І якась жіноча рука цупить його до дверей навпроти, затягує до передпокою, далі до кімнати, а там штовхає на канапу; сама жінка замикається в сусідній кімнаті й звідти кричить:
— Фе, побачив би тебе пан директор! Гарного маю касира, подумав би. Спатимеш сьогодні на канапі!
За чверть години злодій Шейба відімкнув двері й прожогом кинувся тікати з того нещасливого будинку. Він і досі не знає, чи все це було насправді, чи тільки наснилось йому.
Газет він не читає, тож і не дізнався, в котрому номері знайшли його чоботи, відмикачки та пляшку з-під рому.
Старець Янчар мешкав із трьома злодіями: Пустою, Живсою й Кобилкою, — а жебрав під церквою, куди ледве добирався на своїх дерев’янках. Йому, ураженому костогризом, щовесни вкорочували обидві ноги, і він зненавидів лікарів. Чого вони не ріжуть його взимку, коли допікають найбільші злидні? В лікарні хоч тепло та їсти є що. От не щастить: що не операція, то навесні. Та все ж раз на рік непогано полежати зо три місяці в лікарні: не треба думати про кусень хліба, просити Христа ради і вклонятися за мізерний крейцер: «Господь Бог відплатить вам сторицею!» Не завадить і навесні побути в лікарні, але взимку вигідніше.
Аж ось несподівано в старого Янчара зник біль у ногах. Стривожений, попхався він до лікарні. Оглянули його уважно і встановили діагноз, надзвичайно рідкісний для його хвороби: після минулорічної операції гангрена припинилася. Класти його в лікарню вже немає підстав.
Виходив Янчар з лікарні, плачучи та стогнучи, й ледве переставляв дерев’янки, присупонені до здорових тепер цурпалок ніг. Кінець мріям про три місяці спокійного життя.
Повернувшись додому, поділився він із приятелями своїм горем. Пуста обурився. Підло так поводитися з людиною, що чекає на відпочинок! Як завжди, місце під церквою на ці три місяці зайняв жебрак Кунштат, і невідомо, чи погодиться він поступитися ним Янчарові?
Це місце не було вигідним, бо парафіяни переважно давали милостиню біля самого входу до церкви, де молилися баби, що були під опікою причетникової дружини. Проте кілька крейцерів перепадало й старому, та ще допомагали співмешканці-злодії, а Янчар віддячував їм повчальними настановами.
Прийшов Живса, і знову заговорили про Янчарову біду. Вилікувала його шатія-братія.
— Отож-бо, — зауважив Кобилка, — а все тому, що ти бідний.
У його словах не було ніякої логіки, і роздратований дід Янчар на всі заставки лаяв лікарів, називав їх бандою. Хоч би Кунштат поступився йому місцем. Усі троє засумнівалися. Кунштат — хвора людина, а Янчар тепер здоровий каліка. Ні, той нізащо не погодиться.
Тут Янчар закричав, що з нього досить. Усе життя він ледве зводив кінці з кінцями. Тільки й знав, що злидні, голод, крім тих днів, коли був у лікарні. А тепер і це втратив. І треба ж було так невчасно загоїтися його кульшам!
Що він робитиме, коли втратить місце під церквою? Кульші такі малі, що далеко на них не дошкутильгаєш. До церкви он кілька кроків, і то він втомлюється. Собаче життя!
— Як хочеш спокою, утни щось, — тебе посадять на кілька місяців. Матимеш постіль, харчі, і плювати тобі на все, — сказав Живса, — ти досить намучився.
— Розумна порада, — підтакнув Кобилка, — нехай держава про тебе дбає.
Старий Янчар забелькотів щось про свою чесність, мовляв, він хоче померти як порядна людина, не побувавши під судом і в буцегарні. На це Пуста відрізав, що ніколи і ні в кого не краде потрібних речей. Він бере тільки те, що валяється в людей без пуття, і то коли не має грошей. Вперше його посадили за шмат вугілля. Опісля ніде не міг влаштуватись на роботу, відтоді й краде. Але він вважає себе чеснішим за декого з панів, які, живучи в розкошах, судять інших.
Та красти Янчар відмовився навідріз.
Приятелі не знали, що з ним і робити. Радили як здоровій людині, забувши про його дерев’янки.
Нарешті старий Янчар запитав:
— Хіба ж я можу красти, такий каліка?
