Мама зауважила, що я дуже мила дитина, а я розповідав далі, як буду слухняним на землі, добре поводитися, щоб потім у раю вбивати поліцаїв й обдурювати жандармів, і як я щодня молюся, щоб Господь дав мені добрі наміри й кажу «Отче наш…» і «Богородице, діво…», «Ангел Божий» і «Вірую». Я став на коліна і почав:

— «Юобот з допсог яірам антадогалб ясйудар овід яцидорогоб».

Вони злякалися — чи я не збожеволів, а я пояснив, що це початок молитви «Богородице, діво», тільки задом наперед, і що так жахливо важко молитися, але я іноді молюся так вечорами, щоб не повторювати без кінця «Отче наш, який живе на небесах…»

Пан Фінгулін розсердився і сказав, що це несправжня молитва. Пан Фінгулін дуже набожний. Учора мама розповідала татові, що в Будейовіцях вони обійшли всі костьоли.

Я дістав догану за те, що мені — все завиграшки, а до Господа Бога треба звертатися з любов’ю і шануванням, як і належить достеменному хлопчикові-християнину, і тут мама почала сердитися, що вже пізно, а тата все немає. Зазвичай у цей час він уже приходить додому!

Пан Фінгулін припустив, що тато не поспішає додому через нього. Але мама заперечила — мовляв, навпаки, тато дуже цінує пана Фінгуліна як приємного співрозмовника.

Пан Фінгулін посміхнувся, погладив маму по щоці, і обоє засміялися. Проте коли я також, нещасна дитина, почав сміятися разом із ними, мене зараз же відвели на кухню.

На кухні служниця готувала відбивні й сказала, що коли вона була в місті, то бачила милостивого (тобто мого батька, тата), як він перед винним підвальчиком вилізав із фіакра разом із ще двома панами. І що тато був дуже веселий. Може, це був і не тато, але веселий той пан був уже дуже. І коли він вистрибнув із фіакра, то трохи не впав. Може, той пан і не його милість господар, але що той пан трохи не впав, вона клянеться головою. Милостивий пан ізроду нічого такого не витворяв, вечорами завсіди вдома сидів, а вже до чого їй жаль милостиву господиню, як-то вона тепер біситься буде!

Я пішов у їдальню. Мама сиділа на дивані біля пана Фінгуліна, і пан Фінгулін поклав одну ногу на маму. Він завжди так робить, коли в нього розв’язуються шнурки. Я знаю, тому що завжди, коли я бачив це, він говорив:

— До чого мені набридли ці черевики на шнурівці!

І зав’язує їх.

Зрозуміло, на мене вони розсердилися, тому що мені слід було сидіти на кухні, і я швиденько почав розповідати, що служниця бачила дуже веселого пана, як той ліз із фіакра у винний підвальчик, і це був наш тато, і він трохи не впав.

Тільки-но я договорив, мама почала кричати, а пан Фінгулін їй підтакував.

— Гарненька справа! Він починає псуватися!

Мама заломлювала руки, а пан Фінгулін казав:

— Це жахливо! Таке падіння моралі! Нечувано і згубно! Напитися як чіп у громадському місці! Він просто ганьбить нас! Милостива пані, можу порадити одне: ми не пустимо його додому. Десяту пробило, якщо до одинадцятої він не прийде, кінець і крапка! Інакше гульбища стануть для нього життєвою потребою, і він остаточно й безповоротно зіпсується! Ми рішуче не пустимо його додому. Хай дзвонить, стукає, хай не знаю що робить, але це вже переходить усякі межі пристойностей і не має жодних виправдань! Скільки клопоту він завдає вам! Такого ще не було, щоб о десятій годині він десь швендяв! Це нестерпно!

Пан Фінгулін зняв сюртук, черевики, взяв татові капці, надів татів халат, закурив сигару й розлігся на дивані.

— Який жах! — промовив він. — Куди котиться ця благополучна сім’я — чоловік перетворюється на п’яницю й залишає свою дружину!

На цьому місці мама звеліла мені роздягтися і лягти спати. Я помолився за тата і сказав «Вірую» задом наперед. Пан Фінгулін тихенько говорив мамі, що об одинадцятій він ляже в татове ліжко, і тоді, що б тато не виробляв, якого б галасу не здіймав, щоб мама не сміла впускати його. Мама погодилася об одинадцятій також лягти і, як би тато не дзвонив, хай хоч і плаче під дверима, вона його не впустить і відправить його ночувати в готель, тому що сімейний дім — це йому не прохідний двір.

Пан Фінгулін зітхнув:

— Скоріше б уже пробило одинадцять!

Я заснув і довго спав, і раптом мене розбудили голоси в спальні. Був уже ранок.

За стіною в їдальні хтось чхнув і сказав:

— Доброго ранку, пане Фінгулін, дай вам Господи!

Це був голос тата. У мого золотого татуся були свої ключі від квартири. І тато закричав:

— Доброго ранку, пане Фінгулін, цілую ручки, милостива пані!

І почав чимось лупити по піаніно. Потім через прочинені двері я побачив на голові тата циліндр пана Фінгуліна, і тато збирався лягти в ліжко. Циліндр був зім’ятий, видно, саме ним тато і стукав по піаніно. Я знову заснув, бо тут уже було не до жартів. Засинаючи, я почув:

Уранці служниця розбудила мене, звеліла вмитися, одягнутись і розбудити тата, оскільки пан Фінгулін бажав з ним побесідувати. Я зрадів. Раніше було навпаки — завжди тато будив мене, а тепер я його розбужу. Я постукав татові по лобі, щоб проснулася його душа, він повернувся і промимрив:

— Вино поставте на лід.

Я заліз на ліжко і стягнув із тата перину. Виявилося, тато був узутий і в штанах, які носив по неділях і в свята. Манжети і комірець лежали в циліндрі, а циліндр лежав під татом. Все було зім’яте, як тоді, коли я сів на коробку від модистки і провалився в неї на мамин капелюшок. Тато боявся забруднити простирадло нечистими черевиками і підклав під ноги оксамитову жилетку. Я вщипнув тата за ногу, він перекинувся лицем до мене і пробуркотів:

— Нас тут шестеро, так що принесіть три пляшки!

Тато буркотів не дуже розбірливо, тому що в роті у нього була розтріпана сигара. Я потягнув за неї, і вона розламалася, половина залишилася в мого золотого татуся в роті. Татусь облизнувся і проковтнув її, потім повернувся на другий бік і пробуркотів:

— Терпіння немає чекати, вино, видно, ще тільки готують, візьміть, панове, ще по шматочку лосося, я більше не можу.

Я пішов у їдальню, де стоїть у нас швейна машинка, і дістав з ящичка шпильку. Тато лежав до мене спиною, і я кольнув його у верхню частину штанів, і як треба, тато ж у мене великий і стерпить що завгодно. Він так сильно здригнувся, що я не зміг висмикнути ту шпильку назад, і тато перекинувся на шпильку, але вона його колола, і тут тато вдарився випнутими штанами об край ліжка, потрапивши, як мовиться, із вогню в полум’я. Тато дуже смішно смикався та звивався, як колись короп, котрого я витягнув із наповнених водою ночв і кинув на підлогу.

Я не відразу наловчився, проте все-таки висмикнув шпильку. Зате тато майже прокинувся і тер очі, сидячи на постелі. Він позіхав, навіть не затуляючи рота руками, як мав би робити я, щоб не дістати потиличника.

Але тато все-таки ще не зовсім прокинувся, тому що дивлячись на мене упритул, він не пізнавав мене і буркотів, що готель кишить блощицями. Тут я сказав татові, що це я, його маленький Франтішек, що вже досить пізно і з ним хоче говорити пан Фінгулін.

Тато схопився за голову, подивився на свої черевики і спустив ноги з ліжка.

— Ну що, Франтішек, здорово ми нахимерили, га? І дівчатко яке було! — У тата голос був хрипкий-хрипкий, як колись у мами, коли вона на хрестинах пила вино. А тато знову почав позіхати, очі в нього були сумні-пресумні і ніби затягнуті шовковим папером. Потім він щось сказав про випивку. Це слово я не смію вимовляти, за нього мене лупцювали. Якось я покликав дідуся випити, коли кава була вже налита. — Франтішек, — повторив тато, моргаючи очима, — пияцтво вбиває інтелект, і, якщо я побачу тебе з чаркою, я виб’ю її у тебе з рук.

Тут на тата напала гикавка і позіхи. Тато затиснув перенісся і потримався за ніс. Гикавка зникла. Тато і мене навчав затискувати носа від гикавки і не дихати, коли не порахую до дев’яти. Потім він підійшов до умивальника і напився води зі склянки, в якій тримав зубну щітку, опустив голову в таз і попросив мене лити на неї воду, бо йому було погано. Тато поналивав кругом. Мене, якби я хоча б трішки набризкав, одразу ж обізвали б поросям. Тато вмився, витерся рушником, сів на постіль і простогнав, що йому зараз буде кепсько, тому що шлунок його ніби повиснув у повітрі. Він підійшов до тазу, і йому стало так погано, як мені колись, коли я об’ївся.