Мені було б неприємно забамбулювати комусь цим голову, і тим паче я не збираюся тамувати допитливість моєї дружини. А втім, тут же поруч перебуває доктор Кавка, котрого вона закидала запитаннями. Нерідко, коли я пізно увечері курив на веранді свою останню сигару, я чув приємний голосок своєї дружини, її нескінченні запитання, котрими вона просто засипала в саду під терасою доктора Кавку, коли вони милувались якою-небудь завмерлою зіркою, загубленою серед незліченних світлоносних крапок на небесному склепінні.
Я чув, як вона цікавилася, за який час досягне тієї зірки кур’єрський потяг, товарний автомобіль, чи довго їхати туди на велосипеді і таке інше, на що він відповідав: товарний потяг при такій-то і такій-то швидкості йшов би туди стільки і так далі. Коротше, він так і сипав цифрами й підтверджував їх теоретично, але, як я зрозумів пізніше, в усьому цьому не було, певно, ні краплини істини. Адже із сонячним затемненням він мене таки пошив у дурні!
У саду, як зазвичай, було тихо, молоді люди любувалися зірками, іноді мені увижалося, ніби вони тримають одне одного за руки, в чому я не вбачав нічого дивного: дружина нерідко хапалася за його руку, варто було їй тільки уявити, що зірка, на яку вони дивляться і про яку говорять, мчить через простори всесвіту із запаморочливою швидкістю — 30 мільйонів кілометрів за добу. Таке приголомшить кого завгодно. Уявіть собі жахливі швидкості небесних тіл — і у вас запаморочиться голова, і, якщо вас хто-небудь не підхопить у свої обійми, ви тут же і впадете. Таке відбувалося і з моєю дружиною, коли вона із паном доктором Кавкою задивлялися в саду в ту прірву зірок, а пан доктор Кавка, ніби Фламмаріон, линув думками до зір. Дивно, що в ці ясні ночі у зіниці відбиваються зірки настільки маленькі, що можна побачити 534 зірки від першої до четвертої величини.
Стільки їх нарахував доктор Кавка, вдивляючись зоряними ночами в саду в прекрасні голубі очі моєї дружини. А я тим часом, зручно влаштувавшись на веранді, покурював сигару, насолоджуючись спокоєм чудової літньої ночі, задоволений вечерею, — куховарка, треба сказати, у нас була відмінна. Я радів життю, милувався небесним склепінням, навколишніми горами, їхні темні обриси нагадували мені, що за ними розташоване місто, де можна дістати все, що потрібно для доброї кухні. Наша куховарка зі служницею їздили туди через день, і ціни там були помірні. Курчата коштували дешевше, ніж у долині, в селі, і були до того ж куди більші. Мені навіть здавалося, що літній людині, як мені, жилося б сумніше, якби не було в нього такої молодої веселої дружини і якби він не мав такого розважливого друга, як пан Кавка.
Подеколи, проте, він заганяв мене на слизьке, коли нарікав на примхи моєї дружини. Якось їй заманулося влаштувати нічну прогулянку на найближчу вершину, звідки відкривався чудовий краєвид, казкова картина, коли і ліси, і вершини купалися у місячному сяйві. Дружина наполягала, щоб я неодмінно пішов разом із нею. Я ні разу не ходив — бракувало ще мені плентатися кам’янистими схилами, тимчасом коли я міг спокійнісінько, сидячи на веранді в плетеному кріслі, курити свою сигару.
Я відпускав із ними нашого пса Баррі, але всього разів зо два: Баррі сильно гарчав на пана доктора Кавку, і я завжди взнавав, коли вони досягали мети своєї подорожі по тому, що Баррі вибухав голосним гавканням, яке долинало навіть сюди, на веранду. А закінчилося тим, що одного чудового дня Баррі навіть учепився пану доктору Кавці в штани.
Так мирно минало для нас це літо, до того самого дня, коли мало відбутися затемнення сонця. Ми з’їздили до міста за чорними окулярами, за жовто-зеленими скельцями, котрі накладаються одне на друге, і навіть заїхали в Прагу по чорну пластину й бінокль. Упродовж усього тижня тільки про затемнення й говорили. Пан доктор стверджував, що рівно опівдні цілковито смеркне, так що й у чотирьох кроках нічого не буде видно, і темрява впаде раптово, коротше кажучи, він повторював те, про що писали газети щодо повного сонячного затемнення, котре, втім, виявилося таким же ошуканством, як і те, що п’ятнадцять років до того.
І коли нарешті той день настав, мені дали темні окуляри, в руки — бінокль і відправили о 12 годині 12 хвилин нагору, в нашу маленьку обсерваторію в башточці вілли. Самі вони залишилися внизу, щоб спостерігати затемнення через комбіновані скельця. У мене трохи баньки не вилізли на лоба, поки нарешті вузька тінь, що закривала краєчок сонця, рушила до його середини. Сорок п’ять хвилин я, дуркецало, якось ще витримав, дивився на яскравий диск, який чомусь затримувався очікуваним відходом у тінь. Тоді я зняв окуляри і спустився вниз узнати в пана доктора Кавки, чи він не помилився. Уявіть собі, він безбожно забаламутив мене з цим затемненням! Дружина моя сиділа в нього на колінах і застібала блузку. Обличчя у них були бліді, наче в мерців.
Отак мене знову ввели в оману із затемненням.
Я маю звичку при кожній нагоді вихвалятися чи то своєю фізичною силою та спритністю, чи то ще чим-небудь. І навчився брехати так правдоподібно, що вже кілька разів перебрехав самого себе.
Я вихваляюсь речами, в яких або зовсім нічого не тямлю, або лише крихітку тямлю, та й те переплутаю. До того ж мені завжди не щастить: при цих моїх вихвалках неодмінно бувають присутні фахівці тієї справи, які спочатку по-хорошому намагаються пояснити мені, що я помиляюсь. Я вельми завзято сперечаюсь і заплутуюсь дедалі більше, отож фахівцеві часто не лишається більш нічого іншого, як тільки вдатись до брутального фізичного насильства.
Наприклад, приблизно із рік тому один садівник хотів мене застрелити після того, як я понад годину тлумачив йому, ніби пощастило схрестити сосну з яблунею і навпаки, і внаслідок цього на сосні вродило дуже рясно яблук, зате бідна яблуня дала самі шишки, і її обсідали вивірки. Садівник тоді попросив мене, щоб я зачекав хвилинку, поки він збігає додому по рушницю. Чи вернувся він з рушницею, не знаю, бо я тим часом передбачливо пішов звідти.
А то якось я засперечався з одним ветеринаром. Ішлося про сказ. Я пояснював йому, що сказ заразний і для ластівок, але такі випадки трапляються дуже рідко, бо ластівка зазвичай не має контакту зі скаженими собаками.
— Це ви серйозно кажете? — вигукнув пан ветеринар і почервонів, ніби людина, яку треба втішати, щоб не брала чогось близько до серця, бо все воно минеться і знов усе буде гаразд.
— Цілком серйозно, — спокійно промовив я, — ви й уявити не можете, що виробляє така скажена ластівка. Не ловить мух, тільки гавкає.
Пан ветеринар від цих слів упав зі стільця. Чи його відволодали, чи ні, я не знаю, бо я хутенько пішов геть, як і у випадку з садівником. Згодом я з пошани до цього чоловіка стежив у газетах за рубрикою «Померли в Празі», але його прізвища не натрапив.
Дуже небезпечно буває також пояснювати щось про будівництво будівельним десятникам. Якось в одній компанії я розбалакався про те, як уявляю собі сучасний будинок.
І враз до мене підступив один добродій, дуже схвильований, поклав мені руку на плече й вигукнув:
— А де ж у вас димар, де вікна, двері, фундамент, покрівля?
Я справді забув про ці дрібнички.
— Фундамент не потрібний, — поважно сказав я.
Тоді він одним ударом повалив мене на землю, став коліньми на мої груди й загорлав мені на вухо:
— Як же ви будуватимете без фундамента?
Отак я потрапляю з халепи в халепу, і дозвольте сказати вам ці слова: тільки через свій проклятущий язик.
А найгірше, що мене спіткало, що перетяло мою блудну мандрівку по цій юдолі сліз, — то були польові роботи в нинішні тяжкі часи.
Це дуже дивне діло, як мені ніколи не спадало на думку, що працювати в полі важче, ніж сидіти в ресторані «Уніон», і дивитись у вікно на проспект Фердінанда, — одне слово, що людям взагалі доводиться працювати.