«Чому ж, – питав він, – не застосувати цей метод у широкому масштабі? Адже не тільки дітей, а й нас, дорослих, часто охоплює нестримна жага руйнувати. Невже ми, дорослі, гірше за дітей, невже ми не маємо права дати волю своїм м'язам у той час, коли в машинах розщеплюється вугілля, і дерево, і каміння, й атом?» І так далі, і тому подібне.

Стаття видалася всім переконливою. За п'ятнадцять днів після того, як з'явилася ця стаття, серед міста вже височів палац «Бий, ламай», де все було готове до руйнації. То була багатоповерхова споруда, обставлена меблями, і всі меблі переповнені начинням та посудом, великий посуд наповнений дрібним. Усе те можна було псувати й трощити: і тарілки, і килими, і меблі, і вікна, ба навіть дах, черепицю, стіни.

У певні дні в супроводі вчителів приходили сюди діти, і їм дозволяли нищити все, що заманеться. Звісно, припрошувати їх не доводилося. Дорослі громадяни прибігали у «Бий, ламай», тільки-но їх обсідав поганий настрій, сум чи бажання сваритися.

їм, певна річ, приділяли найміцніші частини будівлі: дах, стіни, або, якщо вони бажали, то й підвалини. Щоб зруйнувати підвалини, їм доводилося гнути горба гірше, ніж єгипетським рабам на будівництві піраміди, та, зрештою, коли, вже потомившись і засапавшись, вони кидали роботу, то відчували велику втіху і полегкість. Років десять після того їм не кортіло ані сваритися, ані брязнути додолу тарілку, коли їх лаяла дружина.

Економісти з цифрами напохваті (обчислення, проте, виконали електронні машини) довели, що «Бий, ламай» заощаджує кошти в сто раз більше за вартість знищених предметів домашнього вжитку та будівельних матеріалів. Крім того, настрій мешканців міста покращав на 28,51 відсотка. Одне слово, гроші витрачено недаремне.

Збагнувши, про що йдеться, Марко взявся до діла. У нього накопилось багато злості. Хоч він не виспався, та, почуваючись сильним, заходився трощити величезну шафу. Йому довелося добряче похекати, орудуючи сокирою, молотком і велосипедним насосом, та де є охота, там спора робота. У величезних залах навколо розлягався регіт, відлунювали удари: десь із п'ятсот дітей під наглядом учителів та батьків навзаводи трощили меблі палацу.

Години за дві Марко впорав, окрім шафи, ще вітальню й три спальні. Вийшовши з палацу «Бий, ламай», Марко втихомирився і вже не гнівався на Маркуса.

Рухомі лавки

Надворі панувала заспокійлива тиша. Марко чув тільки тихий, лагідний гомін, гомін людей, які розмовляли жваво й водночас спокійно. Коні-гойдалки – міський транспорт – плинули зовсім безгучно, мов човни по воді. Перехожі теж плинули, не ступаючи ногами: на багатьох вулицях тротуари були рухомі – досить ступити на такий тротуар, і їдь собі з одного кварталу в інший. На тротуарах стояли лавки; сідали ті, хто їхав далеко, та дідусі й бабусі, які і на цій кумедній планеті полюбляли сидіти на лавках.

«От би таку рухому лаву та моєму дідові, – подумав Марко. – А то ж йому доводиться день у день сидіти на тих дурних наших лавках, що стоять на одному місці! Яку втіху мали б римські пенсіонери, їздячи від Колізею до Джаніколо і від парку до Монте-Маріо! А якби рухомий тротуар був на площі Пантеону і якби він крутився навколо ротонди і вдень і вночі, то мій дідусь, напевно б, на ньому оселився. Бідолашний дідусь! Що ж він зараз робить?»

І тут він згадав, що саме через дідуся, який подарував йому коника-гойдалку, він опинився сам-один серед безмежного Молочного Шляху, а може, ще й далі, далеко від Тестаччо і своїх найдорожчих друзів. Злість, що була вже згасла, знову закипіла у нього в грудях.

– Я хочу їсти, – мовив він, перебиваючи Маркусові пояснення.

– От і добре. Я теж хочу. Поведу тебе в ресторан. 

Вони ступили на рухомий тротуар і попливли повз крамниці, де було повно покупців. І, до речі, всі ходили в піжамах. Здавалося, тут іншого одягу не носять.

