Пані Подбабачекова одвела здивованого пана Касавдулу вбік і вимагала від нього купити оптовий галантерейний магазин.
Одночасно Карел, п’ятнадцятилітній гімназист, непомітно сунув йому в руку папірця, де було написано: «Купіть мені, будь ласка, мотоцикл. Я вже його собі намітив».
Пан Касавдула одразу ж пригадав, що недавно читав, як десь у Швейцарії — ні сіло ні впало, — збожеволіла одна родина, і почав, вимушено усміхаючись, задкувати до дверей, вигукуючи:
— Все вам куплю! Все! Матимете все! Заспокойтеся.
Якось йому пощастило, при радісних вигуках, потрапити в двері, блискавично висмикнути ключа, замкнувши нещасну родину на два повороти, і помчати на станцію швидкої допомоги, де йому сказали, що це буде або рагапоіа ргаесох, або… манія величі, і відправили назад із відділенням пожежників і гамівною сорочкою.
Там їм довелося, після запеклого бою, витягати кожного члена сім’ї через вікно й нести сходами вниз, причім кожен із них, мов різаний, горлав:
— Він виграв сімсот тисяч крон!
— Хочу сріблястих кроликів!
— Я хочу мати оптовий галантерейний магазин!
— Я вже намітив собі мотоцикла!
— Хочу перевозити брюссельське мереживо! Нелегально!
І пішов про пана Касавдулу поговір, що от, мовляв, як виграв сімсот тисяч крон, зразу ж запроторив усю родину своєї нареченої в божевільню, щоб не одружитися. Про все це він довідався від двірника, як повертався опівночі додому. Дав йому за це, як і завжди давав, двадцять гелерів і зразу ж ясно почув:
— Скупиндра!
Пан Касавдула обурився, бо дав, мовляв, йому двадцять гелерів, а ніяк не десять, — хай пан двірник краще подивиться.
Але двірник одрізав:
— Вигравши сімсот тисяч крон, можна давати й по кроні! Руки загребущі! Видно пана по халявах! Ну, птиця! Благородство яке: швендяти за дівчиною п’ять літ, а потім, як виграв сімсот тисяч крон, запроторити всю сім’ю в божевільню, щоб з якоюсь графинею одружитися?!
Пан Касавдула впав перед двірником навколішки й благав його, щоб він іще раз те ж саме проказав.
Двірник з переляку — навдьори…
І по всьому дому пустив чутку, що пан Касавдула збожеволів з виграшу.
На другий день пан Касавдула перебрався на нову квартиру, на другий кінець міста…
Візник називав його «пан граф» і вимагав за перевезення ліжка, стола, шафи, дивана, двох стільців і дзеркала шістсот крон.
Доторгувались до сорока крон, і візник внизу заявив вугляреві, що ці сорок крон дасть на «Матицю», коли цей мільйонер таке ніщо, але зараз же програв їх у карти. Другого дня пан Касавдула одержав шістдесят листів, в яких різні товариства повідомляли, що його, Касавдулу, обрали фундатором, і одночасно кожне з цих товариств вимагало двісті крон фундаторського членського внеску.
Того ж дня він вигнав з квартири п’ятнадцять вдів і сиріт, які вимагали в нього грошей для квартплати, і спустив зі сходів дуже нахабного інваліда, що прийшов до нього по гроші на нову шарманку, причому погрожував лупонути його дерев’яною ногою.
Розлютована від цього всього юрба повибивала йому вікна, а на другий день один із журналів надрукував статтю: «Безсердечність мільйонера».
Його вижили з дому. У під’їзді Касавдула зчепився з якимсь чоловіком, котрий почав його вмовляти, щоб він оті сімсот тисяч крон вклав у нове акціонерне підприємство для виробу патентованих оздоровчих зубочисток.
Але з «акціонера» був і неабиякий боксер, бо, коли пан Касавдула відмовив, той посадив йому синяка під оком. Вискочив пан Касавдула на вулицю і пішов до Стромівки, не помічаючи, що за ним іде довгий, виснажений юнак з ексцентричним виразом обличчя і з якоюсь торбою під пахвою.
Підійшов юнак до пана Касавдули і милим, ніжним голосом сказав, що він таки дуже, по-справжньому радий, коли тут зустрічає відомого мецената, пана Касавдулу.
— Я тільки хвилинку, — вів далі юнак, виймаючи з торби якісь папери. — Я вже деякий час працюю над відродженням чеського красного письменства. Дозвольте мені, оскільки я певний, що єдиний ви мене зрозумієте, прочитати вам мої вірші. Юнак притиснув пана Касавдулу до лави й почав читати:
— Потім, — даючи панові Касавдулі понюхати нашатирю, — я прочитаю ще вам і цей уривок:
— Це на зразок народних пісень, — говорив юнак, даючи понюхати нашатирю панові Касавдулі. — А особливо рекомендую вам вірша:
— Це має велику вагу, — пояснював він, роблячи панові Касавдулі штучне дихання. — Це значить, що все безперервно змінюється.
— Де це ми? — спитав мученик.
— Ви в надійних руках, — одповів юнак м’яким голосом, — я прийшов вас просити, щоб ви видали власним накладом, благородний пане, збірку моїх віршів, що їхні зразки я дозволив собі тут прочитати…
Пан Касавдула ошелешив його кулаком і — тікати.
Невідомо, де він блукав, але вранці був уже вдома й дивився з вікна, як на вулиці юрмиться народ, як ломиться в двері з диким галасом:
— Милостивий пане! Згляньтеся над нами! У нас удома самі тільки голі стіни!
Поліцаї розганяли все нові й нові юрми прохачів.
Двері в його квартирі почали загрозливо тріщати…
Аж ось із-за натовпу виткнулася постать вчорашнього поета.
Пан Касавдула вискочив на вікно й стрибнув з другого поверху.
Впав на поліцаїв, які саме тримали якогось підозрілого інваліда, який горлав угору, що йому треба п’ятдесят крон і він почне нове життя.
Підвели пана Касавдулу на ноги.
Поліцаї підозріло один на одного подивились, і старший із них сказав, взявши пана Касавдулу за плече:
— Іменем закону, я вас заарештовую за порушення закону!
За годину грюкнули за паном Касавдулою двері суду.
До одинадцятої години тридцяти хвилин пан Касавдула поводився апатично.
Навіть радий був, що його не турбують.
Але перед дванадцятою годиною підійшов до нього наглядач і сказав:
— Адже ж правда, що ви харчуватиметеся власним коштом? Ви ж виграли?
Пан Касавдула дико зареготав, присів, почав лазити по підлозі й укусив наглядача за литку.
І от знову зустрівся пан Касавдула в психіатричній лікарні з колишнім майбутнім паном тестем, паном Подбабачеком, який його вже не впізнав.
Пан Подбабачек гадає, що він у кролятнику, а біля нього стоїть рачки пан Касавдула. Пан Подбабачек гладить його по спині й соває йому в рота шматок згорнутого паперу замість качана, гадаючи, що це один із його сріблястих кроликів.
— Так! Саме так! Людина не була створена, а з’явилася внаслідок тривалої еволюції! — з обуренням сказав відомий палеонтолог Каліста, повторюючи слова Окена, коли, нетвердо тримаючись на ногах, покидав ресторан, де залишились його колеги.
Подія відбувалася в новорічну ніч.
Палеонтолог був до краю вражений неувагою співбесідників, які не побажали дослухати до кінця його глибоко аргументовану думку про нові знахідки рештків доісторичної людини в американських пампасах. Адже він усю ніч так переконливо викладав їм найновіші факти про те, що з огляду на виявлену щелепу, — це не мавпа, а доісторична людина.