Бо найтяжча праця, яку я виконав доти, — це коли я купив сто аркушів паперу, приніс додому, порізав на чвертки і з цими чистими чвертками побіг виманювати в одного видавця аванс.

Отож по всьому сказаному я вирішив, що й мені нарешті треба справді попрацювати, пожертвувати селу зайве сало, яке на мені наросло.

І я довіз свої дев’яносто кілограмів сала до Єсеня, де живе мій знайомий Грнчірж. Першого ж вечора я розбалакався про те, яка корисна праця і який я радий, що нарешті знову візьму в руки габлі.

— А нащо тобі габлі?

— Ну, загрібати.

— Ти помиляєшся, загрібають граблями, — сказав Грнчірж, — габлі ти візьмеш у руки, як накладатимеш снопи на віз.

— Я страшенно радий, — запевнив я, — але я не по одному, я зразу по чотири, по п’ять снопів кидаю на віз, а що вже граблями, так просто чудеса творю. У небіжчика дідуся (цей бідолаха завжди мусить уклепуватися зі мною) я одного разу нагріб двадцять корців, та що я кажу, тридцять п’ять корців. Тільки поплював на долоні, отак-о, бачиш, поплював на долоні — і давай! До обіду з усім і впорався. А снопи, — кажу, — так, мабуть, по п’ять за раз; умить накидав воза.

Мій приятель Грнчірж глянув на мене з німим захватом, тоді сказав просто:

— Ну, то завтра й почнемо. Перевертатимем ячмінь.

— Ох, який я радий, — квапливо сказав я. — Колись я перевернув цілий віз ячменю. Ти й гадки не маєш, на що я здатен. Перевертати ячмінь чи жито, чи пшеницю, чи картоплю…

— Картоплю? — здивувався Грнчірж.

— Атож, картоплю, що ж тут дивного? У небіжчика дідуся скосили картоплю на пні, вона підмокла, то ми її клали в полукіпки; а тоді перевертали, щоб просохла.

Мій приятель Грнчірж уже не дивився на мене із захватом.

— Господи, що за нісенітницю ти плетеш?

— Яка там нісенітниця, — почав захищатись я. — У небіжчика дідуся тоді було дуже мокре літо. У сусідньому селі було сухе, а в нас усе попроростало. Сливи так перестигли, що почали кільчитись. У небіжчика дідуся з кишені просипалося в полу трохи зерна, то він одного ранку встає, а з кишені жито виросло.

— Іди ляж, будь ласка, — стурбовано сказав мені Грнчірж. — А то ти, мабуть, утомився за дорогу, чи, може, голову тобі напекло?

Уже лежачи в ліжку, я почув, як Грнчірж за стіною каже:

— По-моєму, він нічого не тямить і не розбере, де жито, де пшениця, де ячмінь, а де овес.

«Ах ти, мудрагель, — подумав я. — Адже в пшениці довгі остюки. Чи то, може, у вівса?»

Уранці я пішов з Грнчіржем на поле. День був такий гарячий, що, поки я дійшов туди, хоч воно було й недалеко, в мені мало не висохло все. З мене так лився піт, що я подумав уже, чи не розтану весь, але покірно прийняв ту сумну долю.

На полі мене вже чекали. Я почув, як жінки, що стояли там з граблями в руках, перешіптуються: «Це той пан, що кидає по п’ять снопів одразу!»

Видно, мій приятель уже люб’язно поінформував їх.

Переді мною розстилалося поле з купками зжатого ячменю. Розстилалось без кінця-краю, і мені здавалося, що ті купки чекають лише на мене.

— Ну, будемо перевертати, — сказав Грнчірж. — Зісподу він мокрий, то щоб підсох.

— Тільки й того? — відказав я. Взяв з однієї купки жмут стеблин і перевернув, тоді набрав ще жменю…

— Що ти робиш? — здивувався Грнчірж. — Ось тобі граблі, підніми купку отак з одного боку, і бачиш — мокре вже зверху. Ти ж весь час балакав про село!

— У мого дідуся ми тільки так і робили, — почав виправдовуватись я. — Ми, наприклад, і жита не косили, а руками виривали з корінням… Це просто щоб стерні не було.

Грнчірж не слухав мене. Він ішов далі і, видно, лишався при своїй думці.

Піт уже не капав з мене. Він лився водоспадом, пік очі. А комарі, немовби вони знали, що живуть під час світової війни, кровожерно накидались на мене. У таких муках я обережно перевертав купки й гукав:

— Грнчірж, я вже вісім перевернув!

