— А з Софією поговорити можна на зекономлений час?

— Аделаїдо! — він підвищує голос, поки що не надто сильно. — Ми ж домовлялися, що..

Я його різко уриваю:

— А ото хіба не вона?

Тепер точно всім не до Інки. Он, очима їдять і Софію, і Мечислава, і мене.

— Так, це я, — Софія поривчасто скидає з голови каптур. Голос сердитий та трохи втомлений. — І знаходжуся тут по праву. Чи в когось є сумніви?!

У мене навіть не виходить злитися на неї: на обличчі під оком синець, на шиї темна смуга, мов хтось її намагався задушити. На аварію не схоже, на випадкову травму тим паче. А от те, що вона оті сліди не маскує, — дивно. Чи то з відчаю, чи, знову ж, гординя, мовляв, та плювала я на всіх.

— А темні тоді де? Ну, ті, що тебе викрали та утримували? — Моє запитання видається дурнуватим, але, схоже, іншим про це теж цікаво дізнатися. Он як витріщаються.

— Адусю, сонечко, — Софія зітхає майже щиро. — Та яке це має значення? Ну, он стоять неподалік, спостерігають. І не роблять зайвих рухів. Ти ж не думала, що янголи влаштують бої без правил? Одне одному в горлянку вчепляться, почнуть битися за щось там ефемерне. У Втраченому Раю здобичі на всіх вистачить. Та ти, напевно, не дуже і в курсі, яку скриньку Пандори збираєшся відімкнути. Я взагалі завжди вважала, що не годиться дітей у дорослі ігри вплутувати.

— Змовкни, сучко! — Це вже Мечислав. Мені хочеться відступити вбік, бо я добре відчуваю, наскільки важко йому в цю мить стримувати всередині звіра. Завдяки подарованому паном Олегом оберегу я запах звіра не чую, тільки відчуваю його міць. — Дай Аделаїді спокій. Не ревнуй її до того, до чого не варто ревнувати. Так, ти не спромоглася народити спадкоємця. І дівку на світ Божий привела. Так, ти заздриш силі та молодості Аделаїди. Так, і ти не жертва, незважаючи на всі синці та рани на тілі. Темні янголи не бувають жертвами. Чи не час скинути маску, Софіє?! Завжди дивувався тому, яке ім’я ти для себе вибрала, коли ставала людиною. Софія — премудрість Божа!

Софія гнівно блискає очима, але стримує себе і навіть чіпляє на губи щось схоже на посмішку.

— Ну-ну, Мечиславчику! Давай не перетворювати ритуал на сімейні чвари. Тим паче, що ти не знаєш усієї правди. Так, твоя кохана Адця дуже сильна. Настільки, що моїй Христі заговорену ляльку в подарунок підсунула. І не зі звичайними там відьмацькими чарами. А правдиву, янгольську. Де тільки її нашукала? А ти добре знаєш, що заговорений подарунок янгола, якщо він перебуває у руках звичайної людини, — то лишень оберіг. А коли його помножити на силу іншого янгола, то такі чари можуть і вбити. І наша Христя ледве не вкатрупила мого любого братика за допомогою Адчиної ляльки.

До мене аж тепер доходить зміст слів: «Темні янголи не бувають жертвами». Софія теж янгол, тільки темний. Бідна Христинка! У мене хоч мати більш-менш нормальна. Згадую свою візуалізацію душі Софії. «Потворна троянда». Вона таки на неї схожа, але така, що заради краплі життя готова на все, навіть на вбивство.

Софія тим часом розійшлася.

— До речі, Адочко, спасибі, що опікуєшся Христею. Така старша сестра — то цілий скарб. Ох-ох, не знаю навіть, Мечиславе, чи дозволити тобі спілкуватися з Христиною, чи ні? Пригадуєш, як і чому ти від нас пішов?

Трясця, вони не зарано почали малою торгувати? У випадку зі мною хоч повноліття дочекалися…

— А можна Христинку нікуди і нікому не передавати? Я її собі заберу, а ви ще одного собі народите, га? І обов’язково хлопця, спадкоємця тобто, Вартового! — злісно кидаю в очі Софії та Мечиславу.

Мечислав брутально лається, косуючи на місяць. Година вже досить пізня. А тут баби зі своїми чварами.

— Тихо! Заткнулися обидві. Якщо до перших півнів не встигнемо, то я вас обох укатруплю. Ну, Аделаїдо, почнімо! РИТУАЛ!

Почнімо! Мовчки знімаю ключ із ланцюжка, міцно затискаючи в руці білосніжну пір’їну.

