— Опам’ятайтеся, Чижику, адже я не торгую кролями.
— Хіба я сказав кролі? — промовив він. — Ні, це помилка. Я хотів сказати: шотландська вівчарка. В неї теж скоро будуть щенята. Але я дав завдаток не на щенят, а на суку, — щенята залишаються власникові — а суку візьмемо ми після того, як вона народить щенят. Потім я пішов по Кроціновій вулиці…
— Адже у вас не було більше грошей.
— А таки-так, грошей у мене вже не було. Якби я мав гроші, я дав би завдаток пану Новаку, — він продає сенбернара. Ну, а зараз я знов піду на Шкільну вулицю. Той шпіц уже, мабуть, повернувся додому. Через годину прийду.
Чижик дотримав слова. Він прийшов навіть раніше ніж через годину, захеканий. На превеликий подив, притягнув чорного шпіца.
— Бідолашний, — закричав я, — адже пані об’явила, що продає білого шпіца!
— Він хвильку збентежено дивився на собаку, а потім, не промовивши й слова, вибіг з ним на вулицю.
Через дві години він повернувся з білим, але неймовірно брудним шпіцом, який мав дуже дивний вигляд.
— Із шпіцом вийшла помилка, — сказав Чижик. — У тієї пані із Шкільної вулиці було двоє шпіців — чорний і білий. Вона дуже зраділа, коли я привів їй чорного шпіца.
Я подивився на номер нашийника. Номер був з іншого району міста. Мені захотілося плакати, але я опанував себе (Чижик тим часом передбачливо зняв з нашийника номер).
Уночі мене збудило шарудіння за дверима. Я відчинив двері, і чорний шпіц, наш давній знайомий, з радісним скавучанням увірвався в квартиру. Може, він скучив за нами, а може, йому було далеко додому? Але що буде, те й буде! Тепер було в мене двоє собак. Справа лише стояла за покупцем.
Покупець з’явився наступного дня о десятій годині ранку. Подивившися навкруги, він спитав:
— А де ж ваші пси?
— Я не тримаю їх удома, — відповів я, — крім двох шпіців — білого і чорного, яких я виховую, — але їх уже замовив ерцгерцог із Брандиса. Своїх собак я тримаю на селі з тією метою, щоб вони завжди були на свіжому повітрі й не зазнавали прикрощів од різних хвороб і паразитів, від яких у місті їх не врятує навіть найдбайливіший торговець собаками. Головним принципом нашого кінологічного інституту є те, що ми надаємо собакам цілковиту свободу: на селі, де влаштовані наші псарні, кожного ранку слуги випускають їх з приміщень, і собаки повертаються додому аж увечері. Від цього вони стають самостійними, тому що самі добувають собі харч. Ми орендуємо для них великі мисливські райони, де вони можуть живитися різними звірами, і ви подивилися б, як смішно, коли який-небудь песик гониться за зайцем.
Панові це дуже сподобалося, тому що він кивнув головою й сказав:
— Тобто у вас є й лихі сторожові пси?
— О, звичайно. У нас є собаки такі страшні, що я навіть не маю їхніх фотознімків, — тому що вони не підпускають до себе фотографа. У мене є собаки, які розірвали кількох злодіїв.
— Саме такий пес мені й потрібний, — промовив покупець. — Я власник дров’яного складу і хочу на зиму придбати собі сторожового пса. Чи не можете ви завтра опівдні привести його з вашої псарні, я прийшов би на нього подивитися.
— О, будь ласка. Сьогодні ж пошлю по нього слугу. Чижику!
З’явився Чижик з найлюб’язнішою усмішкою на обличчі й відразу ж пригадав, що цього пана він уже десь бачив.
— Чижику, — сказав я, підморгуючи. — Поїдете по того найлютішого сторожового собаку. Як його звуть?
— Фабіан, — з крижаним спокоєм відповів Чижик. — Його мати Гекса — дуже лиха. Вона розірвала і з’їла двох дітей, яким її помилково дали за іграшку. Вони хотіли вилізти на неї. Що торкається завдатку, то…
— Ах, зрозуміло, — сказав покупець. — Ось вам сорок крон завдатку. Скільки він буде коштувати?
— Сто крон, — відповів Чижик. — У нас є і дешевший пес, за вісімдесят крон, але той відкусив одному панові, який хотів його погладити, лише три пальці.
