Заховали вони партизана в коморі й викликали лікаря – буцімто для бабусі. Та люди бачили бабусю здорову-здоровісіньку того ж самого ранку. «Що за диво?» – подумали вони. Не минуло й доби, як увесь хутір знав, що в коморі у сусідки лежить поранений партизан. Один старий дід сказав:

– Довідаються про це німці – всіх нас перестріляють. Навіщо нам таке лихо?

Та жінки шкодували бідолаху. «Може, десь так і мій ховається поранений», – думали вони, зітхаючи. На третій день одна з них прийшла до Катерини – жінки, яка переховувала партизана, – і принесла кільце ковбаси.

– Нехай бідолаха підживиться. Йому треба, – сказала вона.

Незабаром завітала друга з пляшкою вина, потім третя з мішечком борошна – зварите, мовляв, поленти, четверта із шматочком сала. А до вечора всі жінки з Катіна Піана відвідали Катеринину хату, понаносили гостинців, побували в коморі, і кожна, вертаючись додому, втирала сльози.

Поки рана гоїлася, всі одинадцять родин у Катіна Піана вважали партизана своїм сином, годували його й поїли.

Одужав партизан і вийшов надвір погрітися на сонечку. Дивиться, стоїть колодязь, а води витягти нічим – мотузки немає. Почав він розпитувати, в чому річ. Зашарівшись від сорому, жінки пояснили, що кожна родина тягає воду своєю мотузкою. Що між собою не миряться, вони йому не сказали. Зрештою, це була б неправда: адже вони разом страждали всю війну, разом вирятували з біди партизана. Самі того не усвідомлюючи, вони стали подругами й сестрами. То навіщо ж тягати воду одинадцятьма мотузками?

І вирішили вони скластися й купити ланцюга. Так і зробили. Партизан перший набрав цебро води, і то так урочисто, наче відкривав пам'ятник.

Того самого вечора, остаточно видужавши, партизан подався в гори.

Пішов я до притулку для старих відвідати знайомого дідуся, що все життя працював муляром. Давно ми з ним не бачилися.

– Подорожував? – запитує він мене.

– Еге ж, був у Парижі.

– У Парижі? Мені теж там довелось побувати. Вимурували ми гарний палац на самісінькому березі Сени. Не знаю, хто там зараз мешкає. А ще де ти був?

– Побував в Америці.

– В Америці? Я теж туди їздив, давно, забув уже й коли. Бував у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Сан-Пауло, Монтевідео. Будували там будинки й палаци. А в Австралії ти часом не бував?

– Ще ні.

– А я і там був. Замолоду їздив туди, ще до того як муляром став. Носив відрами вапняний розчин і пересівав пісок решетом. Ми там будували віллу одному тамтешньому панові. Пригадую, він розпитував мене, як готують спагетті. Записав усе до останнього слова. А в Берліні ти був?

– Ще ні.

– А я там працював, коли тебе ще на світі не було. Багато ми вивели гарних палаців, міцних будинків. Цікаво, чи вони й досі стоять? А в Алжирі ти був? А в Каїрі, в Єгипті?

– Оце влітку думаю поїхати.

– Сам побачиш, які там гарні будинки. Хоч і гріх хвалитися, але скажу, що мої стіни завжди рівні-рівнесенькі, крізь мої дахи не протікає ані краплі дощу.

– Та це ви за свій вік набудували силу-силенну будинків.

– Хоч і гріх хвалитися, але правди ніде діти: таки дещо побудував людям.

– А собі?

– А собі ні. Іншим, бач, будував, а сам лишився без хати. Живу в притулку, як бачиш. Такі вже порядки заведено.

Виходить, несправедливі порядки заведено.

– Жила собі одного разу дівчинка. Звали її Жовта Шапочка.

– Ні, Червона!

– Ой, я забув. Справді, Червона Шапочка. Покликала її мама та й каже: «Послухай, Зелена Шапочко...»

– Та ні, Червона!

– Ой, я забув. Справді, Червона. «Піди до тітки Діоміри й занеси їй картопляне лушпиння».

– Ні. Йди до бабусі та занеси їй пиріжка.

– Ну, гаразд. Дівчинка зайшла в ліс і зустріла жирафу.

– Ти переплутав! Зустріла вовка, а не жирафу!

