Краєм ока помічаю: Мечислав уважно слідкує за кожним моїм рухом, боїться пропустити момент, коли обітовані двері відчиняться. І він зайде досередини, щоб отримати те, на що він витратив так багато часу і зусиль.

Земля під ногами вібрує. Я встромляю ключа в двері.

Я повинна зробити те, що задумала. Мене має стати аж на два ритуали.

Я виб’ю волю для бабусі.

І я…

…помру…

…прихопивши з собою Мечислава.

Якщо чесно, то в мене спочатку було бажання вчинити геть-чисто тарарам, забравши на той світ усіх покидьків, що тут зібралися. Ну, як боєць-смертник, що кидає гранату так, аби разом із ним загинули вороги, котрі оточили його. Світ би від цього не став гіршим, навіть, можливо, трохи змінився на краще. Та потім зрозуміла, що не вдасться.

Заслабо. Бо мені нема чим платити за таку велику оборудку. Як там казав пан Олег: обмін завжди чесний — отримаєш рівно стільки, скільки віддаєш. Життя у мене одне, душа — теж одненька. Останню шкода найбільше.

Але на батька мене таки стане. Його я мушу зупинити.

Ритуал прохання насправді дуже простий, можна й подумки спробувати, не обов’язково вголос, аби тільки то було щиро. Життя за життя. Хіба не рівнозначно? А душа за душу? Як я раніше не дотумкала? Я маю спробувати душу Мечислава перетворити на Воротаря, ув’язнити у Втраченому Раю. Бабусину ж випустити і назавжди запечатати ворота. Життя за життя, душа за душу! А тоді можна й тихо померти… Людиною. Така платня!

Виявляється, з доброї волі віддавати душу страшенно боляче. Пече всередині так, мов у мені не кров, а вогонь тілом тече. І дивитися на те, як Мечислав зламаною лялькою падає додолу і хрипить, вигинаючись, в агонії, теж нестерпно. Це я його вбиваю: життя за життя. Я не збираюсь каятися у вчиненому. Дали б шанс почати із самого початку — діяла б так само, не бачу іншого виходу.

— Мала паскуднице! Ото втнула! Убити батька! Ану, стій! — У голосі темного янгола, старого знайомого, отого, з крижаними очима, суміш захоплення й роздратування.

Він шарпається, але невидима стіна, котру утворила сіль Сарматського моря, не впускає янгола в коло. Значить, у мене є трохи часу, поки сила заклинання ключа-крові-Місяця-душі діє.

Здається, я молюся, хоч зараз, утративши душу, навряд чи маю право на відповідь і милість. А може, молю бабусину душу, аби почула і допомогла мені зсередини. Зусиллям волі намагаюся штовхнути двері, бо ключ я повернула, а на те, щоб рухати їх, бракне сил. Та несподівано для мене вони самі різко відчиняються. Світла, напівпрозора, але дуже знайома мені постать випурхує з дверей. Від неї віє любов’ю та спокоєм. Вона розкочує довкола себе хвилі-нитки, легкі та потужні. І я бачу, як одна з тих хвиль раптово шарпається вперед, без зусиль долає соляну загорожу, сягає Мечислава. Щось блискуче та в’юнке звивається довкола шиї батька. Ласо, закинуте вправним тореадором. Душа батька з його фантомом-звіром з’єднані в одне. Фантом починає по-вовчому вити, натужно та моторошно.

О Господи! Душа янгола та душа перевертня скліщилися, і кого там більше — не добереш. Мить — і душа мого батька вкупі з фантомом зникає за воротами. Я краєм ока встигаю вхопити дивні, чарівні та разом із тим страшні картинки того, що ховається за дверима Втраченого Раю.

Я не жалію за тим раєм, зовсім не шкодую, що так і не довелося мені туди втрапити. Знаю: деякі двері краще тримати зачиненими і не намагатися у них зайти. Навіть якщо ти янгол. Навіть чи особливо тоді?

Двері зачиняються і на очах починають танути. Мить — і вони зникнуть назавжди. Чи до наступного ритуалу… Ключ падає мені в долоню і перетворюється на маленьку срібну пташку. Господи, чому я забула про ключ? Я хотіла його там, усередині, залишити. Що ж тепер буде?

Сили та душа в один момент покидають мене. Усе закінчилося. Наче крізь марево бачу: стіна з солі теж щезає, як і сіль на чорній землі. І до мене тягнуться злі та сердиті руки тих, кого я щойно так по-дилетантськи надурила. Вони мене хочуть добити…

«Швидше б уже», — міцно стуляю повіки. Під ними — спалахи болю.

Чиясь тепла рука лагідно торкає мене за плече. І я враз відчуваю запах. Попри те що отримала від пана Олега чарівну «протизапахову» пір’їнку. Так духмяніла оселя моєї бабусі Ядвіги і вона сама. Запах кави з петровими батогами та запах ромену. До горла підкочує клубок. Біль відступає. Дивно, невже мертві можуть плакати? Адже, за правилами гри, я вже мертва, бо заклала своє життя за смерть батька, свою душу — за вивільнення бабусиної душі.

— Серденько-квіточко, — так називала мене тільки бабуся, мо’, то вона за мною прийшла, щоб відвести туди, куди потрапляють мертві душі янголів?

Стоп. Але в мене немає душі. Я щойно її заклала?

— Рідна моя, розплющ оченята. Тобі ще не час. Отямся, серденько. Ти дуже важлива для тих, хто любить тебе. — Голос бабусі звучить у голові, але я вперто відмовляюся розплющувати очі.

Я мертва, і бабуся теж мертва. Хай йому грець…

І хто мене там у тому світі любить? Жде… Кому я така важлива?

— Зіронько моя. У нас дуже мало часу, щоб попрощатися. Ну ж бо, отямся!

Вона стоїть навпроти — така, якою я завжди її пам’ятатиму. Усміхнена і трішки сумна. Сиве волосся ореолом накриває голівку. Зеленкуваті очі, смішечки в кутиках вуст і стільки любові в усій тендітній постаті. О, як солодко помирати.

— Бабусенько моя сивенька… — Я пригортаюся до неї, цілую її теплі та трохи вологі очі, щоки, руки, губи, чоло.

Вона гладить мене по голівці худенькою рукою і шепоче:

— Аделаїдочко, онученько! Якою дорослою і якою сильною ти стала! Пробач мені за все, пробач.

Я не розумію, за що вона перепрошує, і також не розумію, чому я мертва, але можу так добре відчувати і запах волосся бабусі, і смак солених сліз на її щоках, і тепло долонь. Це ще не смерть? Це тільки сон?

— Бабусю, рідненька. Забери мене до себе. Тільки ти мене по-справжньому любиш та розумієш. Тут так важко без любові.

Вона зазирає мені в очі. Усміхається.

— Неправда, моя хороша. Тебе люблять по-справжньому. Христинка наприклад. Хіба ти дозволиш спотворити таку світлу душу? А Віктор? Цей дивний янгол тебе любить навіть більше, аніж небеса. Тобі ще не час, внученько. Потрібно повертатися.

— Я не можу, — сумно зітхаю. — На Світовидовому полі я за здійснені бажання віддала свої душу та життя.

— Ти не встигла, моє серденько, віддати своє життя. Я випередила тебе. І я допомогла схопити душу звіра та поселити туди, де йому і місце, — на прив’язі біля входу до Втраченого Раю.

— Але той звір — твій син і мій батько…

— Той звір — не мій син і не твій батько. Він перестав бути сином та батьком, коли перестав любити, коли дозволив собі торгувати власною душею, яка навіть йому не належить. Тільки Богу…

— А він хоч когось любив, бабусю?

— Любив. Але так легко втратити найважливіше, коли забуваєш, як воно — бути людиною.

Я роззираюся довкола. Ми стоїмо на широкій та сонячній галявині посеред лісу чи посеред світу. Співають птахи, мирно сюркочуть у траві цикади, пахне травами та літом.

— Тобі час, доню. Потрібно повертатися. Пригадуєш «неправильну» казку, яку я тобі розповідала у дитинстві? Про дівчинку, яка вперто хотіла піти до лісу, а всі родичі та знайомі відмовляли її. Вони застерігали: не йди до лісу, бо там довкола небезпека. Сірий вовк тільки й чекає, щоб знайти та з’їсти тебе. А дівчинка відповідала: «Якщо не вийдеш із…

— … хати і не зайдеш до лісу, то з тобою геть нічого не трапиться. Кому потрібне таке життя?» — Я мало не реву, коли доказую бабусині слова.

— Так-так, Аделаїдочко. Дівчина завжди так відповідала. І вона пішла до лісу та зустріла там нещасного сіроманця, який потрапив у капкан. Дівчинка пожаліла та визволила вовка, хоча, за старою версією казки, цього робити вона не мала права, бо підступний лихий вовк мав би її з’їсти. Але це «неправильна» казка, ти ж пам’ятаєш, і сірий вовк її не з’їв, а навпаки, чемно подякував за порятунок і подарував дівчинці одну чарівну річ — шматочок свого хвоста. І цей шматочок був не простий, а чарівний, звісно. І дівчинка навчилася відрізняти добро від зла, ненависть від любові, медові слова від справжніх намірів. Вона навчилася розрізняти істинне та брехливе, те, що веде до життя, і що відводить від нього, те, що можна бачити очима, і те, що бачить тільки серце.