплів, й істоти теж. Ти — не людина, ти — грей енджел, якщо забула. Донька сильного і дуже паскудного сірого янгола, яка перемогла нещодавно найголовнішого та наймогутнішого сірого у місті.

— Ну і що з цього? — Я тупію, напевно, бо ця сповідь Інни ніяк не в’яжеться зі мною та моєю доволі сумнівною перемогою. — Я — це я. До чого тут розсипані ґудзики та бійка в «Темному янголі», не доганяю?

Інка театрально закочує очі. Не може ця фіфочка без спецефектів:

— До чого ґудзики, люба моя енджел пусі? Повідривав їх Валерію Едуардовичу в «Темному янголі» твій батько, Мечислав Світозарович.

— Що? — Я здивовано роззявляю рота. Лише тепер дещо з патякань Валерія мені стає зрозумілим. — Друзі? Вони і справді були друзями, і це не брехня?!

— Ага, не брехня. Про таких кажуть: два чоботи пара. Про йоур дедді багато ходило різних чуток. Що забагато захоплюється перевертнями, наприклад. Думаю, ти про це вже чула?! Але порівняно з Валерієм Едуардовичем це захоплення Мечислава можна вважати невинним заняттям. Усесильність перетворює навіть янгола на чудовисько. Та це ще не вся історія, санні. Аж пізно ввечері я згадала Валерчин ґудзик чи шпильку для краватки у своїй торбі. Стало цікаво, що ж це за предмет такий, що спешіал бодігарди так активно своїми колінами долівку витирали, шукаючи його? Мо’, золотий чи з діамантами? Почала ритися в сумці. До того ж я мусила позбутися цього «ґудзика». Нафіга тягати такі докази з собою? Ані шпильки, ані ґудзика в торбі я не виявила, натомість відшукала оце.

Інна тушить недопалок. Робить кілька ковтків чаю. І вже самостійно та більш упевнено прикурює наступну сигарету. Тоді залазить до внутрішньої кишені свого чорного плаща, який вона так і не скинула в передпокої, хоч я і пропонувала, і виймає щось невеличке, прямокутне та блискуче. Кладе це переді мною на стіл. Я дивлюся на прямокутну штучку, яка за розміром нагадує звичайну флешку, і стенаю плечима.

— І що це, по-твоєму? — запитую Інну.

— Фіг його зна. Не шпилька для краватки і не ґудзик — гарантія. Схоже на флешку, то мало б відкриватися, але я так її і не відкрила. Мурижила довго. Дзуськи, шет!

— Можна? — для годиться запитую в Інки.

Та кривиться:

— А якого тоді, ти думаєш, я сюди припхалася? Давай! Мо’, і відкриєш? Якщо воно стосується твого батька, то, можливо, стосується і тебе.

Я беру флешку до рук. Наче срібна і чомусь тепла на дотик. Очевидно, нагрілася в кишені вампірки. Проводжу пальцем по поверхні, легенько натискаю на неї — і стається диво. Коробочка-флешка в моїх руках вібрує і відкривається.

І вже переді мною звичайнісінький ключ.

— Бляха-муха! — вигукую я. — Що за фігня?

— Шет, — Інна сердито крутить головою. — Блін гарєлий. Ти знаєш, що то за піс оф шет я півроку переховувала у себе? Кен ю презент? А що я мала робити?! Повернути назад біг босу чи підкинути йому в кишеню? Після тої історії з бійкою в «Янголі» він з’являвся дуже рідко, напевне, раз на місяць. А коли до нас на роботу влаштовувалася ти, то його візити стали стабільними — раз ін вік. Я відразу зрозуміла, що це все неспроста, він спостерігав за тобою. І ще тебе до нього присобачили. Отоді я постановила: знайдене мною має дістатися гідному.