— Ні, я хочу того, найлютішого.
І Чижик подався з завдатком у сорок крон шукати сторожового пса і ввечері привів меланхолійного собаку, який, бідолашний, ледве тягнув ноги.
— Та це ж якась здохлятина! — вигукнув я у розпачі.
— Але він дешевий, — відповів Чижик. — Я зустрів одного різника, який вів його на забій, бо від старості пес почав кусатися. Тож я подумав, що з нього буде чудовий сторожовий собака. Згодом, якщо на склад забереться порядний злодій, то він отруїть його, і той пан прийде до нас купувати іншого собаку.
Ми ще посперечались трохи, потім Чижик вичесав собаку, і ми зварили йому юшку з тельбухів. Собака зжер два горшки юшки, але мав усе той же жалюгідний вигляд. Він лизав наші черевики, ходив по кімнатах, і було видно, що він дуже жалкує, що не попав на забій.
Чижик зробив ще одну спробу надати йому грізного вигляду. Тому що наш пес був жовтувато-білий, а власне, сивий, Чижик намалював на ньому тушшю чорні смуги, і собака почав скидатися на гієну.
Покупець, який прийшов за ним другого дня, перелякано відсахнувся, коли побачив його.
— О, це страшний пес! — скрикнув він.
— Домашнім він нічого не зробить. Звуть його Рокс. Спробуйте його погладити…
Покупець пручався, тож ми його силоміць притягли до тієї потвори й примусили її погладити. Сторожовий пес почав лизати йому руку і пішов за ним, наче ягня.
Тієї ж ночі того пана дощенту обікрали.
Надходило Різдво. Тим часом ми чорного шпіца з допомогою перекису водню перефарбували в жовтий колір, з білого з допомогою розчину ляпісу зробили чорним. Обидва пси при цих маніпуляціях страшенно скиглили, що створювало враження, наче в кінологічному інституті перебуває не двоє, а принаймні шістдесят псів.
Крім того, в нас було багато щенят. Чижик мав якесь хворобливе уявлення, ніби щенята — це основа добробуту. Тому перед Різдвом він приносив мені в кишенях пальта самих лише щенят. Я послав його по дога, а він мені приніс двох щенят такси, я послав його по гончу, а він приніс щеня фокстер’єра. У нас уже було тринадцять щенят, а на сто двадцять ми дали завдатки.
Я вирішив перед святом найняти в Празі на вулиці Фердінанда крамницю, поставити там ялинку і продавати щенят, оздоблених яскравими, гарними стрічками, під гаслом: «Ви зробите дітям найрадісніше різдвяне свято, якщо купите їм здорове щенятко».
Крамницю я найняв. Було це приблизно за тиждень до свята.
— Чижику, — сказав я, — однесіть щенят у нашу крамницю, купіть чималеньку ялинку, моху і у вітрині гарненько розмістіть щенят. Словом, я на вас цілком покладаюсь і думаю, що ви це зробите чудово. Розумієте?
— Цілком. Будете задоволені.
Чижик відвіз щенят у ящиках візком, а опівдні я пішов туди подивитися, що він там мені підготував і як розмістив щенят у вітрині.
Юрба людей перед крамницею переконала мене, що щенята дуже зацікавили всіх.
Підійшовши ближче, я почув обурені крики юрби:
— Це нечувана жорстокість! Куди ділася поліція? Дивно, як можна терпіти таке?!
Коли я проштовхався до вітрини, то мало не впав.
Чижик, щоб якнайкраще розмістити щенят, розвісив їх цілих дві дюжини на вітах великої різдвяної ялинки, наче то були не щенята, а цукерки.
Бідолашні щенята висіли з висолопленими язиками, мов середньовічні розбійники на шибениці. А під ними був напис: «Ви зробите дітям найрадісніше різдвяне свято, якщо купите здорове, миле щенятко».
Це був кінець мого кінологічного інституту.
Мій батько високий чиновник, і його прізвище Новий. Мою сестру звуть Матильда. Вона вийшла заміж за чиновника. Прізвище його Гандшлаг.
Колись моя сестра гуляла з одним паном із земського намісництва. Тато подбав про те, щоб його підвищили по службі. А коли його підвищили, то мама з Матильдою плакали, бо він перестав упадати коло Матильди.