Носити каміння ставало йому щораз важче, боліли руки, кривавились пальці. Почуваючи, що смерть недалеко, чоловік востаннє почвалав до Колізею і з великою натугою вибрався сходами на верхню терасу. Надвечірнє сонце розмальовувало жовтогарячими і фіолетовими барвами стародавні руїни. Та бідолашний старий нічого не бачив: сльози і втома заслонили йому очі. Він хотів зостатися на самотині, та заважав натовп туристів, що висловлювали різними мовами своє захоплення. Та зненацька серед людського гомону задзвенів сріблястий голосок хлопчика: «Не руш! То моє, моє!»

Як недоречно, фальшиво звучало слово «моє» перед такою красою! Тепер старий це збагнув і хотів щось сказати хлопчикові, навчити його називати «моє» «нашим», та вже не міг.

Було колись на світі дивовижне маленьке селище. У тому селищі стояло дев'яносто дев'ять будиночків, навколо кожного будиночка зеленів садок, обгороджений парканом з хвірткою, а за хвірткою сидів собака, що завжди гавкав. .

У дворі першого будиночка був пес Фідо, який, ревно охороняючи своїх господарів, шалено гавкав, коли проходив хто-небудь із мешканців інших дев'яноста восьми будинків: чи то чоловік, чи то жінка, чи дитина. Решта дев'яносто вісім псів робили так само. І вдень і вночі собаки валували, бо завжди хтось ішов вулицею.

А синьйорові з дев'яносто дев'ятого будинку, йдучи з роботи, доводилося минати дев'яносто вісім будинків і дев'яносто вісьмох псів, що гавкали на нього і недвозначно давали зрозуміти: мовляв, залюбки пошматували б йому штани. А уявіть собі, яка буча зчинялася, коли заходив у селище чужинець. Тоді всі дев'яносто дев'ять собак гавкали в один голос, усі дев'яносто дев'ять господинь визирали надвір, потім квапливо ховалися в хаті, замкнувши двері на засув та похапцем затуливши вікна завісками, і чекали, поки чужинець пройде мимо.

Від собачого гавкоту мешканці селища поглухли і між собою майже не розмовляли. Зрештою, їм не було про що балакати.

Поступово мовчазні й похмурі жителі селища відучилися навіть говорити. І нарешті сталося так, що всі вони загавкали по-собачому. Мабуть, їм здавалося, що вони говорять, а насправді вони гавкали так, що аж мороз ішов поза шкірою. А через те, що гавкали чоловіки, гавкали жінки та діти, дев'яносто дев'ять хатин почали скидатися на собачі буди. Хоч на вигляд вони були гарненькі: вікна затулені чистими завісками, на балконах зеленіла герань та інші квіти.

Якось у цей край під час своїх славетних мандрів завітав Джованніно Ледачий. Дев'яносто дев'ять собак влаштували йому такий собачий концерт, від якого навіть кілометровий стовп став би недорікою. Джованніно звернувся з запитанням до одної жінки, а вона у відповідь загавкала, заговорив до хлопця – той заскавулів.

– Зрозуміло, – сказав Джованніно, – це пошесть. Пішов Джованніно на прийом до мера й промовив до нього:

– Я маю для вас добрі ліки. По-перше, зруйнуйте всі паркани, – садки ростимуть і без огорожі. По-друге, поведіть собак на лови, нехай пограються – стануть лагідні. По-третє, влаштуйте великий бал і після першого вальсу знову навчитеся говорити.

Та мер йому відповів:

– Гав-гав!

– Зрозуміло, – сказав Джованніно, – найслабший той, хто вважає себе здоровим.

І пішов собі далі.

Уночі, коли чуєте, як десь далеко валують собаки, знаєте, що це, може, собаки, а може, й мешканці того дивовижного маленького селища.

Втеча Пульчінелли

Пульчінелла був найнепосидющішою лялькою в старенькому театрі. Завжди він сварився з хазяїном, то під час вистави йому заманеться піти на прогулянку, то хазяїн дасть йому замість драматичної ролі комедійну.

– Сьогодні чи завтра переріжу мотузочки, – сказав він Арлекінові.

Як нахвалявся, так і зробив. Узяв хазяїнові ножиці, перерізав мотузочки, які зв'язували йому голову, руки й ноги, й запропонував Арлекінові:

– Тікаймо разом.

