— Торгував я також рушницями, — провадив далі Вільсон, — індіанцям продавав горілку, біблії та молитовники. У сімнадцятирічному віці я зробився молодшим проповідником однієї секти і був шанованим і поважаним серед індіанців. А тому що мій конкурент, також проповідник однієї секти, вів торговельну справу краще, ніж я, особливо це стосувалося горілки й віскі, то я підмовив індіанців, щоб вони скальпували його.
— Мій славний Вільсоне!..
— Потім я змінював професії, у бійках убив п’ятьох…
— Ви вбили п’ять чоловік, мій дорогий! — захоплювалась Мері. — Яка ви чудова людина!
— Пограбував два банки і, нарешті, люба Мері, — промовив ласкаво Вільсон, — я зробився одним із власників великого банку «Вільсон і К°», володарем такої чарівної дами, якою є ви, міс Мері Овей, власниця ренти в два мільйони… Тепер розповідайте ви…
— Що я можу розповісти? — сказала міс Мері. — Тільки те, що я є й була багатою, що моє життя минало цілком спокійно, і я весь час мріяла мати чоловіка такого, як ви, не звичайного, як усі інші. І ось ви прийшли до мене. Дайте мені руку. Я закохалась у вас із першого погляду.
Вони поговорили ще трохи, і, коли почали прощатися, містер Вільсон промовив:
— Отже, завтра об одинадцятій — карета, пастор, церква — і разом, Мері, завжди разом!..
— Видатна людина, — промовила собі міс Мері, коли він залишив палац. — Винятковий мужчина, з ним я ще багато чого побачу. А що за книгу він тут залишив? Випала в нього, мабуть, з кишені…
З повагою підняла книгу, що лежала на підлозі, розгорнула її й прочитала назву: «Наука приголомшувати молодих дівчат, щоб вони закохувались у джентльменів».
— Гм, — розчаровано промовила міс. Розгорнула на першій сторінці й побачила підкреслене олівцем речення: «На романтичну розповідь можна спіймати кожну…»
Другого дня о дев’ятій годині ранку Вільсон одержав телеграму такого змісту:
«Аферисте! Я довідалася про вас. Ви нічого такого виняткового не зробили, про що мені розповіли, ви нікого не вбили й не пограбували, ви абсолютно звичайний син Чарльза Вільсона, звичайного порядного громадянина! А я була про вас такої гарної думки, мерзотнику! Між нами все скінчено. Ніколи не потрапляйте мені на очі!»
Як репортер я мав можливість пересвідчитись у тому, які люди пихаті.
Одного разу я написав, що якийсь Вацлав Странський із Сміхова в пивній, на вулиці Кінського, так напився, що його викинули геть із пивнички, насунувши йому на голову капелюх. На другий день пан Вацлав Странський прийшов у редакцію і, дуже хвилюючись, попросив мене зробити в замітці поправку, що йому насунули на голову не якийсь там звичайний капелюх, а циліндр.
Другий випадок стався через кілька днів, і його спричинила моя замітка в газеті, де я описував виникнення пожежі в ковбасній крамниці пана Слабого.
Я написав, що небезпека пожежі була справді велика, оскільки загорілося борошно в сардельках. Я написав це з добрим наміром потішити читачів, бо вважав святим обов’язком репортера писати так, щоб стиль не був сухий.
На другий день у редакцію прийшло троє: ковбасник пан Слабий, його батько і його дід.
Найагресивніше поводився найстарший з них, який підбурював свого сина та внука, щоб вони розправилися зі мною без жалю. Внук увесь час примовляв сентиментально: «Ось покуштуйте наші сардельки», — а його батько горлав, що я завдав його торгівлі шкоди. Коли становище було критичним, прийшов головний редактор, і я з тактичних міркувань вирішив зникнути, сказавши їм, що вони можуть домовитися про свою справу з відповідальним редактором.
