Я мовчки п’ю каву, слухаючи спокійну та розважливу промову пана Олега.

— Оцей ландшафтний парк, що внизу, — пан Олег показує рукою на парк «Знесіння», — має не одну тисячу літ. Його не раз намагалися знищити: затопити, забудувати, зруйнувати, підірвати. Усі спроби закінчувалися завжди фатально для посягачів і, звісно, для тих, хто брався виконувати дурнуваті накази. Випадкові збитки, безглузді смерті, втрата душі. Знищити цю красу — це майже те саме, що вийняти з людини серце і сказати, що вона не змінилася, просто втратила здатність дихати, любити, вірити. Навіть маленькі діти знають, що не можна пхати пальці в розетку, не можна брати в руки вогонь, не можна гратися гострими предметами і так далі. Чому ж ми, коли виростаємо, забуваємо про це? Бо сонце для нас стає лампочкою, трава під ногами заважає ходити, і ми прагнемо її якнайшвидше закатати в асфальт, а землю якось по-нормальному, по-ґаздівськи, так би мовити, використати. Не розуміючи, що на цвинтарі хмарочосів не будують, а у Божому храмі не роблять базар. «Знесіння» — місце сакральне. Місце, де є не одні ворота. Їх багато. Ви ж знаєте лишень про вхід до Втраченого Раю. Можливо, згодом для вас відчиняться й інші. І це дуже цікаво, повірте мені. В осерді Світовидового поля, тобто під ним, спить великий Змій, який потребує поваги і спокою. Не будіть сплячого Змія, бо, коли розбудите — загине не тільки той, хто розбудив, а й той, хто дозволив це зробити. Хранителі бережуть це місце від зазіхань і людей, і янголів, й інших істот і багато від чого та багато від кого теж.

Пан Олег умовкає. Робить ковток кави. Так, звісно, інколи він повторюється у своїх розмислах. Але я на це не зважаю. Мені завжди цікаво його слухати — чи вп’яте, чи вп’ятдесяте.

— Пане Олеже, а що собою являє насправді той Втрачений Рай? Напевно, щось особливе, раз така коловерть почалася? Не вірю, що там тільки частина колекції Валерія Едуардовича. Надто банально, пра’? І світлий янгол мені натякав, що ті двері краще не відмикати.

— Він добре казав. Тільки шкода, що всієї правди не оповів. Насправді Втрачений Рай — цікавезне місце, однак не всім туди варто заходити. Непідготовлений розум нашкодить і собі, й іншим.

— Це те ж саме, що дати мавпі гранату? — перепитую я, відсьорбуючи каву.

— Ага. І розбудити старого Змія, який стереже через двері Втраченого Раю вхід до пекла…

Ми якусь мить мовчимо, спостерігаючи, як сонце, востаннє ковзнувши по чупринах дерев та пославши нам повітряний поцілунок, тихо та розважливо рушає спати.

— У Втраченому Раю зберігається багато чого. Там не лише вхід до спочивальні Змія. Пригадуєте, голубонько, я вам розповідав про бажання, які здійснюються в день осіннього рівнодення? Забажати й обов’язково віддати щось натомість.

— То там віддане щось натомість?

— Авжеж. Такий собі сховок чи обмінник. Душа за душу. Здоров’я за життя. Війна замість миру. Спокій замість ненависті. Там навіть є справжнє кохання, яке проміняли на байдужість. Там багато справжнього й дуже багато фантомів. Ключі від дверей до Втраченого Раю споконвіку зберігалися у Воротаря. Від початку створення цих воріт, а отже, і дверей.

— А хто такий Воротар?

Пан Олег доливає собі ще кави, пропонує мені. Не відмовляюся. Він уміє варити справжню смачну каву.

— Воротар — це охоронець воріт, який стереже їх ізсередини. Завжди з поважної родини сірих янголів, у якій бути Воротарем — призначення спадкове. І ворота він відмикає лишень тоді, коли приходить охочий отримати те, чого найдужче жадає, і приносить натомість відкупне. І відмикає їх отим самим ключем, що зараз у вас у кишені. Воротар відмикає двері, впускає досередини відкуп, віддає те, за що людина заплатила, і двері замикаються. До наступного року чи… Швидше за все, до наступного разу, бо не щороку приходять прохачі. Усе доволі чесно і справедливо.

— Тоді що робить тепер той злощасний ключ у світі людей, — щиро дивуюся. — Як він сюди потрапив? Невже комусь вдалося зробити дублікат?

— Дублікат? От же вигадниця! — Пан Олег скрушно хитає головою.

Він заплющує очі, наче вишукує потрібні слова про те, що зараз мені повідає.

