І, вже стоячи на вулиці перед рестораном, він голосно повторив:
— Так, безсумнівно, людина не була створена, а виникла внаслідок еволюції.
Пристойний пан, що проходив мимо, відгукнувся на це:
— Ось і чудово!
І попрямував своєю дорогою.
«Я просто зобов’язаний просвітити його!» — подумав учений муж, доганяючи перехожого.
— Дуже перепрошую, — довірливо звернувся він, пристосовуючи свою ходу до ходи незнайомця, — шийні хребці індіанців з Монте-Гермозо слугують незаперечним доказом того, що з людиною за час її розвитку відбулися значні метаморфози.
— Проте, даруйте, я вас не знаю! — накостричився незнайомий пан.
— Байдуже, — не дав себе збити з пуття Каліста. — Про доісторичну еру ми взагалі мало що знаємо, і якби не останні розкопки при будівництві гавані в Буенос-Айресі, у нас не було б жодних свідчень про поселення людини в басейні ріки Ла-Плата в третинному періоді!
— Прошу вас, пане, не займайте мене.
— Та хто ж вас займає, дорогий друже! Ви тільки уявіть собі, будьте ласкаві, дно річки Ла-Плата і поставте себе на місце щасливого відкривача — чиновника Снуара, котрий під піщаними наносами в руслі ріки раптом виявив уламки черепа, причому цілком закам’янілі. І ось ви, вважаючи, що перед вами — череп доісторичної мавпи, телефонуєте відомому аргентинському вченому Амегіно. А колега Амегіно, лише мигцем глянувши на кості, каже вам:
— Це уламок черепа доісторичної людини, а зовсім не мавпи, дорогий друже!
— Прошу вас, дайте мені спокій і йдіть своєю дорогою!
— Я охоче скористався б з вашої поради, проте палеонтологія охоплює такий колосальний обсяг знань, що впродовж п’яти хвилин я просто не в змозі викласти вам усе відоме науці про доісторичних мавп! Задовільніться принаймні запевненням, що проти Амегіно виступив небезпечний опонент на ім’я Дюбуа, котрий заявив: «Виявлений череп належить не людині, а доісторичній мавпі, і ми дамо їй наукову назву „пітекантроп“». Що ви на це скажете?
— Щоб ви відпустили хлястик мого пальта.
— Даруйте, але це аж ніяк не доводить правоту пана Дюбуа.
— Я востаннє прошу відпустити мене.
— Так само енергійно на Дюбуа ополчився науковий світ і урочисто назвав гадану доісторичну мавпу «тетрапротомо аргентінус».
— Ви відпустите мене чи ні?
— Дорогий колего, різкі нападки на Дюбуа та його однодумців завершилися переглядом і всіх інших археологічних знахідок останнього часу, а саме новим прискіпливим дослідженням верхньої і нижньої щелеп зі Спа, Манес, Крапіни і Трініла. А потім надійшли черепи з Ле Мостьє і череп викопної людини з Ла-Шапель-о-Сен.
— Ґвалт! Ґвалт!
— І всі ці черепи та щелепи, як верхні, так і нижні, подібні до черепа викопної людини з Нікошеї, що підтвердять вам і Леман, і Велькер.
— Ґвалт! Пробі! Караул!
— І ось двадцять шостого серпня тисяча дев’ятсот дев’ятого року теорії про доісторичних мавп було спростовано завдяки знахідці Гаузера, що виявив рештки доісторичної людини на Гібралтарі.
— Ґва-а-а-алт!
— Усі ці черепи — на Яві, в Південній Америці, в Німеччині і в Хорватії — мають ідентичну форму. Про доісторичну мавпу вчені мужі просто забули, її місце в суперечках посіло плем’я з долини Неандер.
Із провулку вибіг поліційний патруль.
— У чому річ, панове?
— Цей пан причепився до мене, і я вас дуже прошу, накажіть йому йти своєю дорогою.
— Я до нього причепився?! Та я ж пояснюю йому теорію неандертальського відкриття!
Незнайомець скористався коротким діалогом палеонтолога з поліцаями і чкурнув у бокову вулицю.
Засмучений професор залишився сам на сам із патрулем.
— Людина не була створена, а виникла внаслідок еволюції, — повчально повідомив він поліцаям. — Ви тільки уявіть собі радість, яка охопила весь освічений світ, коли Гекель виявив рештки людини, котрій дав назву «гомо ступідус», що по-чеськи означає «людина примітивна», а попросту дурень, панове.
Поліцаї переглянулись, і старший із них сказав:
— Іменем закону, ідіть за нами!
— З дорогою душею, сказане мною вам підтвердять найповажніші спеціалісти Ройєр, Уоррен, Пальдіг, Сержі, Амегіно, Швальбе, Кінг та інші. Ось, скажіть, будь ласка, наприклад, чому, коли вас кинути у воду, ви несамохіть робите руками рухи, ніби видираєтесь угору по жердині? Чому? Саме тому, що ваші предки лазили по деревах!
— Вам хочеться скинути нас у воду? — презирливо промовив молодший із поліцаїв. — Та ви ж ледве тримаєтеся на ногах.
— Запам’ятайте, панове, відтоді, як людина лазила рачки, минуло сто тисяч років, і логічно, що вона ще не звикла твердо триматися на двох ногах.
У поліцейській дільниці учений муж знову заговорив про доісторичну мавпу, і ображений вахмістр, не допетравши суті, зметикував, що нібито йдеться про нього, розпорядився запроторити палеонтолога в одиночку.
Уранці його відпустили. Вірогідно, йому доведеться постати перед судом присяжних за образу посадових осіб під час виконання обов’язків, оскільки в протоколі, складеному тієї новорічної ночі у дільниці, записано, що затриманий прагнув довести, нібито оберігачі порядку якимось чином перетворилися з мавп на «гомо ступідус» і потім уже на — «гомо сапієнс»[1], ну а в поліції на кожну з цих образ є відповідна стаття.
Комендант поліційного відділу Алеш нудився з дев’ятої години вечора, коли привели і вкинули в камеру останнього п’яного, аж до першої години ночі. Думав, як же його витримати до шостої години ранку, коли прийде зміна, як нудно сидіти над протоколами, над реєстраційною книгою, бо саме сьогодні через нещасливий збіг обставин у відділі чергують поліцаї, що не вміють грати у хвильки.
Поки що він ліг на ліжку, запалив люльку й заговорив про політику. У такі хвилини він бував дуже крутий. Перетворювався на австрійського Катона, твердого, неприступного для вагань, і з прокляттями висловлював свою недовіру до Італії. Поліцаї, що лежали на койках поряд, побожно слухали його — самі вони не були такі рішучі.
— Ні, Троїстий союз нізащо не вдержиться купи, і не думайте. Колись Трієнт і Трієст ще нароблять клопоту.
Алеш зітхнув і почав шукати очима сірники. Коли їх подали йому, він припалив погаслу люльку й оголосив, що в Мілані й Туріні, ба навіть у Римі, при кожній нагоді спалюють австрійський прапор. Та колись воно їм ще вилізе боком. Ті падлюки вже достигли для нової Кустоци. Гнів Алешів усе наростав, а тим часом молодий поліцай Павелка заснув і почав свистіти носом.
Комендант його розбудив і сказав, що посвистіти можна й за дверима. Хто вважає себе австрійським громадянином…
У ту хвилину ввійшов поліцай Декль, що вернувся з обходу, і почав доповідати:
— Ісh melde gehorsam nix Neues[2]. Пікантний календар konfiszirt[3]. Зібрав сто двадцять примірників.
Тієї самої миті офіційний вираз зник з обличчя Декля, і, переможно всміхаючись, він зауважив:
— Страшенне паскудство, пане коменданте, просто розкіш. Такі свинські малюночки, любо глянути.
І поклав пакунок на стіл. Комендант поліційного відділу відразу перестав нудитися.
— А дай-но сюди те свинство!
Поліцай розгорнув пакунок і подав один примірник конфіскованого товару комендантові, довкола якого вже стовпились усі поліцаї.
— Боже, — щиро здивувався один, побачивши малюнок на обкладинці. — Оце-то стегна!
— От бачите, — сказав комендант. — І оце має розглядати молодь. Недорослі школярики! — Голос його звучав м’яко: — Господи, а в отої другої — які очі, чорти б її взяли! І голісінька.