Слово «відповідальний» так сподобалося моїм відвідувачам, що вони почали смикати мого головного редактора, як діти щеня, а коли він нарешті втік од них, вони стали ловити його по всіх приміщеннях редакції і гналися за ним аж до друкарні. Коли ж він замкнувся в маленькій кімнаті, вони почали гупати в двері, намагаючись вдертися в приміщення, як це робили за часів холери. При цьому дід знову поводився найлютіше — він гатив ногами в двері й горлав: «Ми тобі покажемо борошно в сардельках!» На що головний редактор відповідав тоненьким голоском: «Панове, я ні в чому не винний. Так інформувало поліцейське управління, і замітка без мого відома потрапила в газету!»
Звичайно, кожний читач знає, як часто, через брак належного піклування про редакторів, судді з народу розправляються з відповідальними редакторами, а ці троє поводилися гірше, ніж присяжні засідателі в Мексиці.
Тільки після того, як збіглися всі працівники редакції, родину ковбасників силоміць було випроваджено, і вся трійця подалася з’ясовувати справу в поліцію.
Коли я після цього прийшов до поліцейського управління за відомостями про поламані ноги, самогубства, жорстокість кучерів, про зіткнення трамваїв і про крадіжки, то поліцейський комісар попросив мене, щоб я більше не посилав до нього ковбасників, у яких горить борошно в сардельках.
Ця справа знайшла свій відгук у газеті ворожої політичної партії, до якої звернулася по допомогу родина ковбасників. Противники виступили проти нашої газети з великою статтею про відсутність у нашої партії інтересу до ремісників. Стаття була дуже тенденційна й звинувачувала нас у тому, що ми запродалися великому капіталу й плюємо на інтереси ремісників. Стаття закінчувалася погрозою, що прийде час, коли нашу партію буде стерто з лиця землі.
Після цього я вирішив більше не писати заміток таким захопливим стилем, а висловлюватися зрозуміло й просто.
Я написав: «Вчора о п’ятій годині дня столяр Ян Кисела посварився у своїй майстерні на Жижкові, № 612, зі своєю дружиною Марією, уродженою Рохт, і вдарив її по голові залізним прутом, унаслідок чого її було відправлено в лікарню каретою швидкої допомоги. Ця пригода зібрала великий натовп».
Коли на другий день я прийшов у редакцію, то ще на сходах швейцар із занепокоєним виглядом повідомив мене, що в редакції на мене чекають двоє людей. Вони сиділи на стільцях, і один із них тримав у руці величезну товсту дерев’яну планку.
Без усякого вступу він схвильовано запитав:
— Пане редакторе, невже це називається залізним прутом?
Я не міг йому заперечити й заявив, що справді, він не помиляється, це не залізний прут.
— Ось бачите, — промовив він задоволено, — я вдарив її лише цією планкою.
І він гарячково почав говорити, що ніколи не зміг би допустити такої жорстокості й вдарити свою дружину залізним прутом. Та де він узагалі міг би взяти залізний прут? Поки він шукав би прут, то й злість минула б.
В ім’я справедливості я мусив унести зміну до своєї замітки. Я написав:
«Неправда, що столяр Ян Кисела із Жижкова вдарив свою дружину залізним прутом. Пан Ян Кисела вчора прийшов до нас у редакцію з величезною планкою довжиною в два метри сорок сантиметрів і заявив нам, що саме цією планкою, а не залізним прутом, він розчерепив голову своїй дружині».
Я не сподівався, що цей чоловік, якого я хотів виправдати в очах громадськості, знову прийде в редакцію з цією планкою і торохне мене по голові, пояснюючи, що він це зробив лише за те, що я даремно розмазав усю цю історію в газеті. Люди таки дуже пихаті.
Одного разу до нас у редакцію завітав карлик Альфонс у супроводі свого імпресаріо Массаріні, який показував карлика в Празі за 40 гелерів.
Я написав про карлика захопливу статтю, в якій змалював його як найогиднішу потвору в світі, на яку дивитися — сама насолода. Його імпресаріо попросив когось перекласти цю статтю і, не розібравшись як слід, вирішив, що це його називають огидною потворою.
Він тричі вистрелив у мене з револьвера, сподіваючись таким чином відстояти себе як красеня. Одна куля застрягла в мене у плечі, і відтоді я більше не можу писати статей. Думаю, що читачі це вітають з радістю.