Та Арлекін нізащо не хотів розлучатися з Коломбіною, а Пульчінелла не мав наміру брати з собою ще й ту манірницю, через яку не раз попадав у халепу.

– Піду сам, – вирішив Пульчінелла, стрибнув на землю і накивав п'ятами.

«Ох і гарно ж без тих осоружних мотузочків, – думав він. – Ідеш собі, куди душа забажає».

Самотній дерев'яній ляльці світ здається величезним і страшним, а надто вночі, коли на кожному кроці чигають хижі коти, які, з доброго дива, ще подумають, що ти миша. Та Пульчінелла переконав котів, що він не миша, а справжній артист. Зрештою заховався Пульчінелла в садочку, вмостився під парканом та й заснув.

На світанку він прокинувся голодний. А їсти нема чого, – навколо самі гвоздики, тюльпани, цинії та гортензії.

– Все одно не здамся, – сказав Пульчінелла й, зірвавши гвоздику, заходився об'їдати пелюстки. Але пелюстки зовсім не те, що біфштекс чи смажена риба, вони запилені й несмачні. Та Пульчінеллі їхній смак здавався смаком волі, і тому, з'ївши дві пелюстки, Пульчінелла відчув себе ситим і щасливим. Надумав Пульчінелла в цьому садку оселитися назавжди. Притулок дала йому крислата магнолія: її цупке листя захищало від дощу, не боялося граду. Харчувався він квітами: сьогодні гвоздикою, завтра трояндою. І хоч Пульчінеллі снилися гори спагетті та рівнини свіжого сиру, він не здавався. Дуже схуд Пульчінелла, зате став такий духмяний, що бджоли сідали на нього посмоктати нектару. Та, бувало, помацає котра хоботком його дерев'яну голову і летить геть розчарована.

Наближалася зима, зів'ялі квіти чекали першого снігу, і бідна дерев'яна лялька не мала чого їсти. Про дальшу подорож годі було й думати: Пульчінелла ледве тримався на своїх дерев'яних ногах.

«Помру, а не здамся, – затявся Пульчінелла. – Садок – чудове місце для вічного спочинку. Краще померти вільним, ніж жити на мотузочку, слухняно похитуючи головою».

Перший сніг накрив Пульчінеллу м'якою білою ковдрою. А навесні він загруз у землю, і над ним розквітла гвоздика. Пульчінелла знову був щасливий. «На моїй голові виросла квітка, – думав він. – Чи зазнав хто в світі більшого щастя?»

Пульчінелла не вмер, бо ж дерев'яні ляльки не вмирають. Він ще й досі лежить у садку, хоч ніхто цього не знає. Якби вам довелося його знайти, то не прив'язуйте мотузки йому до голови. Королю чи королеві було б до того байдуже, а от Пульчінелла не терпить мотузки.

На півдорозі між Саронно і Леньяно під лісом лежав хутір Катіна Шана. Було там всього-на-всього три двори, а жило аж одинадцять родин. В Катіна Піана був один-однісінький колодязь, та й то якийсь дивний – на валі ні мотузки, ні ланцюга. Кожен мав свою власну мотузку і, йдучи по воду, брав її разом з цебром, а тоді ніс до хати. На один колодязь припадало одинадцять мотузок. Коли не вірите, підіть самі на той хутір і вам розкажуть так само, як і мені, про лиху незлагоду, що панувала між його мешканцями. Замість того, щоб гуртом купити доброго ланцюга та прикріпити його на валі, хуторяни радше б закидали колодязь землею. * Почалася війна, і всі чоловіки пішли до війська, лишивши на жінок домашні справи і доручивши їм пильно берегти мотузки.

Потім прийшли німці, самотні жінки тремтіли від страху, і кожна зберігала свою мотузку.

Одного дня хлопець з Катіна Піана подався в ліс по хмиз і почув у кущах стогін. Виявилося, що то стогне партизан. Його поранило в ногу. Хлопчина побіг по маму. Жінка аж руки заломила з великого ляку, але пересилила страх і сказала:

– Візьмемо його додому, де-небудь сховаємо. Може, й татові твоєму хтось допоможе в скрутну хвилину. Ми навіть не знаємо, де він і що з ним.