Він заспокоївся і знову хильнув з пляшки. Як він, на лихо, попадеться, то хай хоч пляшка буде порожня, тоді допити не дадуть.

У будинку залунав дзвінок.

«Це до двірнички», — подумав Шейба і знову зіщулився, ніби не хотів бачити нічого круг себе.

У двірниковому помешканні заблищало світло, захляпали по підлозі капці, зашелестіла спідниця. Двірничка йшла відчиняти.

Шейба не важивсь навіть дихати, щоб не почули.

Світляна смуга проходила крізь поруччя на першому поверсі й падала аж униз, на сходинки перед Шейбою.

— Я чув якийсь гуркіт у підвалі, — промовив чоловічий голос на сходах. — Чи не злодії там?

— То коти, пане раднику, — відповіла двірничка. — Щодня зчиняють у підвалі гармидер. А на горищі! Там таке виробляють, ніби чортяче весілля.

У Шейби камінь від серця відпав. Він почув, як двірничка вертається додому, як на третьому поверсі клацає ключ у дверях. Тими звуками він скористався, щоб потягтись і ще хильнути рому.

Світло зникло, запанувала цілковита темрява. Шейба думав про сьогоднішнє діло. Як буде вже зовсім пізно, він прокрадеться на горище, забере, що варто взяти, почекає до ранку, а як відімкнуть двері, зразу вибереться надвір. Поліційні патрулі в таку пору ходять рідко. А далі вже піде само собою. Вторгованими грішми він заплатить за квартиру та столування, бо вже винен за цілий тиждень. А то люди бідні, та ще й знають про нього всяку всячину — таке, що може йому зашкодити. Якби це проти зими, він би на них і злості не мав, але тепер він ще хоче побути на волі. Дивна річ — коли надворі зелено, якось не хочеться за ґрати.

Настрій у Шейби був чогось сентиментальний, і коли він знову почув, як у підвалі нявкає кицька, то не стримався й тихенько покликав крізь замкову дірку: «Киць-киць!» Кошка підбігла до дверей і занявчала.

Шейба чув, як вона дряпає пазурами, як сіла під дверима й муркоче. Видно, вона нудилась у підвалі сама й тепер рада, що має товариша, хоч і відгородженого неподоланною перешкодою.

«Дай-но вип’ю за її здоров’я», — думає Шейба й відразу здійснює цю приємну думку.

Він ураз відчуває себе в безпеці й простягає ноги, тихо зашарудівши підошвами. Щоб не забути потім, роззувається.

Йому пощастило зробити це нечутно. Натхненний таким успіхом, він знову хильнув рому. Тоді ласкаво погладив пляшку. Вона вже тричі супроводила його в таких виправах. І коли за добуті гроші йому наливали в неї ром, Шейбі здавалося, наче він ділиться з нею успіхом.

Вона — єдиний його товариш, з яким можна погомоніти під час цього безмежно нудного чекання в чужих домах, коли не знаєш, що тобі принесе наступна хвилина.

Він підносить пляшку до губів і з булькання визначає, що в ній рому ще із чверть. Як уже не можна буде висмоктати з пляшки й крапельки, тоді він піде нагору, завтра знов наповнить її й скаже: «Славна ти була вчора, серденько!»

Ром приємно гріє Шейбу, в думках підносить його аж на горище. Багатий дім, багате горище. Він згадав горища в бідному районі й сплюнув на двері. Два фартухи, три нижні спідниці та побита міллю хустка. От так злидні! І чим далі, тим гірше. Ось іще горілка подорожчає, тоді хоч візьми та повісся.

Він знову потяг із пляшки, і добрий настрій вернувся. Може, тут нагорі будуть перини. Пір’я ще в ціні. Зосталися ще дві речі, на яких можна хоч більш-менш підлататися, не марно морочитимешся. Телеграфний провід та перини. Не так багато треба й украсти цього діла, а попадеш під суд присяжних. А скільки ж то довелось би задля цього натягати фартухів, спідниць та побитих міллю хусток! Але суд присяжних — це краще, ніж карний суд. Скільки разів він уже стояв перед карним судом! А попасти під суд присяжних — це якось почесніше. Принаймні хлопці скажуть: «О, то зух! Уже й під судом присяжних побував!»

«Вип’ю за здоров’я присяжних», — думає Шейба й допиває все, що зоставалось. А тепер ще хвилину відпочити — і нагору. Помаленьку, потихеньку. Не можна робити шелесту. Чоботи в руці, босоніж. І чого він, власне, лютує сам на себе? Піде тихенько. Ще хвилинку почекає, подумає. А чом би не проказати отченаш? Помолиться, а тоді й піде.