На дев’ятій купці у мене заболіла спина, я став горбитись і хилитись аж до землі, на одинадцятій я впав на купку, тоді безсило, виморений так, ніби зійшов на Монблан, почав безнадійним поглядом блукати по купках.

Ряди їх шкірились на мене, а Грнчірж гукав ззаду:

— Що з тобою?

— У небіжчика дідуся ми завжди на одинадцятій купці відпочивали, — сказав я впалим голосом. — Задля рахунку. Наприклад, коли скажемо, що відпочивали сорок разів, це означало чотириста сорок купок. І тоді знали…

Грнчірж поставив мене на ноги.

— Працюй, працюй, — сказав він безцеремонно. — Це для здоров’я добре. Оцей рядок — твій; глянь, як ми тебе випередили. Розкидай на боки. Господи, що ти зробив з цими купками, адже ти їх усі на одну купу скидав!

— Атож, — відказав я. — Бо хочу зробити свою роботу практично, до ладу. Складу скирту, а тоді зразу всю переверну. Нащо морочитися з купками? У небіжчика дідуся я отак перевернув дві тисячі купок за дві години. Звісно, коли хочеш, я піду порозкидаю. Але, по-моєму, буде непрактично.

— Таж йому треба висохнути, — намагався пояснити мені Грнчірж.

— Ти ж казав, що у вас є сушарня, — нагадав я.

— То для садовини, а не для збіжжя! — вигукнув він розпачливо.

— Що ж я такого страшного сказав, — заспокоїв я його. — Я тільки думав за практичний бік справи.

Ми розійшлися — кожен до свого діла. Я розкидав купу, навалену з такими зусиллями, і взявся за рядок купок ліворуч від мого. Я працював з подвійною енергією.

Коли я попрацював так із чверть години, прибіг Грнчірж.

— Господи! — загукав він ще здалеку. — Ти ж перевертаєш назад те, що ми вже перевернули, і тепер мокрий ячмінь знов насподі. Як ти тепер виправдовуватимешся?

— Дуже просто, — відповів я. — У небіжчика. дідуся завжди так робили. Бо ж коли раз у раз переносити хліб, він швидше висохне: є до нього доступ повітря. Ми колись розвішували хліб на шворках, як ото білизну сушать.

Я помітив, що мій приятель стиснув губи. Але він переборов роздратування й сказав:

— Будь такий ласкавий, іди он туди до отієї дівчинки, вона глядить дитину одній жінці, і скажи їй, хай іде перевертати, а ти поглядиш дитину.

— У небіжчика дідуся…

— Іди вже, йди.

Я пішов радісінько. Глядіти дітей — це теж польова робота.

То був гарненький однорічний хлопчик. Я сів з ним над колодязем, і раптом хлопчик вислизнув у мене з рук і впав у воду.

— Грнчірж, — закричав я, — дай граблі, бо в мене дитина в колодязь упала!

Я витяг малого без граблів, щоб не було запізно, але люди все ж таки збіглися. Перелякана мати, плачучи, заходилася сушити синочка замість ячменю, а Грнчірж зауважив:

— Ти й у свого небіжчика дідуся кидав дітей у колодязі?

— По четверо, по п’ятеро зразу! — пробелькотів я, сам не тямлячи, що кажу, бо й у ту трагічну хвилину думав про снопи.

Жінки втупили в мене повні жаху очі.

— Знаєш що, — сказав мій приятель. — Іди поки що попий пива, а я перед обідом зайду по тебе, і після обіду ми підемо до Самеків накладати воза. Може, ти для важкої роботи годишся.

«Боже праведний, — подумав я. — Чи годжуся я для важкої роботи! А оце, що досі було, — це що, іграшки?»

У садибі Самеків і в корчмі вже знали про того пана, що кидає на віз не по одному, а по чотири й по п’ять снопів за раз.

Само собою зрозуміло, такого доброго робітника треба пригостити. Отож ми вибрались у поле, підкріпившись як слід.

Мені дали в руки щось дуже чудне. Тичка, а на кінці хитромудро прикріплені три швайки.

— А де ж у вас габлі? — спитав я пана Самека.

— Таж у вас у руках, — з подивом відказав господар.

— Вибачте, я думав, що це вила, — недбало сказав я й заговорив про те, що напевне буде дощ, що треба гарного дощику — збити оцю спеку. А селяни не люблять таких балачок у ту пору, коли треба звозити збіжжя до стодол. Отож ми трохи посперечались.

Нарешті ми опинились на полі, серед снопів пшениці. Снопи були таки важкенькі.

Почали накладати воза. Я в таку спеку вирішив узятись за діло хитро. Розв’язав сніп і на габлях почав потрошку носити пшеницю до воза.