– Бачиш, як це легко робиться?

– Бачу, але не вмію.

– Спробуй.

Алісі дуже хотілося стати морською зіркою, вона пірнула в море і попала в розкриту черепашку. Черепашка тут же стулила свої половинки, й Аліса потрапила в полон.

«Ой лишенько, що ж тепер буде?» – подумала дівчинка.

Навкруги панували тиша й спокій. От би лишитися тут навіки-віків, жити в глибинах моря, як колись сирени. Аліса зітхнула. Згадала маму. Вона, мабуть, думає, що Аліса ще спить. Згадала тата. Сьогодні субота, і ввечері тато має приїхати з міста.

– Шкода мені їх кидати. Вони мене так люблять. Цього разу я повернуся на суходіл.

Упираючись руками й ногами, Аліса прочинила стулки, вистрибнула назовні й виринула з води. Хлопчика вже не було на березі. Про свою пригоду Аліса не розповіла нікому.

Один молодий рак так собі думав: «Чому всі мої родичі пересуваються задом уперед? Я хочу навчитися плавати вперед головою, як жаби, і, присягаюся своїм хвостом, таки навчусь».

Отож почав він нишком вправлятися між камінням рідного струмка.

Спочатку ці вправи дуже його втомлювали: то вдариться, то панцир розіб'є або клешнею на клешню наступить. Час минав, і поступово справи пішли на краще, бо хто мусить, той і камінь вкусить.

Бачить рак, що вже навчився, завітав до своїх та й каже:

– Подивіться, як я вмію, – і гордо поплив головою вперед.

– Ой синочку мій, – заголосила мати, – чи ти з глузду з'їхав? Схаменися, плавай так, як твої рідні брати.

А брати тільки дивляться на нього глузливо та посміхаються. Батько, той споважнів, – помовчав хвилинку, а тоді каже:

– Годі, сину, блазнювати. Хочеш бути з нами, плавай, як усі раки. А хочеш робити по-своєму, – то рівчак великий, – іди собі геть і не вертайся.

Хоробрий рак любив свою рідню, та вирішив твердо своє обстоювати. Тож обняв він матір, попрощався з батьком та братами і помандрував у світ.

Побачили його жаби, що біля латаття теревені правили.

– Світ перевертається догори ногами, – мовила одна жаба, – погляньте-но на цього рака. Хіба не моя правда?

– Ані себе, ані інших не поважає, – сказала друга.

– Біда з такими, та й годі, – докинула третя.

А рак і далі ні на кого не зважав, таки робив по-своєму. Одного разу чує він: хтось його гукає. Дивиться – аж то старий рачисько, сидить сумний на самотині біля каменя.

– Здорові були, – привітався молодий рак.

Старий рачисько довго на нього дивився, а тоді й каже:

– Що це за дур тебе взяв? Замолоду я також мріяв навчити раків ходити головою вперед. А бачиш, що з того вийшло: живу сам-один, усі мене цураються і радше відкусять собі язика, ніж зі мною заговорять. Послухай моєї поради: осядься й роби, як усі, колись мені подякуєш.

Молодий рак промовчав, а сам подумав: «Ні, правда таки на моєму боці».

Чемно попрощавшись із старим самітником, він гордо пішов своєю дорогою.

Чи далеко він зайде? Чи пощастить йому? Чи подолає кривду? Цього ми ще не знаємо, бо він і досі прямує вперед, ані на крихту не втративши відваги й рішучості. Побажаймо ж йому щиро: щасливої дороги!

Одного дня маленький Клавдіо грався під брамою. Вулицею тюпав згорблений^ дідусь у золотистих окулярах. Дійшов він до брами і впустив палицю. Клавдіо швиденько підняв її і подав дідусеві. Той усміхнувся та й каже:

– Дякую, але мені цієї палиці не треба. Обійдусь і без неї. Хочеш, візьми собі.

І, не чекаючи відповіді, дідусь подався далі своєю дорогою, трохи випроставши спину. А Клавдіо стоїть із палицею і не знає, що з нею робити. Палиця як палиця, – звичайнісінька дерев'яна, закарлючена, із залізним наконечником. Клавдіо разів два штрикнув нею в землю, потім знічев'я сів на неї верхи, аж зирк – палиця обернулася на коня, на чудового коника з білою зіркою на лобі. Іржучи й викрешуючи копитами іскри, коник почав гасати подвір'ям.

Клавдіо і зрадів, і злякався трохи! А коли зрештою скочив з коня, то палиця знову стала палицею: замість копит був простий іржавий наконечник, а замість гриви – закарлючена ручка.

– Ще раз спробую, – вирішив Клавдіо, трохи відсапавшись.

Сів він верхи на палицю, а вона цього разу обернулася не на коня, а на поважного двогорбого верблюда, подвір'я ж стало безмежною пустелею. Але Клавдіо не злякався і почав вдивлятися в далечінь, шукаючи очима оазису.

«Це, напевне, чародійна палиця», – сказав до себе Клавдіо, втретє сідаючи верхи. Тепер це вже був червоний спортивний автомобіль з білим номером на капоті. Подвір'я перетворилося на доріжку для перегонів, і Клавдіо щоразу досягав фінішу перший.

Згодом палиця перетворювалася на моторний човен, а подвір'я в спокійне зеленаве озеро, а тоді стала зоряним кораблем, який розтинав космічний простір, минаючи небесні світила.

І тільки-но Клавдіо зупинявся, палиця ставала звичайнісінькою палицею, з блискучою ручкою і старим наконечником.

Хлопчик грався цілісінький день. А надвечір випадково визирнув на вулицю й побачив дідуся в окулярах із золотою оправою. Хоч як пильно Клавдіо придивлявся до нього, та нічого незвичайного не помітив: звичайнісінький собі дідусь вертається стомлений із прогулянки.

– Подобається тобі палиця? – усміхаючись, запитав дідусь.

Клавдіо гадав, що дідусь хоче забрати свою палицю, й, зашарівшись, простяг її старому. Та дідусь сказав:

– Візьми її собі, я обійдуся без неї! Ти можеш на ній літати, а я нею тільки підпираюся. Мені досить прихилитися до стіни, коли потрібна підпора.

І дідусь пішов, усміхаючись, бо нема людини щасливішої за дідуся, який може що-небудь подарувати дітям.

– Якщо сірий, – повчало Старе Прислів'я, – то вовк.

– А я кіт, – сказав сірий кіт, переходячи вулицю.

– Не може того бути: Старі Прислів'я завжди правду кажуть.

– А я таки кіт, – повторив кіт.

З гіркої досади Старе Прислів'я впало з даху й зламало собі ногу.

А інше Старе Прислів'я пішло дивитися на футбольний матч і, покликавши одного гравця, шепнуло йому на вухо:

– Хто робить сам – робить за трьох.

Футболіст забрав м'яча й почав ганяти його полем, нікому не передаючи. Але глядачам стало страшенно нудно, бо гра припинилася. Тому футболіст віддав м'яча товаришеві й почав грати в гурті, а Старе Прислів'я з прикрості захворіло. І довелось вирізати йому гланди.

Одного разу зустрілися три Старі Прислів'я і, ледве розтуливши роти, посварилися:

– Добрий початок – половина роботи, – мовило перше.

– Е ні, – заперечило друге, – найкраще – золота середина.

– Нічого ви не тямите, – заявило третє. – Кінець діло хвалить.

І почали вони битися, аж чуби тріщали. Ще й досі не вгамувалися.

Якось одному Старому Прислів'ю закортіло скуштувати груш. Сіло воно під грушкою і міркує: «Стигла груша сама падає».

Довго воно сиділо, а груша висить собі. І висіла, аж доки згнила зовсім, а тоді впала на голову Старому Прислів'ю і розплющилася. А Старе Прислів'я зі злості пішло на пенсію.

Якось помирав один король. Лежить він і з відчаю сам до себе промовляє:

– Невже мені, всевладному королю, доведеться вмерти? Та де ж мої ворожбити? Чому вони не рятують мене?

А ворожбити з великого ляку всі порозбігалися. Лишився тільки один старий ворожбит, якому ніхто не йняв віри, бо був він дивакуватий і навіть трохи божевільний.