З цим погодилися всі, крім Пусти. Той запевняв, що йдеться не про справжню крадіжку, а спробу вкрасти, під час якої старого впіймають на гарячому. Дістане кілька місяців і спокійно заживе собі. Що в нього тепер за життя? Жалюгідне, злиденне, гірше собачого. Янчар знову почав пояснювати, що хоче мати чисте сумління навіть у в’язниці. Вкрасти, щоб упіймали?.. Ні, ніколи в житті!
— То придумай щось інше, — озвався Кобилка.
— Що, Кобилко?
— Бовкни що-небудь, і шість місяців тобі буде забезпечено.
— Гаразд, Кобилко, — похвалив Живса. — Навчимо старого, що говорити. Нехай підійде до поліцая або в поліцейське відділення і скаже: «Так і так, панове поліцаї, ось як я думаю!» Його заарештують, вкинуть у холодну, потім буде суд. Коли випустять, а воля набридне знову, він іще раз підійде і скаже: «Так і так, панове поліцаї, ось як я думаю!»
— Сподіваюсь, ти не розкажеш, хто тобі це нараяв, — застерігав діда Пуста. — Тоді Бог на поміч…
— Навчіть мене, що казати, — погодився Янчар. — Нема мені життя на волі. Правда ваша, краще мені сидіти в буцегарні.
Почали радитися.
— За те, що ти радиш, Пусто, хоч би три місяці дали, дуже вже воно безневинне, — міркував Кобилка.
— А цього мало й для п’яти місяців, — заперечував Живса. — Нехай скаже так і додасть те, що радить Кобилка. Діду Янчаре, підеш і скажеш… Збагнув? Не переплутаєш? Цього вистачить на шість місяців. Більше тобі не дадуть, бо не мав судимості. Ну то як, затямив?
— Повторіть іще раз, — попросив Янчар, — щось погано воно тримається у голові. Дай Боже, не забуду до ранку.
Перед сном і вранці його перевірили знову. Він усе знав на зубок.
Отож старець Янчар, щоб із півроку спочивати, вранці учинив злочин: образив при панові поліцаєві його величність.
У судовому вироку старого Янчара оголосили негідником.
БІДОЛАШНА СИРІТКА ТА ЇЇ ТАЄМНА МАТИ
(Зворушлива історія з міщанської преси)
Звалась вона Тонічка і не знала тепла ні материнської, ані батьківської любові. Потім потрапила на службу до одного крамаря. А до крамниці ходила купувати продукти служниця редактора однієї міщанської газети.
Потім настав мертвий сезон. Не було про що писати.
У тієї Тонічки були сині очі…
Від плачу перо випадає з моєї руки…
До крамниці, де служила Тонічка, пружною ходою ввійшов листоноша, доставник поштових переказів Ян Громада (45 років, на вигляд молодявий, католик, одружений, родом із Лібиць, що в Колінському повіті на Лабі. Особливі прикмети — родимка нижче пупа).
— Тонічка є? — спитав він, і голос його тремтів, бо він прочитав написане на бланку переказу.
— Є, — теж тремтячим голосом відповів крамар, коли листоноша, вже зовсім затинаючись, додав: «Я приніс їй сто крон».
На переказі було написано: «Люба моя дитино! Прости мені, я не можу мовчати далі. Я твоя мати і вже говорила з тобою. Моє серце розривається. Будь роботяща й покладайся на Бога. Бог тебе не покине. А поки що посилаю тобі сто крон. Твоя мати».
Коли це прочитали Тонічці, вона впустила додолу трилітрову сулію зі спиртом, і спирт розлився по всій крамниці. Вона могла дозволити собі це, бо мала сто крон.
А ще за мить до крамниці ввійшов п’ятдесятирічний пенсіонер Йозеф Теодор Павлік. У руці він тримав запалену сигару. Побачивши, що в крамниці розлито денатурований спирт, Павлік відважно викинув запалену сигару у вікно, на голову якомусь перехожому. Цей вчинок заслуговує найбільшого захоплення як доказ надзвичайного самовладання й відваги. Адже спирт міг зайнятись, а оскільки в крамниці була велика бляшанка з бензином, ми б не змогли продовжувати цю зворушливу історію. Вона скінчилась би описом звуглених трупів, знайдених у згорілій крамниці. Крім того, за пенсіонером слід визнати ще більшу заслугу, бо ж він своїми рішучими діями врятував для держави доставника грошових переказів та його сумку з грішми.