Тим часом Мечислав починає щось бурмотіти, піднявши голову та руки долонями догори. Разом із ним у схожий транс впадають усі істоти в чорних каптурах, котрі згуртувалися довкола озера.

І я фізично відчуваю, як вібрації від слів янголиної молитви чи заклинання, які я поки не дуже розумію, розтікаються Світовидовим полем. Вода на поверхні озерця починає дрібно тремтіти, легкий вітерець закручується в смерч і котить плесом води.

І все враз припиняється, як і почалося. Несподівано. Моторошна тиша стоїть над світом. Здається, навіть місяць у високості застиг в очікуванні.

Мечислав простягає до мене руку. Я розумію, чого він хоче.

Піднімаю над головою ключ. Янгольський натовп подається вперед, аби краще розгледіти диво-річ.

Мечислав бере до рук факел, підходить до озера впритул. Те саме роблять усі ті, хто тримає в руках смолоскипи. Якусь хвилю чорні каптури стоять над гладдю води, ніби роздивляються в ній своє відображення. Я теж мимохіть утуплюю очі у воду та мало не падаю від побаченого. Це зараз темне деркало, а в ньому відбита душа кожного, хто тримає в руках смолоскип. І це видиво не для слабаків. Таких почвар ви навряд чи коли бачили навіть у найпотворнішому жахлику. Бр-р-р. Відводжу поспішно очі. Ще трохи — і я почну ненавидіти дзеркала. Бо щоразу, зазираючи у люстерко, я натикаюся там на правду. Чорні каптури та почвари в озері якусь мить медитують над озером, тоді різко піднімають угору руки зі смолоскипами та опускають повагом у воду і…

— Хай щезне завіса води, — прокочується Світовидовим полем.

Вода в озері починає горіти. Це триває якихось десяток секунд, яскраво-пурпурне полум’я, здається, сягає місяця, облизуючи йому щоки своїм масним язиком.

Усе припиняється так само швидко, як і починалося. Вогонь різко гасне, і замість води в озері я легко можу розгледіти напівпрозорі сірі двері. Мені здається, що, крім мене, їх ніхто не бачить, бо всі запитально дивляться на мене.

Я поспіхом лізу до кишені джинсів. У мене там мішечок солі, що разом із пір’ячком дав пан Олег. І я, здається, тепер розумію, для чого. «Сіль Сарматського моря, допоможи мені!» — шепочуть губи.

Беру сіль пучками й акуратно сиплю, створюючи довкола дверей коло.

У колі тільки я і двері. Мечислав, схоже, не дуже розуміє, що я роблю. Ошелешено слідкує за моїми діями.

— Що ти робиш, навіжена? Звідки у неї сіль? — кричить Софія і поривається вихопити у мене з рук мішечок. — Ти що, вирішила якимось дурнуватим колом закритися від нас? Психопатка, звичайною сіллю проти янголів? Ми ж не відьмаки якісь там…

Мечислав перехоплює жінку, сердито трусить нею, наче зламаною лялькою:

— Це ти навіжена! Заспокойся. Вона ліпше знає, що робить. Зараз вона Воротар і Хранитель ключа. Кров янгола та міць ключа їй наказують, і вона змушена скоритися. А будеш заважати та переривати ритуал, я тебе власними руками придушу.

Софія виривається, ображено відступає, поправляючи на голові каптур.

— Так, тепер кров, — дуже спокійно радить Мечислав, вирішивши допомагати і мені, і ритуалу.

— Я знаю, — буденно штрикаю собі пальця лівиці булавкою та швиденько проводжу пальцем по ключу.

— Небом заклинаю, — шепочуть губи, і я бачу, як блискуча поверхня ключа всотує мою кров, перетворюючись на очах із срібної флешки на серйозний великий ключ від добротних воріт.

— Землею прикриваю, — промовляю слова, ловлячи себе на думці, що сама не знаю, звідки в мені беруться вони.

Стаю на праве коліно, кланяюся до пояса землі, торкаюся її ключем та відчуваю, як вона в мене під ногами стає наче живою і дрібно тремтить.

— Сяйвом місячним огортаю, — підводжуся та підношу ключ у себе над головою, дивлячись, як місячне світло оперізує його.

— І росою Божою очищаю! — Руки тягнуться до трави, кладу в неї ключ. Трава, мокра та холодна, враз стає теплою та м’якою.

Ключ усотує в себе воду, і я відчуваю, що стаю одним цілим з ним. Він і я — одне. І зараз я — Воротар, ключниця дверей, які за мить відімкнуться. Я не знаю, що за ними, але знаю, що тільки я можу дати лад і дверям, і всьому тому янгольському безладу довкола.