— Еге, — озвався поліцай Декль, — ви гляньте, що там далі! Ото розкіш!
— Та й це непогане!
— Е, не кажіть, оця картинка краща, якась живіша. По-перше, в цієї боки повніші, та й на канапці он як гарно вивернулась. Паскудники. Отаке намалювати!
— А ви, пане коменданте, прочитайте віршика, що внизу. Теж славний.
— Гарний, тільки якийсь двозначний. Безсоромники, отаке напишуть і віддають до друку! А діти йдуть до школи й ковтають отаку, хай йому біс, як пак вона називається?
— Порнографію, пане коменданте, — підказав поліцай Павелка.
— Жахливі речі, але гарні, — озвався поліцай Міка. — Ось тут штанці як гарно намальовані!
— І підпис непоганий: «Як я тобі дужче подобаюсь, серденько: в штанцях чи без штанців?»
— Мабуть, таки без штанців, правда? — весело мовив комендант до поліцаїв. — От свинота, і навигадують же!
— Дозвольте звернути вашу увагу на передостанню сторінку, пане коменданте. Балерина у ванні. Вона не тільки голісінька; ще й служник там, подає їй простирадло.
— Так, це добре. І я вам кажу: конфіскуйте такі речі без пощади. Гадаю, що як обійти всі тютюнові крамнички, то ще й не таке знайдеться. От потішиться завтра пан комісар Пероутка!
— Дозвольте доповісти, пане комісаре, вчора, згідно з розпорядженням, по тютюнових крамничках було конфісковано календарі непристойного змісту. Я приніс вам один примірник. Дозвольте зокрема звернути вашу увагу на передостанній малюнок: балерина у ванні. А потім ще оця жінка на канапі. А малюнок на обкладинці не лише містить у собі порушення моральності, але, гадаю, сподобається панові обер-комісарові. Я дозволю собі віднести один примірник нагору. Будьте такі ласкаві, зверніть увагу на непристойності, підкреслені синім олівцем. Таки справді серйозні речі. Дуже гарні неподобства ви знайдете там, де я позакладав сторінки. А на тридцятій сторінці просто казкове свинство. Розкішні й «Інтимності гарему»: там не тільки в тексті є грубі порушення доброзвичайності, а й малюнки дуже симпатичні. Магометанські дівчатка лежать на тигрячих шкурах, а їх стереже бідолаха євнух.
— Слухайте, — сказав комісар Пероутка, переглядаючи календар, — покажіть це й панові раднику. Він любить розглядати такі речі.
Календарі мали успіх. Два взяв собі обер-комісар поліції, три — пан радник. Секретарі взяли по одному. Решту розібрали в поліційній управі. Поліцаї ревно вистежували непристойні календарі.
І саме тим, що ця література не потрапила в невідповідні руки, було врятовано моральність широкої публіки.
Його світлість князь Оксенгаузенський став недоумкуватим. У цьому не могло бути помилки, бо його недоумкуватість помітили навіть міністри, які взагалі не вирізнялися великим розумом. Чи й слід казати, як довго рада міністрів, обговорюючи це питання, ходила, так би мовити, неначе кішка навколо гарячого молока, навкруг цього питання, аж поки наважилася визнати те, що в усіх було на думці; скажемо тільки, що кінець кінцем вона домовилась, що в його світлості князя Аладара XXI щось розладналося в голові, і його стан можна характеризувати тільки як повний ідіотизм, і що його світлість неспроможний більше управляти князівством.
Тільки міністр двору в душі був не згодний з цим рішенням, але він не заперечував, бо розумів, що колеги можуть і його визнати ідіотом — доказів у цьому не бракувало, і тому рішення ухвалили одноголосно. Для того, щоб установити регентство, потрібне було лише лікарське підтвердження цього здогаду міністрів.
Прем’єр-міністр узяв на себе важку місію — переговори в цій справі з придворним лейб-медиком його світлості. Викликавши медика до себе, він сказав:
— Дорогий пане медичний раднику! Я покликав вас до себе, щоб поговорити про стан здоров’я його світлості. Мої колеги такої думки, що безперечні душевні обдарування нашого високородного князя останнім часом…
— …Розвиваються понад усякі сподівання. Ви маєте рацію, ваше превосходительство!
— Так, ви вгадали, що я хотів сказати, пане медичний раднику. Винятковий душевний хист його світлості розвивається не тільки понад усякі сподівання, а й у несподіваному напрямі… гм… гм… Одне слово, це все навіть дивно. Учора я мав честь супроводжувати його світлість на прогулянці в лісі й там я побачив сильце, яке встановив птахолов. Його світлість почав розпитувати мене про будову сильця. Я пояснив, що птахи прилипають до прутиків, намазаних клеєм, і таким чином потрапляють до птахоловів, його світлість вислухав мої пояснення з властивою йому прихильністю і потім зволив запитати: «А якщо ненароком прилипне сам птахолов? Тоді він попаде у кігтики до пташок?»
— Гені-аль-ний дотеп! Геніальний! — вигукнув, сміючися, медичний радник. — Ось бачите, ваше превосходительство. Його світлість стає чимдалі дотепнішим.
«Цей тип також з’їхав з глузду», — подумав міністр і більше не затримував лейб-медика.
Пан медичний радник, ідучи додому, думав над тим, що має означати ця розмова. Він відчував, що міністр був незадоволений його відповіддю. Чого, власне, міністр хотів від нього? Раптом у нього промайнула думка: «Так, так, не може бути сумніву! Ці люди щось затівають проти його світлості. Вони хочуть, щоб він, лейб-медик, дав показання проти свого володаря! Хто знає, що тут діється! А що, коли після Туреччини й Португалії прийшла черга й на Оксенгаузен? І це міністри його світлості! Але він, медичний радник, викриє цю ганебну інтригу. Так, він викриє її».
Через два дні після цього він почув, що в Оксенгаузен із Берліна приїхав знаменитий невропатолог, професор Гшейдтле, який був на аудієнції в князя, а після цього мав довгу розмову з прем’єр-міністром. Пан медичний радник вирішив піти ва-банк. Він одягнув парадний мундир і пішов з візитом до професора. Після кількох привітальних фраз він сказав:
— Дуже шкода, що можливість познайомитися з вами дає нам така неприємна справа, шановний професоре.
Професор поглянув на лейб-медика здивовано, але потім сказав:
— Ах так, адже ви як особистий лікар його світлості, в курсі всього. Справді, це дуже неприємна справа. Але нічого не поробиш!.. Його світлість цілком безнадійний. Я гадаю, що наші діагнози збігаються. Про одужання не може бути й мови. Його світлість за Божою волею з’їхав з глузду назавжди. Керувати князівством він, звичайно, неспроможний. Чи, може, ви іншої думки?
— О ні, звичайно, ні, пане професоре, — відповів медичний радник, у якого й дух перехопило. — А як довго наша столиця буде мати честь бачити вас у своїх стінах?
— Я від’їжджаю сьогодні ввечері, пане медичний раднику.
Але професор не поїхав. Саме тоді, коли він сідав у карету, хтось поклав йому на плече руку й заарештував його іменем закону.
— За що? — запитував професор, не розуміючи, що сталося.
— За образу його світлості, якої ви припустилися в розмові з лейб-медиком.
І бідолашного професора ув’язнили. Прокуратура була в захопленні від своєї розпорядливості й розголосила про це по всьому місту.
Прокурор з’явився до міністра юстиції з доповіддю. Коли він повторив той образливий висновок професора, міністр перебив його гнівно:
— Якби він сказав це про вас і лейб-медика, то це була б найбезперечніша істина на світі!
Прокурор повернувся від міністра цілковито розгублений.
Було скликано екстрене засідання ради міністрів, на якому констатували, що ситуація загрозливо ускладнилась. На підставі висновку одного професора не можна відсторонити князя від влади. Треба заручитися висновками інших учених. Але якщо вчені визнають його світлість здоровим, то буде знеславлена рада міністрів, коли ж вони вирішать, що князь недоумкуватий, то треба буде кинути в тюрму того осла — лейб-медика. Інакше звістка про його діагноз розійдеться повсюди. Що ж робити?