— П’ять років тому на капище для обміну прийшов янгол. Я щиро дивувався з цього. Що забув тут той, кому й так забагато дано? А він просив безсмертя, взамін віддаючи найдорожче, що тоді мав, — власну янгольську душу.

— Тим чоловіком, котрий прийшов просити безсмертя, був Мечислав… — Я не запитувала, я стверджувала. — Він зрозумів, що безглуздо витрачав янголині сили на різні бздури? А захоплення перевертництвом задалеко його завело, він мало не перетворився на вовкулаку і втратив благодать янгольську, так?

— Він її заледве не втратив, — уточнив Олег, уважно зазираючи мені в очі. — Останній козир у рукаві, щоб залишитися сильним, він так собі гадав, — то його янгольська душа. «Кому та душа потрібна, — думав Мечислав. — Живеш собі та й живеш. І добре живеш, совість не гризе, сумління не турбує, любов не колошматить душу, до всього ти ще й безсмертний!» Ось так, голубонько. Душа янгола, нехай і безвладного, в обмін на звичайнісіньке безсмертя.

— Звичайнісіньке? — я здивовано кліпаю.

— Ага! Звичайнісіньке. Камінь також може бути безсмертним, а ще пісок, глина… Але без душі камінь лишень камінь.

— А глина — тільки глина? А людина тільки… Хто?

Олег пропускає моє запитання повз вуха:

— Була ніч 23 вересня. Було бажання, всіх правил дотримано, обмін мусив відбутися. Двері Втраченого Раю відімкнулися. І назустріч Мечиславу вийшов Воротар, який мав забрати янгольську душу до комори, віддавши натомість істоті безсмертя. А тепер спробуй вгадати, хто був Воротарем, який зустрів Мечислава?

Я стенула плечима. Маленький здогад ріс у мені, наче снігова лавина.

— Але це неможли…

— Можливо. Воротарем був твій дідусь, Світозар, батько Мечислава. А знаєш чому?

— Воротар — істота з родини сірих янголів, у якій успадковується призначення бути Воротарем, ви щойно сказали. Отже, родиною спадкових Воротарів є моя родина?

— Ваша, голубонько. Чоловіки з родини Світозара-Мечислава, сірі янголи, виконують велике призначення на землі. Вони стережуть вхід до Втраченого Раю. Здійснюючи обмін, тримаючи порядок і нікого ані з живих, ані з мертвих досередини не впускаючи. Вони не торгують, вони не продають, вони завжди чесні, віддані клятві та завжди чудові виконавці, тому їм даруються великі сили, знання та таланти під час народження. Так було завжди.

— От куди дівся мій дідусь?! Бабуся казала, що помер. Давно-давно, коли мій батько був молодим-зеленим. Щоправда, Мечислав якось обмовився, що насправді дідусь живий-здоровий і, звісно, творить великі справи — рятує світ…

— Ну, цього разу він майже не збрехав. Завжди вважалося, що Воротарями можуть бути лише чоловіки. Така от досі панує ґендерна нерівність у середовищі сірих янголів. Тому Мечислав завжди був палко переконаний, що тема Воротарства до тебе не має жодного стосунку. Можливо, він і покинув твою матір через те, що народилася донька. Тобто хотів спробувати з іншою жінкою народити спадкоємця. А тут халепа: народилося ще одне дівча.

— Зачекайте, пане Олеже. Я не розумію. Виходить, Мечислав добре знав, що за тими дверима його батько, так? — Я зараз почуваюся детективом, в усьому тілі грає адреналін.

— Звісно. І двері відчинилися, і син із батьком порозумілися. І Світозар, перекресливши всі приписи та закони, замість того, щоб забрати душу Мечислава і віддати йому безсмертя, запропонував синові угоду. Не знаю, що трапилося зі Світозаром. Коли і як він скурвився? Доволі хороший і чесний янгол був. Можливо, всередині він зайшов у такі місця, куди ходити заборонено, і тому прагнув вирватися-утекти на волю. Отже, Мечислав отримає все, що тільки забажає. Ба навіть більше, він отримає ключ від Втраченого Раю і зможе вільно користуватися послугами цього чарівного місця. Благо, для того, щоб відімкнути замок, не потрібна замкова щілина, треба лише ключ. Байдуже, з якого боку відмикаєш двері. За таку батьківську щедрість, яка, проте, порушувала весь досі існуючий уклад, плата «мізерна»: Мечислав мав принести добровільну кровну і кревну жертву, яка звільняла Світозара від тягаря залишатися Воротарем. А добровільна кровна і кревна жертва — то душа матері, яка за власним бажанням віддала синові і своє життя, і власну душу…