– І вовк її питає: «Скільки буде шість разів по вісім?»

– Зовсім не так. Вовк її запитав: «Куди йдеш?»

– Твоя правда. І Чорна Шапочка відповіла...

– Це була Червона Шапочка, Червона, Червона!

– Так, Червона, і вона відповіла: «Йду на базар по баклажанний соус».

– Та що ти балакаєш! Вона відповіла: «Йду до хворої бабусі, та не знаю дороги».

– Твоя, правда. І кінь сказав...

– Який кінь? Це ж був вовк.

– Ай справді вовк. І він сказав: «Сідай на сімдесят п'ятий трамвай, вийди на площі Дель Дуомо, зверни праворуч, там будуть три сходинки, а біля них лежатиме одне сольдо, обійди сходинки, візьми сольдо й купи собі жувальну гумку».

– Дідусю, ти не вмієш розповідати казок. У тебе все переплутується. А жувальну гумку я хочу купити.

– Гаразд, на тобі сольдо.

І дідусь знову взявся читати газету.

Микола Гоголь розповів про одного петербурзького носа, що виїжджав у кареті на прогулянку.

Подібна чудасія сталася з одним синьйором у Лавено, що на березі озера Лаго-Маджоре. Жив той синьйор якраз біля пристані. Встав він одного ранку, зайшов у ванну кімнату поголитися, подивився на себе в дзеркало та як закричить:

– Ґвалт, рятуйте! Мій ніс пропав!

І справді! Там, де мав стирчати ніс, було гладеньке місце. Бідолаха вискочив на балкон у халаті. Дивиться, а його ніс спішить через площу до пристані, потім скочив на пароплав-пором і сховався між автомобілі, яких переправляли у Вербанію.

– Ловіть його, ловіть! – закричав синьйор. – Мій ніс утік! Ґвалт, грабують!

Люди тільки посміхалися:

– Носа вкрали, а голову залишили. Кепська справа.

Синьйор не мав іншої ради, як самому гнатися за втікачем. Вибіг він на вулицю і прикрив обличчя хустинкою, ніби його нежить напала. Та, на лихо, дістався він до пристані, коли пором уже відчалював. Синьйор відважно стрибнув у воду – хотів догнати пором, а пасажири гукали: «Наддай! Наддай!» Та пароплав уже набрав швидкості, і капітан навіть не Думав чекати дивака, що спізнився.

– Почекай трохи, – гукнув йому матрос. – За півгодини відпливає інший.

Пригнічений синьйор вертався до берега, коли це бачить – пливе його ніс на розстеленому плащі.

– То ти не сів на пором? І тобі не соромно такі коники викидати? – закричав синьйор.

Ніс удавав із себе справжнього моряка: пильно дивився вперед, не обертаючись. А плащ плив собі, гойдаючись повільно на хвилях, наче медуза.

– Та куди це ти подався? – гукнув синьйор.

Ніс мовчав, і нещасливий його господар скорився долі: приплив до берега, продерся крізь натовп роззяв, прибіг додому, замкнувся й, наказавши служниці нікого не впускати, збавляв час, роздивляючись у дзеркалі своє безносе обличчя.

А невдовзі один рибалка з Ранко вловив у свою сітку носа-втікача, що зазнав аварії посередині озера: плащ був дірявий.

Рибалка вирішив понести свою здобич на Лавенський базар.

Синьйорова служниця прийшла на ринок по рибу й побачила носа, виставленого напоказ серед риби.

– Та це ж ніс мого господаря! – вигукнула вона. – Дайте його мені.

– Не знаю, чий це ніс, – відповів рибалка. – Я його спіймав, я його й продаю.

– За скільки?

– На вагу золота. Це ж бо ніс, а не якийсь там окунь. Служниця помчала повідомити господаря.

– Дай, скільки править! Я хочу мати свого носа. Служниця підрахувала, і вийшло, що потрібна купа грошей, – аж триндільйон і тридцять з половиною тридцятонів лір, – бо ніс був таки здоровенний. Служниця мусила продати свої сережки, щоб зібрати такі гроші. А тому що вона була дуже прихильна до свого господаря, то лише зітхнула, коли розлучалася з сережками. Купила вона того носа, загорнула його в хустину й понесла додому. Ніс поводився спокійно й не пручався навіть тоді, коли потрапив у тремтячі руки господаря.