«Щоправда, піжама зручна, а пантофлі зручніші від черевиків. Та ходити весь день у такому вбранні, як на мене, непристойно. Зрештою, що мені до того: нехай собі ходять навіть у масках! То не моє діло. Адже мені тут бути недовго!»

Марко намагався неприязно споглядати дивну планету, на яку потрапив, але не завжди це у нього виходило. Він мусив визнати, що безплатні таксі й рухомі тротуари – чудові винаходи. До того ж поглянеш на новорічні ялинки, і на душі стає радісно. Та й, зрештою, повітря було тепле, ніжне, навіть духмяне.

«Ніби навесні. Здається, що ми в чарівному саду».

Але ж тротуар мчав поміж будинків, повз пишно оздоблені вітрини.

Вільна крадіжка

Раптом Марко помітив ще одну химерну річ: у вітринах не було шибок. Може, тому, що тут завжди тепло? Але ж крам покрадуть, це заохочує злодіїв до крадіжки. І ніби на підтвердження його думки, якийсь добродій, проїжджаючи на рухомім тротуарі повз вітрини овочевої крамниці, простяг руку, схопив виноградний кетяг і спокійнісінько почав кидати собі в рот ягоди. Ніхто навіть уваги на нього не звернув.

Невдовзі один поважний дідусь устав з лавки й підступив до краю тротуару, ніби готуючись зійти. Та він не сходив, а пильно дивився вперед, наче когось чи чогось очікував; коли тротуар минав газетний кіоск, дідусь сягнув рукою, схопив на ходу грубий ілюстрований журнал, глянув на дату, щоб не помилитись, а тоді вмостився на своїй лавці, насадив окуляри і, задоволений, почав читати.

«Отакої, – обурювався подумки Марко. – Поглянув навіть на дату, щоб не взяти журнал за минулий тиждень! Невже я потрапив у країну злодіїв? Маркус теж усе бачив і мовчить».

Поки вони доїхали до ресторану, сталася ще гірша пригода: той самий дідусь, який узяв журнал, знову встав – який непосидючий! – підійшов до Маркуса і, всміхаючись, попросив його:

– Ти, здається, хлопець спритний. Мені кортить закурити сигарету, та, мабуть, не дотягнуся з тротуару. Візьми її мені, прошу, в тютюновій крамниці. Там на вітрині прегарний добір сигар, я це вчора запримітив.

– З охотою, – відповів Маркус. Люди, що стояли поряд, усміхнулися.

– Але будь уважний, – кинув чоловік, який недавно підхопив з фруктової крамниці кетяг винограду. – Не бери ані надто темної, ані надто світлої.

– Дякую за пораду, – відповів Маркус. – Добре, що ви мене попередили, бо я мало розуміюсь на сигарах.

І по тій мові Маркус обернувся, бо вітрина тютюнової крамнички була вже за кілька кроків, простяг руку і схопив не одну, а дві сигари.

– Щиро дякую, – зрадів дідусь.

– Тепер ви зможете вибрати собі до вподоби, – пояснив Маркус.

– Дуже тобі вдячний, – промовив дідусь. Вибравши сигару, він поклав другу в кишеню і сів знову на лавку, на якій залишив був украдений журнал.

Маркові аж дух захопило. Коли вже попав у злодійську зграю, то краще мовчи та диш, наче нічого не помічаєш.

«Розповісти ще встигну», – подумав він.

– Ми приїхали, – оголосив Маркус.

Вони скочили з тротуару і зайшли в ресторан.

Спершу Марко не помітив нічого особливого: все як у звичайнісінькій римській їдальні. На застелених білими скатертинами столах були навіть квіти, написи на стінах запрошували перехожих: в меню ресторану є страви, що їх деінде не знайдеш.

Слово «платити»

«Сьогодні трифштекс – на короткій шпичці». «Смажені крани (холодні й гарячі)». Такі назви аж ніяк не збуджували Маркового апетиту. Але ще дужче він був уражений, побачивши меню –товстенну і важку книгу, схожу на телефонну. Якщо рахувати, що на кожній сторінці вміщалося триста назв, то в меню було зазначено принаймні триста тисяч різних страв. Наприкінці книги були чисті аркуші, на яких відвідувачі могли записувати рецепти страв власного винаходу.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: