– Гаразд, порятую тебе від смерті, – сказав він. – Але на один день ти мусиш посадити на свій трон дуже схожу на тебе людину, яка потім помре замість тебе.

Негайно по всьому королівству було оголошено: всім схожим на короля прибути за добу до королівського двору, бо інакше їх смерть чекає.

Багато людей зійшлося на королівський двір. В одного борода, як у короля, а ніс трошки довший, в другого ніс коротший. Таких ворожбит одразу відпускав додому. Інші були схожі на короля, як один апельсин на інший, але ворожбит і тих відпускав, бо їм або зуба бракувало, або на спині були родимі плями.

– Отак ти всіх повідпускаєш, – сказав йому король. – Давай хоч одного випробуємо.

– Не буде з них пуття, шкода праці, – твердив своє ворожбит.

Якось увечері король з ворожбитом вийшли на вежу. Раптом ворожбит вигукнув:

– Дивись, он той чоловік схожий на тебе, як викапаний!

І показав на кульгавого, підсліпуватого, замурзаного і вкритого коростою жебрака.

– Отакої! – образився король. – Та ми ж нітрохи не схожі.

– А на мою думку, – сказав ворожбит, – смертельно хворого короля можна порівняти лише з найубогішим, найнещаснішим бідолахою. Не гаючи часу, перебирайся в жебраків одяг, посади його на трон, і ти врятований.

Та король не хотів визнати, що він схожий на жебрака. Розгнівався він, вернувся в палац, надяг корону, взяв скіпетр і того ж таки вечора помер.

Стара бібліотечна миша вряди-годи ходила в гості до своїх двоюрідних сестер, що жили на високому горищі і мало тямили в земних справах.

– Які ж бо ви невігласи, – казала миша своїм сумирним родичам. – Мабуть, і читати не вмієте.

– Куди нам до тебе рівнятися, – зітхали сестри.

– От чи їли ви коли-небудь кота?

– Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять.

– Ой, які ж ви недотепи! Я вже не одного кота з'їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть зойкнути.

– А чим від них тхнуло?

– Здається, папером і фарбою. Та з'їсти кота – то пусте. А от доводилось вам собаку їсти?

– Крий Боже!

– Я саме вчора з'їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами... Схрумала його заіграшки, навіть не ойкнув.

– А чим він пахнув?

– Папером. А носорога ви коли-небудь їли?

– Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир?

– Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви куштували?

В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:

– То це ти котів їси?

– Я, Ваша Величносте... Але ж, розумієте... Я в бібліотеці...

– Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.

– Інколи, та й то з навчальною метою.

– Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.

На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися.

Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.

– Ах, – казав він собі, – якби я міг стати невидимим! Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть мовив:

– Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його урок запитати. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що все минеться гаразд.

Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія?

На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.

Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.

– Що за химера! – вигукнула вона. – На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.

А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.

Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.

Чоловік обурився:

– Я – злодій? Ви не знаєте, з ким говорите. Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!

– А я й не хочу знати, – відповіла продавщиця.

– Як ви смієте ображати мого діда!

І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього,, наче він був із скла.

Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.

– Я тут, мамо! – вигукнув Тоніно.

Та мама його не побачила й не почула і стурбовано низала очима вулицю.

– Осьдечки я, тату! – вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:

– Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?

– Я тут, я тут! Мамо, тату! – гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.

Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?

– Не хочу я більше бути невидимим, – сказав розпачливо Тоніно. – Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!

Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.

– Чого це ти плачеш? – питає його дідусь.

– Хіба ви мене бачите? – здивувався Тоніно.

– Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.

– А я вас не бачив.

– Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп’я та звертають увагу на самотнього старого пенсіонера?/ Я для вас однаково, що невидима людина.

– Тоніно! – гукнула з балкона мама.

– Мамо, ти мене бачиш?

– Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.

– Зараз іду, мамо, – радісно вигукнув Тоніно.

– А ти не боїшся прочухана? – спитав, усміхаючись, дідусь.

Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.

– Ви мене врятували, – сказав він дідусеві.

– Бувай здоров, – відповів дідусь.

Жив собі один хлопчина, який завжди про все розпитувався. Це, звичайно, добре, коли хлопець хоче все знати. Та питав він про такі речі, які важко пояснити. Наприклад: