– Чуєш, що він каже? – засміявся капітан Петрус, плескаючи Марка по плечі.

– Здорові були, колишній Паулюсе, – провадив далі малий незнайомець, звертаючись до другого капітана. – Ви вже вибрали собі нове ймення? Як мені вас величати?

– Сам не знаю! Покладу в капелюх десяток папірців з різними іменами і навмання витягну, яке попадеться. Оцей сереніянин не схотів мені порадити.

– Гаразд, ми вже йдемо, – сказав Петрус. – Передаю тобі потерпілого. Він цілий і неушкоджений – ані ґудзика йому не бракує. 

– Як? – обурився Марко. – Ви кидаєте мене напризволяще? Привезли сюди аж із Землі, щоб доручити цій дитині ясельного віку.

– Нічого не вдієш, – відповів Петрус. – Я корюся наказові. Бажаю тобі всього найкращого...

– Ви не маєте права покинути мене! Хто ж відвезе мене на Землю?

– Не журися, – вигукнув колишній Паулюс, відходячи разом з іншими. – Ти матимеш добру няньку.

Марко так обурився, що й слова більше не промовив. Позирнувши востаннє на екіпаж корабля і на обох капітанів, які його кинули, він глянув на космічного коня, що своїм понурим виглядом геть-чисто скидався на його власного коника-гойдалку. Нарешті Марко обернувся до хлопчика, і той відповів йому лагідною усмішкою.

– Як тебе звати? – запитав Марко.

– Маркус.

– Та невже?

– На твою честь. Ще вчора мене звали Юліус. Мені доручено привітати тебе й супроводжувати скрізь. Я пишаюсь, що це доручення випало мені, бо дуже радий познайомитися з тобою.

– А я, – не витримав нарешті Марко, – такий радий, що ладен дати тобі в писок. Яке неподобство! Тебе хапають, не пояснивши, що й до чого, доручають якомусь малюкові, і бувай здоров! Та я вам такого чосу дам, я вам шарварок влаштую!

Обличчя Маркуса заясніло, ніби він почув радісну звістку.

– Я знаю, чого тобі бракує, – мовив Маркус. – Ходи зі мною.

І Маркус пішов не озираючись, а Марко подався за ним, – йому було байдуже, чи йти, чи стояти. Вони йшли доріжкою, проштовхуючись крізь юрбу людей, одягнених у піжами і взутих у пантофлі. Здавалося, що ці люди вийшли на власний балкон погрітися на осонні. Космічний аеропорт містився в низькій, довжелезній будівлі. Це була перша будівля, яку побачив Марко на новій планеті. Він сподівався чогось незвичайного. Та будівля була звичайнісінька, з цегли й скла. Одне тільки здивувало його: горщики на підвіконнях. Вони були схожі на горщики, в яких на Землі вирощують герань та безліч інших квітів із химерними назвами. Тільки тут у горщиках росли маленькі новорічні ялинки. Не просто ялинки, а такі новорічні, прикрашені гірляндами, штучним снігом, срібними зірками та різноколірними лампочками. «Учора був день мого народження, отже, 23 жовтня, – міркував здивований Марко. – Невже вони так зарані готуються до Нового року?»

За аеропортом починалося місто. Схоже на всі міста: будинки, вулиці, майдани. Будинків було більше низьких, аніж великих; садів більше, ніж будинків, одне слово, нічого особливого, якби – знову! – не ці недоречні ялинки.

Обабіч проспекту, що провадив до центру міста, росли нескінченні ряди ялинок, гілки рясніли срібними гірляндами, яскріли зірками, лампочками, червоними, жовтими, блакитними блискучими кульками. Одне слово, ці ялинки були прикрашені геть-чисто як новорічні.

– Пробач, – запитав Марко. – Який сьогодні день?

– Різдво, – весело відказав Маркус.

«Який-бо я дурень, – подумав Марко, – забув, що на цій планеті земний календар непридатний. На Землі сьогодні 24 жовтня, а тут, либонь, 25 грудня».

Тим часом Маркус підійшов до будівлі, яку можна було б назвати гаражем малих коників-гойдалок, вибрав собі одного коника з двомісним сідлом і запросив Марка сісти верхи.

– Ти тільки не жартуй, – попередив нащадок стародавніх римлян, що натерпівся лиха з своїм коником.