Шейба скрадається на другий поверх. Несе чоботи в руці й зупиняється на кожній сходинці. Обережність не буває зайва. Він крадеться помалу, тихенько, наче кішка. Ось уже другий поверх. Шейба помацки шукає поруччя, намацує якісь двері. Ага, поруччя ліворуч. Мацає далі; знову двері. Задеренчав дзвоник. Напевне, він ненароком натиснув кнопку. Ноги в Шейби здерев’яніли, він не може зрушити з місця. А двері відчиняються, і чиясь рука хапає його за комір і втягує до передпокою. В чорну темряву.

Шейба чує грізний жіночий голос:

— Ану, дихни!

Шейба дихнув, а грізна рука все тримає його за комір.

— То ти вже й ром п’єш? — чує він голос — суворий, пронизливий.

— П’ю, — підтверджує Шейба, — бо на щось краще не маю.

— А, то ти, значить, пропив усі гроші й узявся за ром? Оце так суддя першого карного суду Дорн!

Рука страшної жінки проводить по його обличчю.

«Ага, — думає Шейба, — вона думає, що я — суддя Дорн. Він недавно судив мене».

— Засвітіть світло, будь ласка, — просить Шейба.

— Ще й світло засвітити, щоб і служниця побачила, який приходить додому суддя! — кричить жінка. — Аякже! І ще й викаєш на мене, паскудо, на свою рідну дружину, що не спить, дожидає тебе до півночі! Що це в тебе в руці?

— Чоботи, ласкава пані, — белькоче Шейба.

Страшна рука знов проводить по його обличчю.

— Він уже мені каже «ласкава пані», за божевільну мене має, і свої довгі вуса зголив, паскуда!

Шейба відчуває доторк руки у себе під носом.

— Бр-р-р!.. Голений, наче арештант, матінко пресвята, ну й налупцюю ж! Так ось чого він хотів, щоб я засвітила світло! Думав, паскуда, що я злякаюсь, зомлію, а він тоді замкнеться в кімнаті.

Шейба відчуває, що його стусають у спину кулаком.

— Ач, суддя, а схожий на арештанта. А що це в тебе на голові?

— Кашкет.

— Господи, вже так налигався, що десь забув циліндра й купив собі кашкет! Чи ти, може, чужий узяв?

— Узяв, — із щирим каяттям признається Шейба.

Знов удар — цього разу у вухо, — і жінка, випихаючи Шейбу за двері, кричить:

— Побудь до ранку на сходах! Нехай весь дім бачить, який паскудник суддя Дорн.

Штурляє його так, що він падає і вдаряється носом; тоді двері позад нього замикаються.

«Слава Богу, — думає Шейба, підіймаючись сходами вище, — обійшлося». Тільки чоботи зоставила в себе. І Шейбі здається, наче його босі ноги трохи присвічують йому на дорогу.

Він тихо скрадається на третій поверх. Слава Богу, вже добрався без шелесту до перших дверей; коли це раптом його хапає за комір якась рука і втягує в ті перші двері.

Шейба опиняється в пітьмі, ще чорнішій, ніж на першому поверсі, і без ніякої передмови дістає ляпаса, тоді чує жіночий голос:

— Поцілуй мені руку.

Шейба цілує руку. А голос питає далі:

— Де твої чоботи?

Шейба мовчить. Він відчуває, як та тепла рука, що її він щойно поцілував, проводить по його босих ногах.

Раптом на спину його падає такий удар, що аж іскри з очей сипонули, і він чує слова:

— Значить, слідчий, пан доктор Пелаш, не соромиться прийти додому, до своєї дружини босий і п’яний? Де ж твої шкарпетки, падлюко?

Шейба мовчить і думає. Слідчий доктор Пелаш, останнього разу вів його справу.

— Де шкарпетки, падлюко? — знов питають його.

— Я їх ніколи не носив, — відповідає Шейба.

— А, голос міняєш, падлюко, і сам уже не знаєш, що плетеш!

Рука трусить ним, і в Шейби випадають з кишені відмикачки.

— А це що?

— Ключі від горища, — знічено відповідає Шейба.

Ще не встиг він доказати цих слів, як його викидають на сходи, відмикачки летять за ним услід, і він чує:

— Налигався по саму зав’язку!

Він хоче підняти відмикачки, але хтось хапає його за руки, стусає й кричить:

— Страхіття! Сколошкав увесь дім, напився й лізе в сусідські двері. Що про тебе подумає пані Пелашева?