Пам’ятаю, як мене, чотирирічного хлопчика, він узяв подивитися — замість найкращого подарунка на іменини, — як вони нападуть біля озера на багатого купця.

«Через рік знову візьму тебе з собою», — пообіцяв він мені, але, на превеликий жаль, наша мрія не здійснилась, тому що, як я вже казав, він дістав десять років в’язниці.

Батько був людиною холоднокровною, після винесення вироку він промовив:

«Панове, дякую вам від імені моїх дітей. Кожного дня я витрачав на себе приблизно два долари. Рік має триста шістдесят п’ять днів — тобто за рік я витратив би сімсот тридцять доларів, а за десять років — сім тисяч триста. Отже, дякую вам, панове, ще раз від імені моїх дітей за ці сім тисяч триста доларів. Ура!»

Господарство вела тепер мати. Вона вирішила, що ми вже не будемо жити на селі, а переїдемо до міста. Але продати маєток було нелегко, тому що мати хотіла за нього суму значно більшу, ніж він коштував. Тоді вона просто застрахувала маєток. Коштовності ми потай розпродали. Мені саме сповнилося шість років, коли мати покликала мене до себе й сказала:

«Любий хлопче, твій батько, я думаю, буде задоволений тобою: незважаючи на свій молодий вік, ти виявляєш велику кмітливість. А чи хотів би ти подивитися на велике полум’я? Знаєш, таке полум’я, яке виникло б під час пожежі нашого будинку з прибудовами?»

«Зрозуміло, я хотів би подивитися на щось таке», — сказав я.

Тоді моя мати мовила далі:

«Ти хотів дістати коробку сірників? То ось тобі п’ять коробок, і, коли це тебе потішить, піди в клуню й запали там жмут соломи. Але нікому про це не говори, бо як повернеться з в’язниці батько, то він уб’є тебе, застрелить, як негра Торі».

Я підпалив усю ферму. Заробили ми тоді понад шістдесят тисяч доларів. У нагороду за це мати купила мені Біблію в розкішній шкіряній палітурці; кожний квадрат шкіри, з якої було зроблено палітурку, коштував один долар двадцять п’ять центів. Була то, кажуть, шкіра вождя індіанського племені сіу. Але, як виявилося пізніше, той вождь живий, а торговець бібліями нас просто обдурив.

Після переїзду до Нью-Йорка моя мати теж не сиділа склавши руки. Ця енергійна жінка надумала стати власницею великого цирку, в якому виступали б справжні індіанці. Вона вмістила в західних журналах об’яву про те, що приймаються на роботу червоношкірі з гарною будовою тіла та приємними голосами. Їх з’явилося біля тридцяти. А серед них був вождь племені сіу — Годадласко, тобто Дзвіночок, — саме той, шкіру якого нам начебто продав торговець бібліями.

І сталося так, що моя мати закохалася в цього червоношкірого. На восьмому році мого життя в мене з’явилися нові братики-двійнята, гарненькі сіу-канадці, зі шкірою бронзового відтінку. Вона не могла їх годувати груддю, тому що Годадласко не хотів, щоб його дітей вигодувала молоком француженка (моя мати, як відомо, була з Канади), бо французи в свій час перестріляли деяких індіанських повстанців. Годувальницею братиків стала негритянка. Трапилося так, що батько моїх нових братиків покохав ту негритянку, і, коли мені сповнилося десять років, він утік з нею на захід, порушивши договір із цирком моєї матері. Мати звернулася до суду; Годадласко, тобто Дзвіночок, був заарештований і під час очної ставки з моєю матінкою брутально образив її. Вона витягла револьвер і застрелила його. Присяжні виправдали її, а наш цирк став місцем побачень вищого світу — Брукліна і всього Нью-Йорка.

За п’ятдесят центів моя мати демонструвала мене в цирку, бо під час суду присяжних я, тоді ще дев’ятирічний хлопчик, кричав: «Якщо ви засудите її, то я перестріляю всіх присяжних дев’ятого, десятого й одинадцятого класів!»

— Ох, — сказала міс Мері, — як я вас за це поважаю, Вільсоне!

— А потім, — вів далі містер Вільсон, — десяти років я втік із Брукліна з дев’ятирічним дівчиськом, захопивши з дому десять тисяч доларів. Ми йшли вгору берегом річки Гудзон від ферми до ферми, не зупиняючись. Робили зупинки тільки для того, щоб сісти під деревом і, обіймаючись, нашіптувати одне одному солодкі слівця.

— О дорогий Вільсоне! — захоплено вигукнула Мері.

— Кілька підлітків, — вів далі містер Вільсон, — помітили в Оддбей, що я розмінюю стодоларовий банкнот; вони напали на нас, забрали всі гроші, а нас кинули в річку. Дівчисько моє потонуло, тому що в нього був надто м’який череп і від удару молотком тих хлопчаків воно знепритомніло. Я ж сам, хоч моя голова також була розбита, дістався берега і до вечора прийшов у якесь селище; у тамтешнього пастора, який потурбувався про мене, я забрав усі його заощадження і з найближчої станції вирушив до Чикаго.

— Дайте мені вашу руку, — благала міс Мері. — О яка я щаслива, що ви будете моїм чоловіком!

— І ось, — розповідав містер Вільсон, — я міг діяти цілком самостійно. Події розгорталися так. Десяти років я був чистильником взуття — про подібні випадки ви, мабуть, чули: в Європі вираз «був чистильником взуття» завжди вживають у розповідях про Америку.

В одинадцять років я був чистильником взуття, в дванадцять — також, а в тринадцять років я вже стояв перед судом за те, що тяжко поранив свого суперника в коханні. Тій, яку я кохав, було дванадцять років, і я їй кожного дня чистив черевики. Потім — уявіть собі — на другому боці вулиці в неї закохався також чистильник взуття, чотирнадцятирічний хлопець, і, щоб мені дошкулити, він знизив ціну за чищення пари взуття на цент. Моя кохана була вельми практична. Щоб заощаджувати щоденно один цент, вона почала ходити до мого конкурента. Я купив револьвер, бо той, який я носив при собі з восьми років, здавалося мені, не міг застрелити людину. На жаль, і новий револьвер не застрелив суперника. Я тільки тяжко поранив його.

Містер Вільсон зітхнув і промовив:

— Тому раджу вам, люба Мері, не купуйте собі ніколи револьвер системи «Грайяні». Під час судового процесу з’ясувалося моє справжнє ім’я і те, що я три роки тому втік з дому, і я став героєм дня.

Журнали загрожували: якщо я буду засуджений, народ звільнить мене і лінчує суддів. Я виголосив промову на свій захист, закінчуючи словами:

«Громадяни! З ваших уст, можливо, вже готове зірватися „так“. Ну що ж, добре, в такому випадку мене буде засуджено. Можливо, громадяни, з ваших уст зірветься „ні“, — що ж, добре — мене буде виправдано».

Моя байдужість не тільки викликала загальний подив, а й привела до мого звільнення, і пани судді ні до кого, крім мене, не ходили чистити своє взуття.

Один видавець у Чикаго випустив листівки з моїм фото, а якийсь знаменитий багач, що не знав, як йому на старості розтринькати гроші, забажав мене всиновити. Я переїхав до нього в палац.

Та я був занадто вже вільно вихований, щоб звертати увагу на його повчання, і це його так розхвилювало, що його вхопив грець.

Я зібрав, що міг, і поїхав на Захід; у Сан-Франциско чотирнадцятирічним хлопцем пофарбував своє обличчя в жовтий колір, замовив собі довгу косу і виступав у кафешантані як єдиний у цілих Сполучених Штатах китаєць, що вміє правильно виконувати американські пісеньки.

Моє інкогніто досить швидко було викрите справжнім китайцем, купцем, який після вистави вилаяв мене справжньою китайською мовою. Він, розгнівавшися, так мене відлупцював, що я понад півроку пролежав у лікарні.

— Потім, міс Мері, — мовив мимохідь Вільсон, — виписавшись із лікарні, я найнявся на торговельне судно, що займалося перевезенням контрабанди. А коли наш корабель був висаджений у повітря, я, зрозуміло, теж вилетів разом із ним, але впав так щасливо, що рибалки витягли мене з води, пустили на берег, і я опинився на суші з порожніми кишенями. Тоді мені було п’ятнадцять років. Той фермер, що взяв мене в пастухи, мав велике стадо. А через те, що до найближчого міста було всього якихось п’ять годин ходи, то я без особливих труднощів одного щасливого дня відвів стадо до міста, продав усі сто двадцять голів худоби торговцеві худобою і втік на Схід.

— Дорогий Вільсоне, — захоплювалася міс Мері, — про такого чоловіка, як ви, я мріяла все життя…