— І тому Мечислав убив Ядвігу? — Рве на шматки біль від розуміння того, що у моїх жилах тече кров юди. — А ще твердять: «Кров — не водиця». Добровільна кровна жертва, кажете? Чому?

— Заради справедливості мушу сказати, Аделаїдочко, що Мечислав Ядвігу не вбивав. Вона добровільно пішла з життя і віддала синові власну душу. Це можна кваліфікувати за людськими законами як «доведення до самогубства». А у світі сірих янголів такого припису в законах нема. А чому він це вчинив, питаєте? Це просто, голубонько. Світозар став вільним. Мечислав отримав ключі від усього, що ховалося за дверима Втраченого Раю. Він себе вважав тоді майже Богом. Жалів, очевидно, лишень за одним — Богом він себе міг уповні відчувати лишень один раз на рік. І все було б добре, якби не пиха та палка любов вашого батька до вихваляння. Він почав хизуватися перед найкращим приятелем Валерієм своєю всевладністю. Називав себе всемогутнім, казав, що може зупиняти час чи, навпаки, прискорювати його, воскрешати мертвих, карати живих і так далі. Ваш батько, голубонько, ще той хвалько. Ну, якщо коротко і щоб не переповідати зайвого, Валерій підступом поцупив ключа у Мечислава. Тільки бідолашний Валерка не знав, що мало мати ключик, знайти місце розташування вхідних дверей і знати сприятливий для їхнього відмикання час. Бо найпотрібніше для проведення ритуалу і так «залишалося» власністю Мечислава. Ключ слухає тільки Воротаря. А виконував його обов’язки віднедавна Мечислав. Чому виконував обов’язки? Бо щоб стати повноцінним Воротарем, потрібно знаходитися за воротами нашого світу, у Втраченому Раї тобто.

— І що далі?

Пан Олег робить ще один ковток кави, хоч мені здавалося, що у його горнятку мало вже геть нічого не залишитися, і веде далі:

— Без ключа Мечислав зовсім змарнів, схуд, осунувся. Бо підзарядки від привласненого в кімнаті Втраченого Раю вистачало ненадовго. То як із позиченим хлібом: якщо сам не сієш, не жнеш і не мелеш, то навряд чи хліб у тебе спечеться. А Валерію Едуардовичу подобалося дражнити твого батька. Він хоч і не міг ключем скористатися, та бачити теперішнього ворога зломленим було неабиякою насолодою. І сам не гам, і комусь не дам.

— А далі, а що далі? — повторюю я.

— А далі у справі з’являється новий персонаж. І тим новим персонажем стає дівчинка Аделаїда, донька Мечислава, онука Світозара. Тобто спадковий янгол. До речі, твоя бабуся теж була янголом, і то все байки, начебто вона вродженого хисту не мала, бо народилася жінкою. Твій дідусь це зрозумів давно і тому забажав саме такої жертви заради звільнення. Янголи, голубонько, бувають різними. У кожного власне призначення. У Ядвіги було особливе. Вона охороняла тебе, добре знаючи лиху вдачу і сина, і чоловіка. Уявляєш, що тут почалося поміж янголами, коли ти у Львові об’явилася? А Валерій Едуардович ураз отримав шанс стати одноосібним власником жаданої кімнати. Не хоче Мечислав співпрацювати — хай він западеться, зате його нащадок співпрацюватиме. Валерій був переконаний, що змусить тебе йому служити. Щойно розкаже всю правду про батька чи просто займеться шантажем. А потім утюхає тобі силою того ключа і ти станеш одноосібним його власником, а він маніпулюватиме тобою та ключем.

— Хм. Цікаво! Але ж ключ на той момент був загубленим? — не втримуюся від уточнюючого запитання.

— Невже? І ти гадаєш, що Валерій Едуардович ні сном, ні духом не відав про те, де він? Камера спостереження, про яку ніхто, крім найближчої охорони, не знав, відразу «здала» Інну. Та Валерка був доволі хитрим стервом. Звісно, Мечислав ключ не припинить шукати, підсилатиме стукачів, тайняків та злодіїв. Тож можна випадково і пійматися. Але Мечислав ніколи не здогадається шукати ключа серед працівників клубу. А перелякана упирка не стане світитися і вихвалятися перед іншими своєю знахідкою. Вона ж собі не ворог. До того ж вона не знає, що знайшла, і добре розуміє, що чекає на неї в разі викриття. Бачиш, Мечислав лишень тепер допер, у кого ключ. І якби не Антон, досі б нишпорив по будинках та сховках Валерія.