– Та годі тобі! Це ж наші роботи, вони правлять за міський транспорт.

– Щось таке як таксі? – буркнув Марко. – Але де водій? Кому, зрештою, платити? 

Маркус вибухнув реготом і водночас зачудовано витріщив очі:

– Що значить «платити»? Роботи належать усім. Кому треба, тому вони служать і край.

Коник-гойдалка рушив зовсім нечутно і плавно набрав швидкість, погойдуючись у теплому ласкавому повітрі. Цієї миті Марко помітив те, що мав би давно вже помітити: сьогодні Різдво, а він у піжамі, і пальці не мерзнуть! Прикликавши на допомогу свої скромні знання з географії, він згадав, що й на Землі є такі країни, де на Різдво тепло, як буває в Італії у червні. Однак сумніви його розвіялися лише тоді, коли їх витіснили нові дива.

– Крамниці відчинено, – зауважив Марко.

– Вони завжди відчинені, – відповів Маркус.

– А на Різдво? Маркус нічого не відповів.

«Ця планета мене страшенно дратує, – бурмотів собі Марко. – Замість таксі – коники-гойдалки, крамниці повідчинювані й на Різдво. Спробуй збагнути, що до чого».

Будинки вздовж проспекту були охайні, святково прибрані, на кожному балконі, на кожному вікні стояла ялинка, оздоблена дивовижними прикрасами. Якщо все те зробив муніципалітет, то йому довелося працювати, не покладаючи рук: адже так прикрасити місто можна лише за спеціальним проектом. Дивно було бачити, що в крамницях повно людей. Чи сьогодні Різдво, чи тільки переддень, а може, скажімо, 27 грудня? Адже крамарі до Різдва готуються завчасно і залишають різдвяні оздоби аж до Нового року, щоб привабити покупців.

– Маркусе! – гукнув Марко.

– Чого тобі?

– Який день був учора?

– Різдво, – не замислюючись мовив Маркус. «Отже, – казав собі Марко, – я вгадав. Крамниці відчинені, то сьогодні не Різдво, воно було вчора. Ну ж бо, перевіримо».

– Маркусе, а який день буде завтра?

– Різдво. Я ж тобі вже казав. 

На мить запала мовчанка.

– Як так, Різдво ж було вчора?

– Учора, сьогодні, завтра, щодня. У нас повсякчас Різдво.

– Отакої! – розпачливо вигукнув Марко. – Тоді я – трамвай, а мій дідусь – шовкопряд. Та що ви мені баки забиваєте! Я вже казав, що затоплю тобі в писок, а тепер я це зроблю.

– Потерпи трохи, я тебе відвезу, куди тобі треба.

– Куди саме?

– Туди, де можна бити й ламати.

Марко не знав що й відповісти. Нарешті вони прибули. На великій площі, обсадженій височезними новорічними ялинками, здіймалася чимала будівля. На її фасаді Марко прочитав напис із метрових літер: «Бий, ламай». Над дверима висіло оголошення: «Вхід вільний і вночі і вдень».

– Тобі пощастило, – пояснив Маркус. – Палац два дні тому відбудували, і люди щойно почали його ламати. Якби ти запізнився на тиждень, то знайшов би тут самі руїни.

Залишивши коника-гойдалку біля тротуару, де вже стояв цілий ряд таких коників, Маркус і Марко зайшли в палац.

Маркус пояснив, що ідея побудувати «Бий, ламай» належить славетному астроботаніку, який жив у минулому сторіччі. Цей світоч науки, що зумів, не виходячи з хати, досконало описати рослинний світ найвіддаленіших планет, був ще й розумний батько. Якось, помітивши, що його діти виявляють непереборне бажання ламати все, до чого сягають їхні руки, астроботанік подарував їм замість іграшок сотню дешевих тарілок і полумисків.

Дітей у нього було двійко. Щоб дощенту побити цю гору начиння, потрощити його на дрібнесенькі скалки, дітлахи працювали руками й ногами від світання до смеркання цілих п'ять днів. По тій роботі вони так знемоглися, що назавжди втратили охоту до руйнування. 

Батько описав цей дослід у журналах і довів цифрами, що гроші на той сплюндрований посуд стократ окупилися за наступні роки, бо діти вже не ламали ані домашніх речей, ані іграшок, ані меблів, ані підлоги, ані шибок, не псували нічого в автобусах, тролейбусах тощо.