— Ліпше б він ніколи не знаходився, той ключ, — випалюю розпачливо. Що мені дає те знання?

— О, не кажіть так, голубонько. Ключ мав віднайтися. Випадковостей не буває. Хоча б заради душі вашої бабусі. Біда вашого батька, Аделаїдо, в тому, що він недооцінював жінок. Навіть рідна мати для нього була звичайною провінційною дурепою. Він легко зачинив її у кімнаті Втраченого Раю. І ніколи не гризся тим, як її душі там мається. Бо душу можна знищити і за допомогою вчинків тих, кого та душа найдужче любить. А ваша з’ява, голубонько, примусила його переглянути всі пріоритети. Його донька Аделаїда — також янгол. І не простий там якийсь середнячок, а могутній… Бо то саме його донька ліквідувала суперника Валерку, саме його донька має в собі велику силу, і саме його донька віднайшла той злощасний ключ.

— Нічогенькі такі пріоритети, — сумно посміхаюся. — Ну його, з такими пріоритетами. Сумна історія, але вона досі не завершилася. Ключ зараз у мене, і, звісно, я можу відімкнути ті двері, бо я донька свого батька. Так, пане Олеже?

Пан Олег підтверджує мої слова кивком.

— Але чому Мечислав сам не хоче відчинити ті двері? Поясніть мені, пане Олеже. Тільки-но вчора я добровільно віддавала ключа Мечиславу. Він відмовився його брати. Чому?

— А тому, голубонько, що єдиним і справжнім власником ключа на сьогодні є ви. Якщо вам ключ набридне, то ви його можете також передати спадково.

— Зачекайте, пане Олеже! Я не розумію. Мечислав — мій батько, одна кров, чому ж тоді він не може відімкнути двері? Фігня якась, даруйте за різкість.

— Ніякої, як ви кажете, «фігні», — пан Олег невдоволено морщить лоба. Йому не подобаються такі слова, і я з ним іще досить толерантна в розмові, а довкола ж така дупа. Пан Олег веде далі. — Цей ключ, голубонько, можна передавати чи дарувати кровним родичам, і виключно в такому порядку: від батька синові чи доньці, від сина власній дитині, а онука потім віддасть комусь із своїх нащадків і так далі. Але зворотної дії не може бути. А оскільки Мечислав — не ваш син, то… Ви потрібні йому живою, Адо, щоб відімкнути двері. До речі, у вас уже є родич, точніше родичка, якій ви можете передати ключа по праву спадковості. І той родич молодший за вас, і ніякі приписи не порушуються.

Я завжди всміхаюся, коли згадую малу Христю, але цього разу лякаюся. Христя — молодша сестра, отже, якщо я не прийду сьогодні до озера, батько все одно не зупиниться. Він візьметься за малу.

Ледве шепочуть губи:

— Христинка? Нізащо. Я її йому не віддам. Краще я знищу і себе, і Мечислава вкупі з ключем. Щоб більше ніхто не мучився.

— Люба моя дівчинко! Не гарячкуйте. Давайте міркувати мудро. Ви зараз у ролі Воротаря. А Воротарі бережуть, але не руйнують. Моя порада: не руйнуйте нічого. Руйнівників у нас вистачає. Знаєте, Аделаїдочко, чого вчать усі найкращі вчителі з єдиноборств? Коли тебе б’ють, не тримай удар, приймай його, використовуючи енергію ворога, вкладену в той удар, у власних інтересах… Силу ворога перетвори на його слабкість, а власну слабкість — на силу.

Ошелешено дивлюся на пана Олега. Я нічого не розумію з того, що він мені щойно наплів. Сила у слабкості? Мій батько — монстр, який використовує у власних інтересах усіх і вся.

— Пане Олеже, а яким боком до цієї всієї історії темні янголи? Так, я погоджуюся, що Мечислав — ще той грішник та покидьок і діє, виходячи з власних інтересів, але нафіга здалася ця кімната темним янголам? Що їм з того? Частинка від пирога? Крихти з барського столу сірих? Це ж огидно.

Пан Олег підводиться з крісла. Вечір доволі швидко переходить у ніч. Стає холодно. Чоловік підходить до мене, поверх мого теплого коцика кидає ще й свій, по-батьківськи обережно вкутуючи мене, забирає з рук порожнє горня. Сідає навпочіпки, зазирає мені в очі. Темрява, яку освітлюють вечірні ліхтарі, не така вже й густа. Вона полохливо відступає, бо навіть найменший пломінчик світла творить дива — ти починаєш вірити, що зможеш.